Птиця їх може розтрощити дзьобом. Не чавіть! Пане кат, це я не до вас, бо ви мусите слухатись, коли вам наказують. Не чавіть, змилуйтесь!
— Рибник! — знову крикнула до нього Сооткін.
Уленшпігель замовк.
Але, побачивши, що кат усе міцніше стискує лещата, він скрикнув знову:
— Змилуйтесь, панове! Ви потрощите вдові пальці, якими вона мусить працювати! Ой лихо! Її ноги! Як же вона буде ходити? Згляньтесь, панове!
— Ти помреш лютою смертю, рибнику! — скрикнула Сооткін.
Кістки її тріщали, і кров цюрком лилась на долівку.
А Уленшпігель дивився на все, тремтів з жалю й гніву і тільки зойкав:
— Панове судді, це жіночі кістки, не зламайте їх!
— Рибник! — простогнала Сооткін.
І голос її був тихий і глухий, як стогін привида.
Уленшпігель тремтів і кричав:
— Панове судді! Руки й ноги в неї закривавились, їй переламали кістки!
Лікар торкнувся пальцем, і Сооткін дико закричала.
— Признавайся за неї, — сказав суддя до Уленшпігеля.
Але Сооткін позирнула на нього страшними, широко розплющеними, як у покійника, очима. І він зрозумів, що не повинен і пари з уст пустити, і заплакав, не сказавши й слова.
Тоді суддя сказав:
— Ця жінка не поступиться твердістю чоловікам, — подивимося, чи витримає вона, коли на тортури візьмуть її сина.
Сооткін нічого не чула, бо від жахливого болю зомліла.
Оцтом її вернули до притомності. Потім Уленшпігеля роздягнули і поставили голого перед материними очима. Кат поголив йому волосся на голові і на всьому тілі, щоб побачити, чи нема де яких прикмет чаклунства, і помітив на спині в нього чорну родимку. Кілька разів він штрикнув туди довгою голкою, але кожного разу звідти йшла кров, і на цьому він переконався, що родимка не має чаклунської сили.
З наказу судді руки Уленшпігелеві були прив'язані до двох мотузок, перекинутих через блок і так почеплених до стелі, що кат, на бажання судді, міг підтягнути катованого догори, спустити вниз, міцно струснути його. Прив'язавши до кожної ноги вагу по двадцять п'ять фунтів, кат дев'ять разів піднімав і спускав його.
Після дев'ятого струсу шкіра на кісточках і зап'ястках лопнула, і кістки ніг почали виходити з суглобів.
— Признавайся, — сказав суддя.
— Нема в чому, — відповів Уленшпігель.
Сооткін дивилася на свого сина, але ні крикнути, ні говорити не мала сили. Вона тільки простягла руки вперед і ворушила скривавленими пальцями, жестами показуючи, щоб його звільнили від цих мук.
Кат ще раз підняв і спустив Уленшпігеля. І шкіра на кісточках і зап'ястках ще більше розірвалась, а кістки ніг вилізли з суглобів. Але він не кричав.
Сооткін плакала і ворушила скривавленими пальцями.
— Признавайся, де гроші, — сказав суддя, — і ми тебе помилуємо.
— Рибник нехай просить помилування, — відповів Уленшпігель.
— То ти ще кепкуєш із суддів? — спитав один старшина.
— Я кепкую? О лихо! — відповів Уленшпігель. — Це вам тільки так здається, повірте мені.
Потім Сооткін побачила, що кат з наказу судді розпалив у жаровні вугілля, а один з помічників запалив дві свічки.
Вона хотіла підвестися на своїх покалічених ногах, але впала на лавку і тільки скрикнула:
— Заберіть вогонь! Ох! Панове судді, пожалійте бідного хлопця! Заберіть вогонь!
— Рибник! — скрикнув Уленшпігель, побачивши, що вона занепадає духом.
— Ану підніміть Уленшпігеля на лікоть від землі, — наказав суддя, — підсуньте жаровню йому під ноги, а свічками присмажте під пахвами.
Кат виконав наказ. Рештки волосся під пахвами зашкварчали і почали горіти.
Уленшпігель закричав, а Сооткін, плачучи, благала:
— Заберіть вогонь!
Суддя сказав:
— Признавайся, де гроші, і ти будеш звільнений. Признайся за нього, жінко.
Тоді Уленшпігель сказав до неї:
— А хто ввергне рибника в огонь вічний?
Сооткін кивнула головою на знак того, що вона нічого не скаже. Уленшпігель скреготів зубами, а Сооткін дивилася на нього несамовитими, повними сліз очима.
Та коли кат загасив свічки і підсунув йому під ноги жаровню, вона закричала:
— Панове судді, змилуйтесь над ним, він не знає, що говорить.
— А чому ж він не знає, що говорить? — лукаво запитав суддя.
— Не варто її питати, панове судді, ви ж бачите, що вона не при своєму розумі від болю. Рибник збрехав, — мовив Уленшпігель.
— А що, і ти казатимеш те саме, жінко? — запитав суддя.
Сооткін ствердно кивнула головою.
— Спаліть рибника! — скрикнув Уленшпігель.
Сооткін мовчки піднесла вгору стиснутий кулак, наче для прокляття. Але, побачивши, що вугілля в жаровні під ногами сина спалахнуло полум'ям, вона закричала:
— Милосердний Господи! Матір Божа на небі! Припиніть ці муки! О, змилуйтесь! Заберіть вогонь!
— Рибник, — простогнав ще раз Уленшпігель, і кров потоком линула йому з рота і з носа, голова його впала на груди, і він безвладно повис над вогнем.
Тоді Сооткін скрикнула:
— Він мертвий! Мій бідний сирітка! Вони вбили його! Ах, його також! Заберіть жаровню, панове судді! Дайте мені обняти його, дайте вмерти біля нього і мені. Ви ж знаєте, що я не можу йти на своїх скалічених ногах.
— Віддайте сина вдові, — сказав суддя.
І вони почали радитись.
Кат відв'язав Уленшпігеля і поклав, голого й скривавленого, на коліна матері, а лікар почав йому вправляти вивернуті суглоби.
Сооткін обнімала сина і, плачучи, казала:
— Сину мій, бідний мученику! Якщо панове судді дозволять, я вилікую тебе, але прокинься ж, синочку мій! Панове судді, якщо ви вбили його, я піду до його величності, бо ви чинили проти всякого права і закону, і тоді побачите, що може вдіяти бідна жінка проти лихих людей. Але, панове, звільніть нас обох. Нас тільки двоє на світі бідолах, на яких так важко впала правиця Господня.
Після наради судді ухвалили такий вирок:
"З огляду на те, що ви, Сооткін, Клаасова вдова, і ви, Тілю, Клаасів син, прозваний Уленшпігелем, обвинувачені в тому, що затаїли майно, яке хоч і було вашою власністю, але на підставі конфіскації належало його королівській величності, незважаючи на жорстокі тортури і випроби, ні в чому не признались, — суд вважає докази недостатніми і оголошує вам, жінко, зглянувшись на ваші покалічені руки й ноги, і вам, чоловіче, беручи до уваги тяжкі тортури, які ви стерпіли, що ви вільні і можете оселитись у будь-якого городянина чи городянки, хто лише згоден буде взяти вас до себе, незважаючи на вашу бідність.
Дано в місті Дамме, дня двадцять третього жовтня року Божого 1558".
Велика вам дяка, панове судді, — сказала Сооткін.
— Рибник! — простогнав Уленшпігель.
І сина з матір'ю відвезли до Катліни.
79
Цього ж таки року, що був п'ятдесят восьмим у тому столітті, Катліна увійшла до Сооткін і сказала:
— Цієї ночі, намастившись чарівним бальзамом, я прилетіла на соборну дзвіницю і побачила духів стихій. Вони передавали молитви людські ангелам, а ті несли їх у небесні високості до Престолу Господнього. Геть усе небо всіяне було променистими зорями. Раптом здійнялася з одного вогнища якась чорна тінь і сіла на дзвіниці біля мене. Я впізнала Клааса, такого, як він був за життя, у вуглярському одязі. "Що ти робиш тут, на соборній дзвіниці?" — запитав він. "А ти? — спитала я. — Куди ти летиш у повітрі, наче птах?" — "Я лечу, — відповідає він, — на Суд Божий. Хіба ж ти не чула сурми архангельської?" Я була зовсім близько біля нього і відчувала, що його духовне тіло не тверде, як у людей живих, а таке тендітне, що я увійшла в нього, як у теплу хмарку. Внизу по всій Фландрії миготіли вогні, і я сказала собі: "Ті, що рано встають і допізна працюють, благословенні суть від Господа".
І цілу ніч лунала сурма архангельська. Тоді прилетіла ще одна тінь, з Іспанії. Вона була стара й миршава, з підборіддям — як пантофля, на губах варення з айви. На спині мантія пурпурова, облямована горностаєвим хутром, на голові корона імператорська, в одній руці тінь держала анчоус, а в другій кухоль пива. Тінь, як видно, стомилась і сіла на вежу відпочити.
Я стала навколішки і кажу: "Ваша коронована величність, схиляюсь до ніг ваших, хоч і не знаю вас. Звідки ви прибули і хто ви є?" — "Я, — каже тінь, — колишній імператор Карл П'ятий, а лечу з монастиря святого Юста, що в Естремадурі[118]". — "Та куди ж ви, — питаю, — зібралися такої холодної ночі крізь снігові хмари?" — "Лечу, — каже, — на суд". Щойно він хотів з'їсти свого анчоуса і випити пиво, як знову залунала сурма архангельська, і він мусив знятися в повітря й полетів, ремствуючи, що не дали спокійно закусити. Я полетіла вслід за його величністю. Він летів у просторах, аж задихався. Гикав, а часом і блював, бо смерть спостигла його під час розладу шлунка. Ми летіли вгору та вгору, наче стріли, пущені з кизилового лука. Зорі мигтіли повз нас, креслячи вогненні риси. Нам було видно, як вони зривались і падали. Сурма архангельська все гриміла. Який же то був всеразючий, всемогутній грім! При кожному гуркоті сурми повітря здригалось і хмара розступалася, наче крізь неї мчав ураган. Так перед нами відкривався простір. Піднявшись у високості на тисячі миль, а то й більше, ми побачили Христа у всій славі його на зоряному престолі, праворуч від нього ангела, що записував на бронзову скрижаль усі діла і вчинки людські, а ліворуч — Діву Марію, Матір Божу, що просила сина за грішників.
Клаас та імператор Карл стали на коліна перед престолом. Ангел скинув з голови імператора корону. "Тут один лише цар, — сказав він, — це Христос".
Його найсвятіша величність, здається, розсердився, проте покірно запитав:
"Чи не міг би я хоч доїсти цього анчоуса і допити пиво, бо дорога була довга і я зголоднів?"
"Наче ти голодував усе життя, — мовив на те ангел, — їж і пий уже".
Імператор спорожнив кухоль і закусив анчоусом.
Тоді Христос запитав:
"Чи ти з чистою душею став перед Судом?"
"Гадаю, що так, милосердний Господи, бо ж я сповідався", — відповів імператор Карл.
"А ти, Клаасе? — запитав Христос. — Ти не тремтиш, як оцей імператор?"
"Господи мій, — відповів Клаас, — хіба ж є де чиста душа? Але я не маю страху перед тобою, хоч і потерпаю за свої численні гріхи, бо ти владика добрий, владика справедливий".
"Говори ти, стерво", — звернувся ангел до імператора.
"Я, Господи, — почав Карл збентеженим голосом, — був помазаний на царство перстами твоїх священнослужителів, від них же мав посвяту на короля кастільського, імператора германського й короля римського.