Крізь відчинені двостулкові двері можна було вийти в парк. Двоє вікон обабіч дверей сягали майже до підлоги. Дорогий паркет. Величезний письмовий стіл. Глибокі шкіряні крісла. На стінах — жодної картини, самі книжки та книжки — аж до стелі. І усі тільки з математики та природничих наук. Одне слово, солідна бібліотека. У глибокій ніші — більярдний стіл, на якому лежали чотири кулі. Крізь відчинені двері в'їхав у кріслі на коліщатах старий, як світ, почесний доктор Ісаак Колер. Він став ще тендітніший, ще крихкотіліший, ще прозоріший — майже привид. Мене він, здається, не помітив, відразу покотив до більярдного столу. А потім, на мій подив, вибрався з крісла й почав грати в більярд. З дверей у глибині кімнати вийшла Елен. Спортивна постава, сині джинси, шовкова сорочка, в'язана руками картата кофта — червоні, сині та жовті клітки. Елен приклала до губів палець. Я все зрозумів. І рушив за нею. Велика парадна зала. І тут відчинені двостулкові двері. На терасі ми посідали. Під маркізою. То востаннє в цьому році я сидів отак на свіжому повітрі. Старі плетені стільці, залізний столик з шиферною стільницею. На газоні — косарка. Перші купи опалого листя. Поміж них походжають пави. Елен сказала, що саме працювала в парку. Поодаль хлопець перекопував між деревами землю. І насвистував.
— Пав нам трохи не довелося позбутись,— промовила Елен. — Сусіди скаржилися. Років п'ятдесят скаржилися. А батько ж так любить пав! Мені здається, тільки через те, щоб дозолити сусідам. Він просто-таки примушує пав кричати. Незважаючи на поліцію, яка час від часу сюди приходить. А жахливішого крику, ніж у пав, на світі немає. Через пав будинки довкола почали падати в ціні. Земля теж. А батько все скуповував. Тепер сусіди вже бояться скаржитись.
Елен налила мені чаю.
— Ваш батько — нелюд? — сказав я.
— Можливо,— відповіла вона.
— Ви читали рукопис?
— Переглянула.
— Шпет вас любив,— мовив я. — Йому важко було про це писати. Та й ви його колись любили.
— Добра душа Шпет... — проказала Елен. — Він любив у житті лише одну жінку — Дафну. Про неї він і пише тепліше. А те, що він любить мене, Шпет собі тільки думає.
— Думав,— уточнив я. — Добра душа Шпет два тижні тому помер. У долині Штюссі.
— Чай уже холодний,— сказала Елен і вихлюпнула все із своєї чашки через балюстраду на вкритий жовтим листям газон — просто під ноги хлопцеві-са-дівникові, що, зухвало насвистуючи, саме пробігав повз терасу.
А потім закричали пави.
— Звичайно вони о цій порі не кричать,— пояснила Елен. — Зараз змовкнуть.
Але пави не змовкали.
— Ходімо краще в дім,— запропонувала господиня, і ми пішли з тераси, причинили за собою двері й посідали в крісла обабіч картярського столика.
— Коньяк?
— Дякую.
Вона налила. Пави надворі все кричали й кричали — нестямно і лиховісно.
— Добре, що хоч батько їх, клятих, не чує,— зітхнула Елбн, а тоді поцікавилась, чи я читав те місце, де йдеться про справжню Моніку Штайєрман.
— Мені все це здається просто неймовірним,— відповів я.
— Мене вона теж якось запросила до себе,— сказала Елен. — Одного літнього вечора. Мені тоді не було ще й вісімнадцяти, і я, як і решта людей у місті, гадала, що Дафна і є Моніка Штайєрман. Я нею захоплювалась. Навіть заздрила їй. Заздрила через Бенно, бо він уникав мене. Бенно тоді кого тільки не спокушав! Переспати з Бенно вважалося просто шиком. Так само, як шиком вважалося переспати і з Монікою Штайєрман, хоч усі були певні, що вони, Дафна й Бенно, одружаться. І це теж вважалося шиком. Але я була дочка Колера, я була недоторканна. Бенно пішов з моєї дороги. Та коли я дістала запрошення від Моніки Штайєрман, то не вагалася жодної хвилини. Може, в душі я навіть сподівалася зустріти там Бенно. Отака я була закохана! Я розповіла про це батькові після вечері за чашкою кави. "Тебе запросили на Аврораштрассе?" — перепитав він і взяв чарку з "Марком" — вдома він завжди п'є "Марк". "До "Спочинку" ще нікого не запрошували",— сказала я. А батько підтвердив: "Так, досі туди запрошували тільки Людевіца й мене. — Потім спитав: — Можна, я дам тобі одну пораду?" Але я норовисто відрубала, що не потребую ніяких порад. Тоді батько заявив: "Ти не повинна приймати цього запрошення. Ось тобі моя порада". І допив свій "Марк". А я все ж таки пішла. Доїхала велосипедом до Вагнерівського узвозу, поставила велосипед під гратчастою огорожею і подзвонила. Ніхто не вийшов, і це мене здивувало. Тоді я помітила, що велика гратчаста хвіртка не замкнена. Я відчинила її й увійшла до парку. Та тільки-но ступила кілька кроків, як мене охопив якийсь незбагненний страх. Я хотіла вернутись, але хвіртка вже не відчинялась!
Досі Елен розповідала неквапно, ніби вагаючись, але тепер вона заговорила так, немовби все те діялося не з нею, а з кимось іншим. За її словами, в ту хвилину вона зрозуміла, що її заманили в пастку. Здичавілий парк осявали різкі відсвіти вечірньої зорі; в тій ніби розпеченій до червоного смузі Елен привиділося щось лиховісне. Дівчина простувала, мов сновида, стежкою вгору до невидимої вілли. Під ногами порипував гравій. Зненацька вона вздріла край стежки гнома, потім ще трьох, ще і ще. Вони виглядали з некошеної трави, з люпину й сокирок, заглушених нечесаними паннами, і товстощокі обличчя тих гномів у надвечірньому світлі здавалися підступними, особливо коли Елен помітила, що гноми сидять і на деревах, шкірячи зуби й посмоктуючи люльки. Елен з відразою поспішила повз тих гномів, поки опинилася перед іншими — з великими, майже лисими головами й без борід. Ті фігурки з розмальованої глини були більші від решти й сягали зросту чотирирічних дітей. Елен боялася йти повз них, але раптом завважила, що один із тих гномів підморгує їй, і вона з жахом утупилася в нього. Тоді фігурка ошкірила зуби. Елен подалася стежкою вгору, крізь юрби гномів у непристойних позах, і нарешті вибігла на чистий луг. Це був пологий схил, і вгорі на ньому виднілася вілла. Задихавшись, Елен стала. Потім озирнулася, сподіваючись, що, може, помилилась. Може, то був тільки кошмарний сон. І раптом знов побачила гнома: ошкіривши зуби, він ішов до неї непевною дрібною ходою. Вона кинулася до вілли, вскочила у відчинені двері, й далі чуючи позад себе те дріботіння, промчала через передпокій, потім через залу з каміном, у якому потріскували дрова, хоч стояло літо. І скрізь — жодної живої душі, тільки оте дріботіння позаду. Нарешті Елен потрапила до якогось кабінету, хряснула за собою дверима, замкнула їх на засувку, роззирнулася. Вона була сама. Стіни обвішані фотознімками Бенно. Елен важко впала у шкіряне крісло. Відчула якийсь дивний солодкуватий запах. І знепритомніла.
Згодом вона, розповідала далі Елен, прийшла до тями. Її міцно тримали чотири голі велети. Вони були голомозі, слизькі, мов рибини, й смерділи оливковою олією. Всього вона вже не пригадує. Вона спробувала випручатись. Хтось засміявся. Потім їй розвели ноги. З'явився професор Вінтер, ррздягнений і пузатий. З-за цього похітливого сатира виглядав гном, що дріботів за Елен до вілли. Він сидів на шафі й позирав згори на дівчину. Аж тепер вона збагнула, що то не гном, а якась жіноча істота, а все, що там діялося, діялося лише задля тієї істоти з майже лисою головою дорослої людини й тілом чотирирічної дитини; це вона пригнала її, Елен, до вілли, щоб із нею зробили те, чого з нею не можна було робити і чого та істота бажала, щоб зробили з нею самою. І коли Елен узяв Вінтер, а потім на неї накинувся Бенно, а тоді й Дафна, єдина зброя, що здолала дівчину, була хіть. І Елен кричала, кричала, і її хіть ставала тим нестримнішою, чим нестерпнішим був погляд тієї істоти. Її очі пекли болючою заздрістю, вона вся тремтіла від страждань, не в змозі зазнати тієї насолоди, що її відчувала Елен, яку з наказу господині гвалтували слуги. Нарешті істота, охоплена нелюдським жахом, вереснула: "Годі!" — і заридала ридма. Її винесли. Елен відпустили, і вона залишилась у кабінеті сама. Дівчина зібрала одежу й важко по-плентала через залу — у каміні ще жеврів вогонь,— через передпокій, крізь темний, хоч в око стрель, парк і дісталася до воріт. Хвіртка була незамкнена, і дівчина рушила велосипедом додому. Так Елен завершила свою розповідь.
Вона замовкла. Потім спитала:
— Ви вражені?
— Ні,— відповів я. — Але ще трішки коньяку не завадило б.
Господиня налила мені й собі. Повернувшись того вечора додому, повела
Елен далі, вона ще застала батька в кабінеті. За столом. Він не зводив на неї очей. Вона про все йому розповіла. Він підійшов до більярдного столу й почав грати. "Чого ж ти ще хочеш?" — запитав він нарешті. "Помсти",— відповіла дівчина. "Забудь про все",— відказав батько. Однак Елен стояла на своєму. Тоді він кинув грати, пильно подивився на неї і промовив: "Я тобі не радив туди ходити. А ти пішла. Це твоя справа. Поради не конче слухатись, а то це буде вже наказ. Те, що сталося, тепер не має значення, бо воно сталося. Його треба скинути з себе. Хто не вміє забувати, той протиставляє себе часу й гине". Однак Елен відповіла: "І все ж таки я хочу помститися!" "Дитино моя,— мовив батько, і то був єдиний раз, коли він так її назвав,— те, що я оце сказав,— теж тільки порада. Ти бажаєш помсти? Гаразд, ти її матимеш. Це вже моя справа". Він поклав на більярдний стіл чотири кулі й ударив києм. Лиш один раз. Куля наскочила на борт, відкотилася й загнала іншу в лузу. "Вінтер",— мовив батько, коли куля вже лежала в лузі. Потім були Бенно, Дафна, а коли він промовив: "Штайєр-ман",— стіл лишився чистий. "А я?" — спитала Елен. "Ти — кий,— відповів батько. — Тобою я скористаюся тільки один раз". Тоді Елен поцікавилась: "А що буде з ними?" "Вони помруть,— сказав батько. — Одне за одним — у тій послідовності, як я оце їх назвав. А тепер іди спати, я ще попрацюю".
— Ця розмова,— озвалась Елен трохи згодом (ми вже налили по третій коньяку, а з сусідньої кімнати долинало стукання більярдних куль),— ця розмова лишила в моїй пам'яті ще лиховісніший слід, ніж те, що сталося у "Спочинку". Я погасила в себе світло й довго дивилася тієї безконечної ночі на далекі холодні зорі. їм було байдуже — чи є на нашій Землі, цій невимовній мізерії, життя, чи нема, вже не кажучи про людські долі.