Див. "Утопія", №4). Але аналітичний принцип цієї взаємодії економіки і знаків не завжди ясний. В історичному розширенні модної сфери слід вбачати не стільки пряме співвіднесення з економікою, скільки однорідність її розвитку з висхідною тенденцією до розширення ринку:
І. На першій стадії від моди залежать лише розрізнені риси, мінімальні варіяції, що властиві лише марґінальним катеґоріям населення, а вся система в основному перебуває в однорідному традиційному стані (те ж саме відбувається і на першій фазі політичної економії, коли обмінюються лише надлишки виробництва, а решта поглинається споживанням усередині групи, — адже питома частка вільнонайманої робочої сили на цій фазі дуже невелика). На цьому етапі мода є позакультурним, позагруповим, чужим, а для селянина міським явищем тощо.
ІІ. Потроху мода віртуальним чином усотує в себе знаки культури і керує знаковим обміном, так само, як на другій стадії політична економія віртуально інтеґрує в себе матеріяльне виробництво. Всі попередні системи виробництва та обміну зникають в єдиному універсальному вимірі ринку. Всі культури залучаються до універсальної гри моди. Референцією моди на цій фазі постає панівний у культурі клас, саме він керує розрізняльними цінностями моди.
ІІІ. Мода повсюдно поширюється і стає просто способом життя. Вона інвестується у всі сфери, що раніше були для неї недосяжні. Всі зазнають її впливу і в свою чергу його відтворюють. Вона підпорядковує собі своє власне заперечення (можливість бути не в моді), стає власним значеником (як і продукування на стадії репродукування). Але, в певному сенсі, це її кінець.
**Неправда, що еластична сукня чи колготки, які дають змогу тілу "вигравати", щось "розкріпачують": в знаковому устрої це додаткове витончення. Оголити структури ще не означає повернутися до нульового рівня істини, — це призводить до огортання їх новим значенням, що просто додається до попередніх значень. І це буде зародженням нового циклу форм, нової системи знаків. Таким є цикл формальної інновації, такою є лоґіка моди, і ніхто тут нічого не вдіє. "Розкріпачити" структури — структури тіла, структури підсвідомого, функційну істину речей в дизайні тощо, — завжди означає проторувати дорогу до універсалізації системи моди (це єдина система, що здатна універсалізуватися, здатна керувати циркуляцією всіх знаків, навіть тих, що суперечать один одному). Отож, це схоже на буржуазну революцію в системі форм, на кшталт буржуазної революції в політиці, що так само проторувала шлях універсалізації ринкової системи.
====
Проте у цій операції нейтралізується й тіло. Воно теж утрачає свою потугу маски, якої надавало йому татуювання і прикраси. Тепер воно може грати лише зі своєю власною істиною, що виступає також і лінією його демаркації, — себто зі своєю голизною. В прикрасах знаки тіла змішувалися у відкритій грі зі знаками не-тіла. Потім прикраси ставали одягом, а тіло ставало природою. Починається інша гра — протиставлення одягу й тіла, — гра сиґніфікації й цензури (той же контраст, що й поміж позначником і значеником, та ж гра зміщення й натяку). Мода, власне, й починається із цього поділу тіла, що витісняється і позначається натяками, — й вона ж таки сама кладе цьому кінець у симуляції голизни, в голизні як моделі симуляції тіла. Для індійця все тіло є лицем, себто символічною клятвою і подвигом, — на відміну од нашої голизни, що виступає всього лиш сексуальним оруддям.
Ця нова реальність тіла як прихованої статі одвіку ототожнювалася з жіночим тілом. Приховане тіло — це тіло жінки (звичайно, не в біолоґічному, а в мітолоґічному плані). Поєднання моди і жінки, що постало в епоху пуританства і буржуазії, таким чином засвідчує про подвійну індексацію — індексацію моди на закрите тіло й індексацію жінки щодо прихованої статі. Це поєднання не існувало (чи існувало, але не в такій мірі) аж до ХУІІІ сторіччя (і, певна річ, його не було в церемоніяльних суспільствах), — сьогодні ж воно починає зникати й для нас. Коли ця доля прихованої статі й забороненої істини тіла знімається, як це й сталося у нас, коли сама мода нейтралізує опозицію одягу й тіла, тоді зв'язок жінки з модою поступово припиняється(*), — мода повсюдно поширються і дедалі менше стає належністю статі чи вікової ґрупи. Одначе слід звернути увагу на те, що тут немає ні проґресу, ні розкріпачення. Повсюдно працює одна й та ж сама лоґіка, і якщо мода поширюється на всіх і жінка перестає бути її привілейованим носієм, то причина полягає в тому, що заборона тіла теж поширилася у всіх усюдах, причому в набагато витонченішій формі, ніж пуританська заборона, — в формі загальної десексуалізації. Адже тіло відзначалося потужним сексуальним потенціялом тільки у витісненні — в цьому випадку воно було немов ув'язнений поклик пристрасти. Потрапивши під владу знаків моди, тіло втратило свій сексуальний чар, воно стало манекеном, що й засвідчує цей термін своєю статевою нерозмежованістю. Манекен цілком сексуальний, одначе стать його не має якости. Його стать — це мода. Чи, радше, в моді стать втрачає свою відмінність, одночасно поширюючись як референція (як симуляція). Вже немає нічого статевого, зате все тепер сексуалізоване. Чоловіче й жіноче начало, утративши свою окремішність, теж отримують шанс на безмежне вторинне існування. Тільки в нашій культурі сексуальність пронизує собою всі значення, і причина в тому, що знаки, зі свого боку, інвестували собою всю сферу сексуальности.
====
*У цього зв'язку є чимало інших причин, соціяльних та історичних: марґінальність або соціяльна неповноцінність жінки (або ж молоді). Втім, тут немає різниці: соціяльне витіснення і хворобливий ореол сексуальности завжди ототожнювалися в одних катеґоріях.
====
Таким чином пояснюється сучасний парадокс: відбувається одночасно "емансипація" жінки і раптовий рецидив моди. Це тому, що мода стосується Жіночого, а не жінок. Усе суспільство фемінізується в міру того, як жінки позбуваються своєї дискримінації (те ж саме відбувається і з божевільними, дітьми і т.п. — це нормальний наслідок, що випливає з лоґіки вилучення). Саме тому вислів "узяти своє", що означав утіху жінки від статевого акту, сьогодні повсюдно поширився і, звичайно ж, уже починає означати що завгодно. Однак слід зважати на те, що жінка може "розкріпачуватися" й "емансипуватися" тільки як "сила утіхи" чи "сила моди", так само як і пролетаріят, котрого завжди звільняли тільки як робочу силу. Ця ілюзія має дуже глибокий характер. Історичне визначення Жіночого грунтується на тілесній та статевій приділеності, що пов'язана з модою. Історичне розкріпачення Жіночого може стати тільки розширеним утіленням тієї ж таки приділености (що відразу ж розпросторюється світом, однак не перестає від цього бути дискримінаційною). Від того моменту, як жінка за моделлю пролетаря отримує доступ до роботи нарівні з усіма, всі водночас отримують доступ до модної статевої емансипації за моделлю жінки. Відразу ж стає зрозуміло, наскільки мода є працею і наскільки важливо в історичному плані поставити знак рівности поміж "матеріяльною" працею і модною працею. Так само важливо виробляти товар за ринковими законами (знання цього припису — теж капітал!), як і облаштовувати своє тіло за приписами статі та моди. Поділ праці відбувається не там, де думають, чи, радше, поділу праці взагалі немає: облаштування тіла, облаштування смерти, продукування знаків, продукування товарів — це просто властивості одної й тої ж системи. Немає сумніву, що з модою навіть іще гірше: адже якщо трудівник живцем відокремлюється від самого себе під знаком експлуатації й принципу реальности, то жінка живцем відокремлюється від самої себе й свого тіла — й відбувається все це під знаком краси і приципу задоволення!
НЕЗРУЙНОВНЕ
Історія засвідчує, що критика моди (О. Буржелен) у ХІХ сторіччі походила від правих, але сьогодні, з виникненням соціялізму, вона стала належати до царини лівої ідеолоґії. В першому випадку вона походить від реліґії, в другому — від революції. Мода руйнує усталені звичаї, мода скасовує класову боротьбу. Однак те, що ця критика змістилася ліворуч, не обов'язково означає якийсь історичний злам: можливо, це засвідчує, що стосовно моралі та звичаїв ліві просто зайняли місце правих і що вони во ім'я революції успадкували моральний устрій і класові забобони. Відтоді як принцип революції ввійшов у наші звичаї у формі катеґоричного імперативу, то ввесь політичний устрій, навіть у лівих, став моральним устроєм.
Мода імморальна, така її справжня суть, і будь-яка влада (чи ті, хто марить нею) обов'язково її ненавидить. Була пора, коли імморальність визнавалася всіма мислителями, від Мак'явеллі до Стендаля, і наприклад, Мандевіль міг у ХУІІІ сторіччі показати, що суспільство революціонізується лише через свої вади, що імморальність надає йому динамічного характеру. Мода і досі залежить від імморальности: вона нічого не знає ні про систему цінностей, ні про критерії судження — добро чи зло, красиве і потворне, раціональне/ірраціональне — вона розігрується перед ними або поза ними, а отже, працює як руйнація будь-якого порядку, включно з революційною раціональністю. Вона постає мов пекло влади, де всі знаки відносні й будь-яка влада змушена руйнувати їх, щоб забезпечити функціювання своїх власних знаків. Саме в цій іпостасі моду засвоює сьогодні молодь — як спротив будь-якому імперативу, спротив без будь-якої ідеолоґії, без жодної мети.
І навпаки, руйнування моди неможливе, позаяк у моди немає референції, з якою вона могла б увійти в суперечність (адже вона сама для себе референція). Моди не можна уникнути (оскільки вона перетворює на модну рису навіть відмову від моди — як історичний приклад, можна згадати джинси). Це ще раз засвідчує, що, уникнувши принципу реальности змісту, ніяк не можна ухилитися від принципу реальности коду. Навіть повстаючи проти змістів, доведеться дедалі дужче й дужче підпорядковуватися лоґіці коду. Що ж робити? Такий диктат "сьогодення". Мода не залишає простору для революції, якщо тільки не повернутися до зародження самого знака, що її утворює. Й альтернатива моді — не "свобода" чи якесь випередження моди у пошуках істини світу і референцій.