Як ти поїхав, так і почалось. Гей, чаю!
Денисов, скривившись, немов усміхаючись і вишкіряючи свої короткі міцні зуби, почав обома руками з короткими пальцями куйовдити, як ліс, розкошлане чорне, густе волосся.
— Надало ж мені піти до цього пацюка (прізвисько офіцера),— розтираючи собі обома руками лоба та обличчя, казав він.— Можеш собі уявити, жодної карти, жодної, жодної карти не дав.
Денисов узяв подану йому закурену люльку, стиснув у кулаку і, розсипаючи вогонь, ударив нею по підлозі, продовжуючи вигукувати:
— Семпель дасть, пароль б'є; семпель дасть, пароль б'є.
Він розсипав вогонь, розбив люльку й кинув її. Потім помовчав і раптом своїми блискучими чорними очима весело глянув на Ростова.
<. — Хоч би жінки були. А то тут, крім пити, робити нічого. Хоч би скоріше бої...
— Гей, хто там? — обернувся він до дверей, почувши, як зупинилися кроки товстих чобіт з бряжчанням острог і хтось шанобливо покашляв.
— Вахмістр! — сказав Лаврушка. Денисов скривився ще дужче.
— Кепсько,— промовив він, кидаючи гаманця з декількома золотими.— Ростов, полічи, голубчику, скільки там залишилось, та ткни під подушку,— сказав він і вийшов до вахмістра.
Ростов узяв гроші і, машинально, відкладаючи й рівняючи купками старі й нові золоті, почав лічити їх.
— А! Телянін! Здоров! Обчухрали мене вчора,— почувся голос Денисова з другої кімнати.
— У кого? В Викова, у пацюка?.. Я знав,— сказав другий, /тоненький голос, і відразу по цьому до кімнати ввійшов поручик Телянін, маленький офіцер того ж ескадрону.
Ростов кинув під подушку гаманця й потиснув простягнуту йому маленьку вогку руку. Телянін перед походом був за щось переведений з гвардії. Він тримав себе в полку дуже добре; але його не любили, і особливо Ростов — він не міг ні перебороти, ЙІ приховувати своєї безпричинної відрази до цього офіцера.
— Ну, що, молодий кавалеристе, як вам мій Грачик слу-* жить? — спитав він. (Грачик був верховий кінь, під'їздок, якого Телянін продав Ростову).
Поручик ніколи не дивився в очі людині, з якою розмовляв; очі його увесь час перебігали з однієї речі на другу.
— Я бачив, ви ось недавно проїхали...
— Та нічого, кінь добрий,— віддовів Ростов, незважаючи на те, що ця коняка, куплена за сімсот карбованців, не варта була й половини цієї ціни:— Припадати почав на ліву передню,— додав він.
— Тріснув копит! Це нічого. Я вас навчу, покажу, яку заклепку накласти.
— Справді, покажіть, будь ласка,— сказав Ростов.
— Покажу, покажу, це не секрет. А за коня будете дякувати.
— То я звелю привести коня,— сказав Ростов, бажаючи позбутися Теляніна, і вийшов, щоб наказати привести коня.
У сінях Денисов, з люлькою, скорчившись на порозі, сидів перед вахмістром, який щось доповідав. Побачивши Ростова, Денисов скривився і, показуючи через плече великим пальцем у кімнату, де сидів Телянін, здригнувся від огиди.
— Ох, не люблю молодця,— сказав він, незважаючи на присутність вахмістра.
Ростов знизав плечима, неначе кажучи: "І я теж, та що ж будеш робити!" і, розпорядившись, повернувся до Теляніна.
4 Телянін сидів усе в тій самій лінивій позі, в якій залишив його Ростов, потираючи маленькі білі руки.
"Бувають же такі огидні обличчя",— подумав Ростов, входячи до кімнати.
— Ну що, сказали привести коня? — спитав Телянін, встаючи й недбало оглядаючись.
— Сказав.
— Та ходімте самі. Я ж зайшов лише спитати Денисова про вчорашній наказ. Одержали, Денисов?
— Ні ще. А ви куди?
— Ось хочу молодика навчити, як кувати коня,— сказав Телянін.
Вони вийшли на ґанок і до конюшні. Поручик показав, як робити заклепку, і пішов до себе.
Коли Ростов повернувся, на столі стояла пляшка з горілкою і лежала ковбаса. Денисов сидів перед столом і тріскотів пером по паперу. Він похмуро подивився в обличчя Ростову.
— їй пишу,— сказав він.
Він сперся ліктями на стіл з пером у руці і, очевидно зрадівши з нагоди швидше сказати словом усе, що він хотів написати,— висловлював свого листа Ростову.
— Бач, друже мій,— сказав він,— ми спимо, поки не любимо. Ми діти праху... а полюбимо — і ти бог, ти чистий, як у перший день творіння... Це ще хто? Гони його к чорту. Нема коли! — крикнув він на Лаврушку, який, анітрохи не боячись, підійшов до нього.
— Та хто ж може бути? Самі веліли. Вахмістр за грішми прийшов.
Денисов скривився, хотів щось крикнути і замовк.
— Погана справа,— промовив він сам до себе.— Скільки там грошей у гаманці залишилось? — спитав він Ростова.
— Сім нових і три старих.
— Ох, погано! Ну, чого стоїш, огіудало, пошли вахмістра! — крикнув Денисов на Лаврушку.
— Будь ласка, Денисов, візьми в мене грошей, адже в мене €,— сказав Ростов, червоніючи.
— Не люблю в своїх позичати, не люблю,— пробурмотів Денисов.
— А якщо ти в мене не візьмеш грошей по-товариському, ти мене образиш. Далебі, в мене є,— повторював Ростов.
— Та ні-бо.
І Денисов підійшов до ліжка, щоб дістати з-під подушки гаманця.
— Ти куди поклав, Ростов?
— Під нижню подушку.
— Та нема.
Денисов скинув обидві подушки на підлогу. Гаманця не було.
— От диво!
— Стривай, чи не стягнув ти? — сказав Ростов, по одній підіймаючи подушки й витрушуючи їх.
Він зняв і стріпнув ковдру. Гаманця не було.
— Часом чи не забув я? Ні, я ще подумав, що ти наче скарб під голову кладеш,— сказав Ростов.— Я тут поклав гаманця. Де він? — звернувся він до Лаврушки.
— Я не входив. Де поклали, там і повинен бути.
— Та нема.
— Ви все так, кинете куди та й забудете. В кишенях он подивіться.
" — Ні, якби я не подумав про скарб,— сказав Ростов,— а то я пам'ятаю, що поклав.
Лаврушка перекопав усю постіль, заглянув під ліжко, під стіл, перерив усю кімнату й зупинився серед кімнати. Денисов мовчки стежив за Лаврушковими рухами і, коли Лаврушка здивовано розвів руками, кажучи, що ніде нема, він оглянувся на Ростова.
— Ростов, ти не пуст...
Ростов, відчувши на собі погляд Денисова, звів очі і в ту ж мить опустив їх. Уся кров його, бувши досі спертою десь нижче горла, ринула йому в обличчя й очі. Він не міг перевести духу.
. — І в кімнаті ж нікого не було, опріч поручика та вас самих. Тут де-небудь,— сказав Лаврушка.
— Ну, ти, дідькова личино, ворушись, шукай,—раптом загримав Денисов, побагровівши і з погрозливим жестом кидаючись на лакея.— Щоб був гаманець, а то засічу. Всіх засічу!
Ростов, обминаючи поглядом Денисова, став застібати курт^ ку, підстебнув шаблю і надів кашкета.
— Я тобі кажу, щоб був гаманець,— кричав Денисов, трясучи за плечі денщика і штовхаючи його об стіну.
— Денисов, облиш його; я знаю, хто взяв,— сказав Ростов, підходячи до дверей і не зводячи очей.
Денисов зупинився, подумав і, видно, зрозумівши те, на що натякав Ростов, схопив його за руку.
—* Дурниці! — вигукнув він.так, що жили, як мотузки, надулись у нього на шиї та на лобі.— Я тобі кажу, ти збожеволів, я цього не дозволю. Гаманець тут; зніму шкуру з цього мерзотника, і буде тут.
— Я знаю, хто взяв,— повторив Ростов тремтячим голосом і пішов до дверей.
— А я тобі кажу, не смій цього робити,— закричав Денисов, кидаючись до юнкера, щоб стримати його.
Та Ростов видер свою руку і з такою злобою, наче Денисов був найбільшим ворогом його, просто і твердо спрямував на нього погляд.
— Чи ти розумієш, що кажеш? — спитав він тремтячим голосом,— крім мене нікого не було в кімнаті. Отже, якщо не те, то...
Він не міг доказати і вибіг з кімнати.
— Ах, чорт з тобою і з усіма,— були останні слова, які чув Ростов.
Ростов прийшов на квартиру Теляніна.
— Пана вдома нема, до штабу поїхали,— сказав йому денщик Теляніна.— Чи що трапилось? — додав денщик, дивуючись із стурбованого юнкерового обличчя.
— Ні, нічого.
— Трохи не застали,— сказав денщик.
Штаб перебував за три версти від Зальценека. Ростов, неза-ходячи додому, взяв коня й поїхав до штабу. В селі, де містився штаб, був трактир, який одвідували офіцери. Ростов приїхав до трактиру; біля ґанку стояв кінь Теляніна.
У другій кімнаті трактиру сидів поручик за тарілкою сосисок і пляшкою вина.
— А, й ви заїхали, юначе,— сказав він, усміхаючись і високо піднімаючи брови.
— Так,— сказав Ростов, наче вимовити це слово було над силу, і сів за сусідній стіл.
Обидва мовчали; в кімнаті сиділи два німці й один російський офіцер. Усі мовчали, і чутно було дзенькання ножів об тарілки і чавкання поручика. Коли Телянін закінчив сніданок, він вийняв з кишені подвійного гаманця, вигнутими вверх маленькими білими пальцями розняв кільця, вийняв золотого і, підвівши брови, віддав гроші слузі.
— Будь ласка, скоріше,— сказав він.
Золотий був новий. Ростов встав і підійшов до Теляніна.
— Дозвольте подивитись мені гаманець,— сказав він тихим,, ледь чутним голосом.
З метушкими очима, але з усе ще піднятими бровами Телянін дав гаманця.
— Еге, гарненький гаманець... Егеж... егеж...— сказав він і раптом зблід.— Подивіться, юначе,— додав він.
Ростов узяв гаманця в руки й подивився і на нього й на гроші, що були в ньому, і на Теляніна. Поручик оглядався навкруг, за своєю звичкою, і, здавалося, враз став дуже веселим.
— Коли будем у Відні, все там залишу, а тепер і дівати нікуди в цих паскудненьких городках,— сказав він.— Ну, давайте, юначе, я піду.
Ростов мовчав.
— А ви чого це? теж поснідати? Пристойно годують,— вів далі Телянін.— Давайте ж.
Він простягнув руку і взявся за гаманець. Ростов випустив його. Телянін узяв гаманця й почав класти його в кишеню рейтузів, і брови його недбало підвелися, а рот трохи розкрився, неначе він казав: "так, так, кладу до кишені свого гаманця, і це дуже просто, і нікому до цього діла нема".
— Ну, що, юначе? — сказав він, зітхнувши і з-під піднятих брів глянувши в вічі Ростову. Якесь сяйво очей із швидкістю електричної іскри перебігло з очей Теляніна в очі Ростова й назад, назад і назад, усе в одну мить.
— Ідіть сюди,— промовив Ростов, хапаючи Теляніна за руку. Він майже притягнув його до вікна.— Це гроші Денисова, ви їх узяли...— прошепотів він йому над вухом.
— Що?.. Що?.. Як ви смієте? Що?..— промовив Телянін.
Але ці слова звучали жалібним, розпачливим криком та благанням прощення. Тільки-но Ростов почув цей звук голосу,, з душі його звалився величезний камінь сумніву. Він відчув радість і в ту ж мить йому стало жаль нещасної людини, що стояла перед ним; та треба було до кінця довести почату справу.
— Тут люди бозна-що можуть подумати,— бурмотів Телянін, хапаючи кашкета і простуючи до невеликої порожньої кімнати,— треба порозумітися...
— Я це знаю, і я це доведу,— сказав Ростов.
— Я...
Злякане, бліде обличчя Теляніна почало дрижати всіма мускулами; очі все так само метушилися, але десь унизу, не зводячись до обличчя Ростова, і стало чутно схлипування.
— Графе!., не занапастіть молодої людини...