Людина, що сміється

Віктор Гюго

Сторінка 31 з 97

Вона незадоволена з нього і разом з тим пишається.

За таких звичаїв існувала вподоба до потвор, особливо у жінок і спеціяльно у гарненьких. Для чого бути й гарною, коли не мати коло себе мацапури? Що за користь бути королевою, коли який китайський болванчик не буде говорити тобі "ти". Марія Стюарт була "ласкава" до кльовна Ріцціо. Марія Тереза еспанська була "трохи інтимна" з негром. Звідціля — чорна а б атесса. В альковах великого віку у великій пошані був горб; свідок — маршал Люксембург.

А перед Люксембургом — Конде, "цей маленький чоловічок, такий гарний ".

Самі красуні, не порушуючи пристойности, могли бути кривобокі. Так водилося. У Анни Болейн одна груднина була більша за другу, шість пальців на одній руці і зайвий зуб. Ля-Вайльер була крива. Це не перешкоджало Генріхові VIII і Людовікові XIV бути шалено в них закоханими.

Такі самі збочення припускалися і з морального боку. Мабуть жодної не було жінки вищої верстви, що не подавала б тератологічних випадків. В Аґнесах містилися Мелузіни. Вдень вони були жінки, а вночі— — упирі. Вони ходили на майдани цілувати на залізних кілках свіже одрубані голови. Марґаріта Валуа, праматір манірниць, носила на поясі під замком у бляшаних скриньках,

1 Regina Saba coram rege crura denudavit (цариця Савська заголювала перед царем ноги). Schicklardus in Prooemio Tarich Jersici, F. 65. що їх прикріплено було до спідниці, серця всіх померлих коханців. Генріх IV ховався якраз під цю спідницю.

У вісімнадцятому сторіччі герцоґиня Берійська, дочка регента, з'єднала всі ці творіння в непристойному й царственому типі. Проте красуні знали латинську мову. Від шістнадцятого віку це була одна з жіночих принад. Джені Грей довела свою елеґантність до того, що знала єврейську мову.

Герцоґиня Джосіяна була латинщиця. Крім того, за іншою доброю модою вона була католичка. Але, зазначімо, вона була таємною католичкою і скорше такою, як її дядько Карло II, а не як її батько Яків II. Яків II через свій католицизм загубив царство, а Джосіяна не хотіла ризикувати своїм перством. От чому, католичка у своєму інтимному колі й між витонченими чоловіками й жінками, вона була протестантка для чужих. Для черні.

Таке ставлення до релігії має свої зручності. Користаються з усіх благ, що належать офіційній єпископальній церкві, а пізніше вмирають, як Ґроцій, в лоні китолицизма, й на вічну пам'ять їх панотець Пето править месу.

Дарма що Джосіяна була повна й 'дужа, вона — ми це підкреслюємо — була цілковита манірниця.

Іноді її якась сонлива й змислова маніра розтягати кінці фраз нагадувала, як тигриця, прокрадаючися по джунґлях, поволі простягає свої лапи.

Користь бути манірною полягає в тому, що це якось примушує род людський. Манірні люди одбирають у людства честь належати до нього.

Найважливіше держати людськість на певному віддаленні від себе.

Палац Рамбулье може замінити Олімп.

Юнона перетворюється в Арамінту. Нездійснена претензія на божественість творить манірницю. Замість ударів грому — зухвальство. Храм зморщується до будуару. Не маючи можливости бути богинею, жінка стає ідолом. Крім того, в манірності є певний педантизм, що подобається жіноцтву. Кокетка й педант — двоє сусідів. Вони мають одну спільну рису — фанфаронство.

Витончене походить з змислового. Гурманство призводить до перебірливости. Гримаса огиди сполучається з ненажерливістю.

Нарешті, жінки свою слабкість віддають під захист цієї всієї ґалянтної казуїстики, що у манірниць заступає місце сумлінносте. Це вал з ровом. У кожної манірниці вираз огиди. Це охороняє.

Вони згодяться на все, але покищо ставляться зневажливо. Вичикуючи.

У глибині серця у Джосіяни було щось неспокійне. Вона почувала такий нахил до безсоромности, що ставала святенницею. Коли гордість відхиляє нас од властивих нам вад, вона призводить нас до протилежних вад. Надмірне зусилля бути цнотливою зробило її неприступною. Бути надто на сторожі — це висвідчує таємне бажання нападу. Хто грізний, той не суворий.

Вона замкнулася в гоноровитій виключності свого стану й свого народження, може заміряючися, як ми показали, на якусь різку вихватку.

Був початок вісімнадцятого століття. Англія починала наслідувати те, що мала Франція підчас реґентства. Вальполь і Дюбуа схожі один до одного. Мальборо воював проти свого екс-короля Якова П, якому він, як казали, продав свою сестру Черчіль. Болінґброк уже блищав, а Рішельє тільки починав набувати значіння. Для зручности зальотів потрібне певне змішування верств, — вади зрівнюють. Пізніше це повинні були зробити ідеї. Зв'язок з черню — ця аристократична прелюдія — почав те, що закінчила революція. Надто недалеко був той час, коли Желіот серед дня прилюдно сидітиме на ліжку маркізи д'Епіне. Правда, — бо й звичаї мають свою луну, — що і в шістнадцятому столітті бачили нічний ковпак Сметона на подушці Ганни Болей.

Коли, як стверджує не знаю який собор, жінка й гріх — синоніми, то ніколи жінка не була більше жінкою, як за тих от часів. Ніколи, прикриваючи свою несталість своєю привабливістю і свою хиткість своєю всемогутністю, вона владніше не примушувала вибачати їй. Зробити заборонений овоч дозволеним — у цьому падіння Єви; але зробити дозволений овоч забороненим — в цьому її тріюмф. Вона закінчила цим. У вісімнадцятому столітті жінка замикає двері перед чоловіком. Вона замикається в Едемі з Сатаною. Адама вигнано.

3.

Всі інстинкти Джосіяни нахиляли її віддатися скоріше в якійсь вишуканій любовній пригоді, ніж законно в шлюбі. Віддатися за коханням — це відповідає літературі, нагадує про Меналька та Амарілісу, і таке падіння можна вважати майже за акт вчености.

У т-Пе Скюдері, якщо залишити на боці те, що негарну за вади тягне до негарного, не було іншого мотиву віддатися Пелісонові, окрім цього.

Дівчина — повновладна, жінка — підлегла, — такі стародавні англійські звичаї. Джосіяна намагалася одсунути яко мога на далі годину цієї підлеглости. Що вона повинна була одружитися з лордом Давидом, це поза сумнівом було неминуче, бо така була воля короля, — але як це прикро. Джосіяна й притягала й відштовхувала лорда Давида. Між ними була мовчазна згода — не з'єднуватися й не розривати. Вони уникали одно одного. Така любов — один крок уперед і два кроки назад — знайшла свій вираз у сучасних танках — менуеті й ґавоті. Бути людьми одруженими — це не до лиця, від цього стьожки, що їх носять, стають блідими, це старить. Шлюб — це розв'язання ясне до розпачу. Нотар віддає жінку, — яка банальність! Шлюб це брутальність; він остаточно визначає становище, душить волю, вбиває вибір, має, як і граматика, свою синтаксу, надхнення замінює ортографією, з любови робить диктант, виганяє з життя таємність, накладає прозорість на періодичні й неминучі функції, перетворює химеру хмар в жіночу сорочку; шлюбні права принижують як того, хто ними користається, так і того, хто їм підлягає; нахиляючи цілком на один бік, порушує чарівну рівновагу статі дужої й статі могутньої, сили й краси, і обертає одного в господаря, а другу в служницю, тоді як поза шлюбом є тільки раб і королева. Зробити ліжко таким прозаїчним, що воно стає пристойним, — невже ж не розуміють, що нема нічого вульгарнішого? Що є безглуздіше від дозволеного кохання?

Лорд Давид мужнів. Сорок років — це година, що попереджаючи дзвонить. Він не помічав цього. І справді він завсігди мав вигляд тридцятирічного. Він визнавав за приємніше бажати Джосіяни, ніж володіти нею. Він володів іншими. У нього були жінки. Джосіяна з свого боку мала свої мрії.

Її мрії були значно гірше.

У герцоґині Джосіяни була одна особливість, що кінець-кінцем не така вже й рідка, як гадають; одно око у неї було блакитне, а друге чорне. В її зіницях ховались любов і ненависть, щастя й нещастя. В її погляді змішувалися день і ніч.

Її честолюбне бажання полягало в тім, щоб показати себе здатною на неможливе.

Одного разу вона сказала Свіфтові:

Невже ж ви уявляєте собі, ви — інші, що ваше призирство справді існує?

"Ви — інші" — це все людство. "

З неї була папістка тільки зовні. її католицизм не переходив за межі того, що вимагала елеґантність. Вона одягалася в тяжкі оксамитові, атласні, муарові сукні, — деякі з них були завширшки в п'ятнадцять або шістнадцять аршин, — заткані золотом і сріблом; навколо пояса красувалися китиці з перлин і дорогоцінного каміння. Вона зловживала галунами. Іноді вона одягала сукняну куртку, розшиту, як у бакалавра. Вона їздила верхи на чоловічому сідлі, не зважаючи на те, що жіночі сідла завела в Англії ще в чотирнадцятому столітті Ганна, дружина Річарда II. За кастільським звичаєм вона умивала лице, руки, плечі й груди цукром, розведеним у яєчних білках. Почувши щось особливо дотепне, вона сміялася задумливо й особливо привабливо.

Кінець-кінцем, в неї не було ніякої злобливости. Вона була скоріше добра.

VI

MAGISTER ELEGANTIARUM i

Джосіяна скучала, — про це нема чого казати.

Лордові Давиду Діррі Мойру належало видатне місце в веселому лондонському житті. Його шанувало вельможне панство й дворянство.

Зазначімо, що лорд Давид особливо вславився: він насмілився носити власне волосся. Реакція проти перуків тоді саме починалася. Так само, як 1824 р. Євґеній Деверія перший насмілився запустити бороду, 1702 року Прайс Девере перший наважився прилюдно зняти перуку, майстерньо завиваючи натуральне волосся. Ризикнути своєю шевелюрою — це було майже те саме, що ризикнути головою. Обурення було вселюдне; а тим часом Прайс Девере був віконт Герфорд і англійський пер. Його ображали, і справді було за що. Підчас найдужчого шикання враз з'явився лорд Давид так само з власним волоссям і без перуки. Такі речі призвіщають кінець громадянства. Лорда Давида ганьбили ще більше, ніж виконта Герфорда. Він тримався добре. Прайс Девере був перший, Давид Діррі Мойр — другий. Іноді важче бути другим, ніж першим. Треба менше геніяльности, проте більше сміливости. Перший, п'яний від новини, міг і не помічати небезпеки, другий бачить безодню й кидається в неї. Ця безодня — не носити більше перуки, й Давид Діррі Мойр кинувся в неї. Пізніше почали наслідувати; за ними, цими двома революціонерами, взяли й інші сміливість носити зачіску з власного волосся; пудра зменшувала провину.

Щоб зафіксувати мимохідь цей важливий історичний момент, скажемо, що справжнє первенство в війні проти перуків належить королеві Хрістіні Шведській, що носила чоловічий одяг і від 1680 року з'являлася з своїм каштановим напудреним волоссям, що їжилося без зачіски, як волосся, що тільки виростає.

28 29 30 31 32 33 34