Для глупоти ж ніде нема спокою: страх дошкуляє їй як зверху, так і знизу; трепет проймає її з одного і з другого боку, небезпеки то наступають їй на п'яти, то забігають попереду; все її лякає, вона не готова ні до чого, жахається навіть підмоги. Натомість мудрець захищений від будь-якого нападу, він завжди пильний, і хай наскочать на нього чи то вбогість, чи горе, чи зневага, чи страждання — він не відступить: безстрашно стане проти всього ворожого, пройде через усе вороже. Скільки-то всього і в'яже нас, і знесилює! Надто довго ми купались у своїх пороках — важко відмитися. Ми ж не тільки забруднені, а й пройняті ними.
Але, щоб не стрибати від образу до образу, спробую вияснити, чому так цупко тримається нас глупота — питання, над яким часто розмірковую наодинці. По-перше, тому, що не досить рішуче відганяємо її від себе й не повною силою пориваємось до свого рятунку; по-друге, ми замало довіряємо тому, що відкрили мудрі люди, скупо черпаємо з їхніх відкриттів, та й наші зусилля не співмірні тій великій справі, за яку беремося. Та чи може бути достатнім наше вміння протистояти порокам, якщо достатнім для тієї науки вважаємо лише час, коли не віддаємося порокам? Ніхто з нас не сягнув глибини мудрості •— ми схопили нашвидкуруч лише те, що на поверхні; зайняті своїм, були певні, що виділили для філософії аж надто багато часу. Але найбільша завада для нас — це те, що дуже скоро самі собі подобаємося. Хай-но хтось назве нас прекрасними, розважними, мало що не святими людьми — тут же погоджуємось. Не вдовольняємося скромною похвалою: приймаємо як належне все те, що нагромаджує на нас безсоромна влесливість. Мовчки притакуємо тим, хто стверджує, що ми — найкращі, найрозумніші з-між усіх, хоча знаємо, що та похвальба йде з брехливих уст. Настільки вже догоджаємо собі, що хочемо хвальби навіть за те, в чому найменше її заслуговуємо. Винахідливий у катуваннях радо слухає про свою лагідність, грабівник — про своє благородство, пияк і розпусник — про свою зразкову поміркованість. То хто б то, вірячи у власну бездоганність, захотів стати іншим? Александр, коли розгулював уже по Індії, спустошуючи війною навіть сусідам не дуже-то відомі племена, при облозі якогось міста об'їжджав мури — приглядався, де в них найслабше місце, й тут був поранений стрілою, але не зійшов з коня і продовжував об'їзд. Потім, коли вгамувалася кров, рана зашкарубнула і почала сильніше допікати болем; нога, висковзнувши із стремена, безсило звиснула, поволі задерев'яніла, й Александр, змушений поступитися, мовив: "Усі присягаються, що я — син Юпітера, але ось ця рана так і кричить усім, що я — лише людина". Робімо ж і ми так само! Коли влесливість відповідною мірою зробить кожного з нас дурнями, скажімо й ми: "Називаєте мене розважним, а я ж сам бачу, скільки-то непотрібного ще вабить мене, скільки шкоди сам собі прагну завдати! Не розумію навіть того, чому ситість навчила тварин: яка міра повинна бути у їжі та питті,— не знаю досі, скільки я спроможний вмістити".
Тепер послухай, як дізнатися, що ти ще не став мудрецем. Мудрець завжди повен радості, веселий, погідний, незворушний; він живе нарівні з богами. А візьми себе: якщо не буваєш сумним, якщо тебе не турбує жодна сподіванка на майбутнє, якщо твоя душа і вдень і вночі, зберігаючи рівновагу, перебуває в піднесенні, якщо вона вдоволена собою, значить, ти сягнув вершини людського щастя. Але якщо ти жадаєш насолод, хоч би якими були вони й звідки б не походили, то знай, що стільки тобі бракує мудрості, скільки й радості. Ти прагнеш дотягтися до них, але ходиш блудом: сподіваєшся дійти до своєї мети через багатство, через почесті, одне слово, шукаєш радості серед турбот. А тим часом усе те, до чого так пориваєшся, начеб воно могло дати тобі веселість і насолоду, власне і є джерелом страждань. Усі ми, кажу ще раз, поспішаємо до радості, але як домогтись її, великої, неперехідної,— не знаємо. Один шукає її за бенкетним столом, серед розкошів, другий — у честолюбстві, в юрбі клієнтів, що заполонюють його подвір'я, інший — у коханках, ще хтось — у вільних науках, якими хизується, та в інших читаннях, які нічим не можуть зарадити людині. Всіх їх ошукують хисткі, хвилинні втіхи, подібні до сп'яніння, коли за якусь годину веселого божевілля треба розраховуватися довгою нудотою, або ж до оплесків та вигуків захопленої юрби, за що мусимо платити або й поплатитися величезними клопотами. Думай, отже, про те, що найцінніший плід мудрості — постійна радість. Душа мудреця — наче той обшир, що понад місяцем: там завжди мірне сяйво. Врешті, маєш заради чого потрудитися: мудреця ніколи не полишає радість. А така радість народжується з усвідомленням чеснот. Радіти може лише мужня, справедлива, поміркована людина.— "То що,— запитаєш,— дурні й лиходії не радіють?" — Не більше, ніж леви, що впали на здобич. Коли вже геть виснажаться від вина й насолод, коли світанок застукає їх у розпусті, коли так уже догоджають собі, що тіло, не вміщаючи тих ласощів, починає гноїтися,— ось тоді, нещасні, згадують слова Вергілія:
Як у веселощах марних ми ніч одгуляли останню,
Знаєш ти сам(2).
І справді, розбещені гультяї проводять в оманливих радощах кожну ніч саме так, мовби вона була останньою. Але та радість, що є супутницею богів, як і тих, хто у суперництві з богами, та радість не переривається, не вичерпується: вона б вичерпалась, якби була позиченою. А що вона — не чужий дарунок, то й ні від кого не залежить. Те, чого доля не дає, того їй і не відібрати.
Бувай здоров!
ЛИСТ LX
Сенека вітає свого Луцілія!
Нарікаю, обурююсь, гніваюсь. Ще й нині зичиш собі того, чого назичили тобі твоя годувальниця, твій наставник, твоя мати? Ще й досі не розумієш, що зовсім не на добро тобі ті зичення? Наскільки ж то шкідливе для нас усе те, що вимолюють для нас у богів наші близькі! І тим більше шкідливе, чим повніше збувається. Вже й не дивуюся, що всі біди переслідують нас від самих пелюшок: ми ж виростали серед батьківських заклинань. Тож хай почують боги й з нашого боку безкорисливе благання за себе. Доки ж будемо все простягати руку до богів, мовби й досі неспроможні були самі себе прогодувати? Доки засіватимемо для себе такі обшири, яких вистачило б для багатолюдних міст? Доки жнивуватиме для нас цілий народ? Доки для того, щоб накрити один лише стіл, нам підвозитимуть поживу незчисленні судна, та й то не з одного тільки моря? Зо два югери(1) пасовиська щедро вигодовують бика. Один ліс дає вдосталь харчу для багатьох слонів. Людина ж вигодовується на суходолі і на морі. Що за диво? Чи природа обдарувала нас при такому скромному тілі таким ненаситним черевом, щоб ми перевершили жадібність наймогутніших, найпажерливіших звірів? Таж ні! Скільки ж то треба дати природі? Не стратишся, аби поквитатися з нею. Не голод, а марнославство штовхає нас до таких витрат. Отож усіх тих прислужників свого черева, як їх називає Саллюстій , слід зараховувати не до людей, а до тварин, а декого з них навіть не до тварин — до мертвяків. Живе той, хто багатьом приносить користь. А хто, забившись у свій схов, трухлявіє там, той не вдома — у гробниці. На порозі його оселі мусиш укарбувати в мармур слова: "Він помер ще перед своєю смертю".
Бувай здоров!
ЛИСТ LХІ
Сенека вітає свого Луцілія!
Годі вже нам хотіти того, чого ми хотіли! Я, власне, й зайнятий на старості тим, щоб не хотіти того, чого хотів у дитинстві. За цим спливають мої дні, мої ночі, це — моє заняття, довкола цього — всі мої думки: як покласти край своїм давнім бідам? Намагаюся, щоб кожен день був образом цілого життя. Ні, я не хапаюся за нього, мовби за останній, а лише дивлюсь на нього з думкою, що він, врешті, й міг би бути останнім. Ось і цього листа пишу тобі в такому настрої, начебто смерть може покликати мене таки в часі самого писання. Я готовий відійти і втішаюся життям якраз тому, що не дуже залежить мені на тому, чи довго ще мені жити. Перед старістю я дбав про те, щоб добре жити, у старості,— щоб добре померти. А добре померти — значить охоче померти. Намагайся взагалі нічого не робити проти волі. Необхідність — супутниця того, хто опирається; хто ж діє згідно своєї волі, той не знає, що таке необхідність. Скажу так: хто добровільно виконує накази, той звільнився від найжорстокішого, що є у рабстві,— робити те, чого не хочеш. Нещасливим є не той, хто робить щось, підкорившись наказу, а той, хто проти своєї волі кориться наказу. Тож виховуймо свою душу так, щоб ми хотіли всього того, чого вимагають обставини, передусім, щоб ми без журби думали про кінець нашого життя. Потрібно, щоб ми, перше ніж готуватися до життя, готувались до смерті. Життя й так має вдосталь усього; це ми постійно жадібні до його достатків: нам здається, та й завжди здаватиметься, що чогось таки не вистачає. Не від років, не від днів, а від нашої душі залежить, чи достатньо проживемо. Щодо мене, мій дорогий Луцілію, то я прожив, скільки треба. Наситившись, очікую смерті.
Бувай здоров!
ЛИСТ LХІІ
Сенека вітає свого Луцілія!
Не вір тим, які роблять із себе заклопотаних стількома справами, що наче й справді їм ніколи зайнятися вільними науками. Вони вдають ту свою заклопотаність, примножують її, самі ж собі зв'язують руки. А я, мій Луцілію, вільний, завжди вільний і, хоч би де був, належу собі. А це тому, що не віддаюся справам, а лишень, так би мовити, позичаю їм себе; а ще — не шукаю нагоди розтрачувати свій час. Хоч би де я був, усюди звертаюсь до своїх роздумів, усюди розмірковую подумки про щось корисне, рятівне. І навіть присвятивши себе на якийсь час друзям, я не покидаю самого себе, та й не з тими я затримуюся, з якими звела мене якась нагода чи обов'язки громадського життя, а лише з найкращими. До них, хоч би де вони перебували, хоч би в якому столітті жили, я лину душею. Деметрій, найкращий з-між людей, завжди зі мною; полишивши тих, хто у пурпурі, бесідую з ним, напівголим(1), його подивляю. Та як тут не подивляти? Бачу, що він ні в чому не відчуває потреби. Дехто може знехтувати всім, але мати все — ніхто не може. Найкоротший шлях до багатства — знехтувати багатством. Але наш Деметрій живе не так, мовби він усім знехтував, а так, мовби дозволив усе це посісти іншим.
Бувай здоров!
ЛИСТ LXIII
Сенека вітає свого Луцілія!
Ти важко переносиш смерть твого приятеля Флакка, але я не хочу, щоб ти сумував надміру.