З Ернестіною й Лут, тоді ще маленькими, великої мороки їм не було. А от Пола, щб попала до тітки Марти, завдала їй чимало клопоту — "все через того француза".
— О, щодо чесності, відвертості, надійності, вірності вона справжня новоанглійка, — запевнила місіс Талі.— Навіть маленькою вона просто неспроможна була збрехати — хіба що вирятовуючи когось іншого. Отоді вже вся її ново-англійська порода ховалась, і вона брехала натхненно, достоту як колись її батько. І в нього було таке чарівливе поводження, і сміливість, і жвавість, і завжди сміх на устах. Тільки він був ще якийсь особливо гречний. Він усіх до себе прихиляв і робив своїми друзями, а вже як ні — то найлютішими ворогами. Байдужим до нього ніхто не міг лишатися. Хто з ним стикався, мусив або полюбити його, або зненавидіти. От щодо цього з Полою не так — може, тому, що вона жінка й не має чоловічого привілею кидатись із списом на вітряки. Я не знаю, чи має вона в цілому світі хоч одного ворога. Її всі люблять — опріч хіба тих жінок-хижачок, що заздрять їй через такого гарного чоловіка.
Ту хвилину у відчинене вікно долинув звідкись із-під довгої галереї Полин спів, і в голосі її, як завжди, бриніла та радісно-трепетна нотка, що Грейм ніколи потім не міг забути. А тоді Пола чогось зареготала, і місіс Талі всміхнулася до нього ії закивала головою.
— Ото сміється Філіп Дестен, — сказала вона, — і всі бабці та прабабці того француза, що його привезли з моря в Пенобскот, перевдягли в самоткану одежу і зразу повели до молитовні. Ви помітили, що як Пола засміється, то кожне неодмінно погляне на неї і всміхнеться теж? Із Філіпом було так самісінько.
Пола завжди палко любила музику, малювання, ліплення, — провадила місіс Талі.— Ще маленькою вона скрізь у домі й круг дому зоставляла за собою справжній слід із малюнків та фігурок, зроблених на чому попало і з чого попало — намальованих на клаптиках паперу, надряпаних на дощечках, виліплених із землі чи піску. Вона любила все, і все любило її. Вона ніколи не боялася тварин. Правда, вона завжди спинялась перед ними вражена, але не страхом — вона від природи удалася вразлива на красу. І на людей їй неодмінно треба було молитися — чи за їхню вроду, чи за великі діла. її й досі вражає усяка краса, все, що вона вподобає,— чи то чудове фортеп’яно, чи талановита картина, чи прегарний кінь, чи просто краєвид. Вона хотіла й сама щось робити, творити красу. Але їй не сила було вирішити, чому присвятити себе — музиці чи малюванню. Вже вчившися музики в найкращих учителів Бостона, вона раптом кинулась назад у малювання. А від малювання її знадила скульптура.
І отак, цілим серцем і душею віддана прекрасному, вона металась і мучилась, не мігши вирішити, до чого в неї більше хисту і чи є він у неї взагалі. Я надумала дати їй спочинок від навчання й повезла її до Європи на цілий рік. Понад усе в неї виявились великі здібності до танцю, але й від цього її тягло назад до музики та малювання. Ні, вона не була легковажна. їй вадило те, що вона надміру обдарована.
— Надміру всебічно обдарована, — підказав Грейм.
— Еге ж, так краще сказати, — погодилась місіс Талі.— Але від обдарованості до таланту ще дуже далеко, і я, далебі, й досі не знаю, чи є в неї справжній талант. Бо ж вона так і не створила нічого визначного ні в чому, за що бралась.
— Зате створила себе саму, — нагадав Грейм.
— Так, вона сама — справді шедевр, — знов погодилась місіс Талі, зраділо всміхнувшись. — Вона чарівна, надзвичайна жінка, така незіпсута, така природна! І кінець кінцем, чи багато це варте — зробити якусь річ? Та мені кожна з Полиних одчайдушних витівок — я ж бо знаю, і як вона купалась верхи на Горянині, й усе, — любіші за всі її картини, хоч би вони й шедеврами були. Та спершу мені важко було розуміти її. Дік часто називає її вічним дівчиськом. А я її називаю найдорослішою в світі дитиною, їй дуже пощастило, що вона спіткала в житті Діка. Отоді, видно було, вона вперше по-справжньому знайшла себе. А сталося воно так…
І місіс Талі почала оповідати, як вони з Полою рік подорожували по Європі, як Пола в Парижі знов захопилась малюванням, як вона врешті дійшла висновку, що успіху можна досягти тільки боротьбою і що тітчині гроші заважають їй.
— І вона таки поставила на своє,— зітхнула місіс Талі.— Вирядила мене додому, та й квит. Погодилась одержувати тільки невеличке утримання й укупі з двома дівчатами-американками найняла в Латинському кварталі студію. Отоді вона й здибала Діка. А з нього теж химерник був чималий. Ви зроду не вгадаєте, що він робив. Держав кабаре. Ні, не таке, як оті теперішні, а просто собі студентську пивничку. Будь-кого туди не пускали, там збирався гурт усяких навіжених диваків. Розумієте, Дік тільки-но вернувся зі своїх карколомних мандрів на краю світу і, як він сам казав, хотів тоді якийсь час не стільки жиги, скільки розмовляти про життя.
Пола раз якось водила мене туди. Ви не думайте, вони вже заручились, якраз напередодні, і Дік приходив до мене з візитом, усе як годиться. Я колись була знайома з його батьком, Щасливцем Річардом Форестом, і знала про Діка все. Зі світського погляду, то була для Поли якнайліпша партія. І справжнє романтичне кохання. Пола колись давно бачила його, як університетська футбольна команда з Берклі під його проводом виграла у стенфордців. А вдруге вона його побачила у себе в тій студії, що наймала з іншими двома дівчатами. Вона не знала, чи в нього мільйони, а чи вій держить пивничку задля шматка хліба, та їй і байдужо було. Вона завжди слухалась тільки свого серця. Уявіть собі ту пару: невловимого для жінок Діка і Полу, що ніколи й не фліртувала ні з ким. Вони, певне, просто вскочили одне одному в обійми, бо за тиждень усе в них було вирішено, і Дік навіть прийшов до мене з візитом, так немовби моє слово могло ще важити щось.
Але слухайте ж про те Дікове кабаре. То було Кабаре філософів — маленька вбога пивничка в підвалі, у самому центрі Латинського кварталу, з одним-єдиним столом. Уявляєте? Зате ж який стіл! Величезний, круглий, з простих дощок, нічим не застелений, увесь заляпаний вином, бо філософи, розгарячившися, стукали по ньому келихами. За ним могло вміститися тридцять душ. Жінок туди не пускали, ото тільки зробили виняток для Поли й мене.
Ви вже бачили тут Аарона Генкока. Він теж був серед тих філософів і досі вихваляється, що заборгував Дікові за вино найбільше з усіх, хто туди ходив. Отож збиралися там молоді буйноголові мислителі, грюкали по столу та сперечалися про філософію всіма мовами Європи. Діка завжди вабили філософи.
Та Пола зіпсувала всю ту забаву. Тільки-но вони побралися, Дік спорядив свою шхуну "Все покинь", і молодята подалися справляти медовий місяць у морі, дорогою від Бордо до Гонконга.
— А кабаре зачинилось, і бідолашні філософи зосталися без пристановища й без диспутів, — озвався Грейм.
Місіс Талі зареготала, крутячи головою.
— Ні, він залишив капітал його утримувати. — сказала вона крізь сміх, держачись за бік рукою. — Чи повністю, чи тільки якийсь пай, цього вже не знаю. Але за місяць їх розігнала поліція — вирішила, що то анархістський клуб.
Навіть уже добре знаючи, які широкі Полині інтереси та обдарування, Грейм усе ж таки здивувався, коли застав її саму в куточку дивана під вікном, пильно захоплену якимсь тонким гаптуванням.
— Я люблю гаптувати, — пояспила вона. — Найдорожчі вироби з модних крамниць для мене нічого не варті проти моєї власної роботи, за власним малюнком. Дік перше сердився на мене за це. Він же, знаєте, у всьому вимагає доцільності і казав, що шити мені самій — це марнування часу, коли можна за якусь мізерію наймати швачок, і вони робитимуть не гірше. Та врешті я зуміла втлумачити йому свій погляд.
Це однаково, що музичити самому. Звичайно, я можу за гроші слухати музикантів куди кращих від мене; але сісти самій за фортеп’яно і самій виконати п’єсу, власними руками, власним чуттям, — це дає зовсім інше, глибше задоволення. Чи то змагаєшся з іншим виконавцем, пробуєш його перевершити, чи даєш творові власне тлумачення, вкладаєш у нього свою душу, — однаково. Це творчість, це велика радість.
Ось цей гаптований візерунок із лілей по краю шлярки — адже такого нема більш ніде в світі. Я сама його придумала, зовсім сама, і сама виконувала собі на втіху. Певне, в крамницях можна знайти кращі візерунки, тоншу роботу; але це зовсім не те. Це моє. Я уявила його і відтворила. Хто може сказати, що гаптування — не мистецтво?
Пола замовкла і звела на Грейма усміхнені очі, ніби чекала від нього підтвердження.
— І хто може сказати, — підхопив Грейм, — що прикрашати чарівних жінок — це не найдостойніше і найприємніше з усіх мистецтв?
— Так, я просто схиляюся перед добрими кравчинями, — поважно кивнула головою Пола. — Вони справді митці, а до того ж, як сказав би Дік, відіграють важливу роль у світовій економіці.
Іншим разом, розшукуючи в бібліотеці літературу про Анди, Грейм натрапив на Полу, граційно схилену над аркушем паперу, розстеленим на великому столі. По боках лежали архітектурні альбоми; Пола старанно креслила проект рубленої оселі чи дачі для "мудреців з мадронового гаю".
— Ох і морока, — зітхнула вона. — Дік каже, що як будувати, то зразу на сімох. їх поки що четверо, але йому конче хочеться мати сімох. Про ванни, душ тощо, каже він, можна не думати, бо коли це філософи миються? Зате наполягає, щоб було сім окремих кухонь і сім плит: адже якраз за такі буденні речі філософи завжди сваряться.
— Це, здається, Вольтер посварився з королем за недопалки від свічок? — спитав Грейм, милуючись на її зграбну й невимушену поставу. Тридцять вісім років! Годі повірити… Вона схожа була скорше на школярку, розчервоиілу з досади через важке завдання. Потім йому згадалися слова місіс Талі, що Пола — найдоросліше в світі дитя.
Його брав подив. Невже це вона тоді, біля конов’язу під дубами, двома коротенькими фразами з’ясувала йому, що на них насувається? "Я вас розумію", — сказала вона. Що вона розуміє? Чи те слово було вимовлено просто так, аби щось сказати? Але ж хіба не її злив з ним спільний порив, спільний трепет, коли вони вдвох співали "Циганський шлях"? За це Грейм був певен.