І вилікувати мене можете тільки ви.
Подивилась з-під лоба:
— Так, я цей день добре пам'ятаю. А що до лікування, то жаль, що Дмитро Миколайович нині ночує в Москві, — він би вам відразу порадив справжнього лікаря.
— А чому він ночує в Москві?
— Сказав вранці, ідучи на станцію, що нині у них засідання пайщиків, перед роз'їздом. Всі роз'їжджаються – хто в Кисловодськ, хто за кордон.
— Але він міг би повернутися з дванадцятигодинним.
— А прощальна пиятика після засідання у "Мавританії"?
За обідом він сумно мовчав, несподівано пожартував:
— А чи не закотитися і мені в "Мавританію" з десятигодинним: ущент напитися там, випити на брудершафт з метрдотелем?
Вона подивилася довгим поглядом.
— Закотитися і лишити мене одну в порожньому домі? Так-то ви пам'ятаєте гіацинти!
І тихо, ніби задумавшись, поклала долоню на його руку, що лежала на столі…
О другій годині ночі, в одному халаті, він прокрався з її спальні по темному, тихому дому, під чіткий стук годинника в їдальні, у свою кімнату, в сутінках якої світилося у відкриті на садовий балкон вікна далеке неживе світло зорі, яка не гасла всю ніч, і пахло нічною лісовою свіжістю. Блаженно впав навзнак на постіль, намацав на нічному столику сірники і портсигар, жадібно закурив і заплющив очі, згадуючи подробиці свого несподіваного щастя.
Вранці у вікна тягнуло вогкістю тихого дощу, по балкону рівно стукали його краплі. Він відкрив очі, з насолодою відчув солодку простоту буденного життя, подумав: "Нині поїду в Москву, а післязавтра в Тіроль або на озеро Гарда", – і знову заснув.
Вийшовши до сніданку, поштиво поцілував її руку і скромно сів за стіл, розгорнув салфетку…
— Вибачайте, — сказала вона, намагаючись бути якомога простішою, — тільки холодна курка і кисляк. Сашо, принесіть червоного вина, ви знову забули…
Потім, не підіймаючи очей:
— Будь ласка, їдьте сьогодні ж. Скажіть Дмитру Миколайовичу, що вам теж страшенно захотілось у Кисловодськ. Я приїду туди тижнів через два, а його відправлю в Крим до батьків, там у них чудова дача в Місхорі… Дякую, Сашо. Ви кисляку не любите, — хочете сиру? Сашо, принесіть, будь ласка, сир…
— "Чи любите ви сир, спитали раз ханжу", — сказав він, ніяково сміючись. – Кума…
— Хороша кума!
Він взяв через стіл і стиснув її руку, тихо кажучи: — Правда приїдете?
Вона відповіла рівним голосом, дивлячись на нього з легкою усмішкою:
— А як ти думаєш? Обману?
— Як мені дякувати тобі!
І відразу подумав: "А там я її, у цих лакованих чобітках, в амазонці і в капелюшку, напевне, негайно ж люто зненавиджу!"
25. 9.43
ПОЧАТОК
— А я, панове, вперше закохався, чи, вірніше, втратив цноту, років дванадцяти. Був я тоді гімназистом і їхав з міста додому, в село, на різдвяні канікули, в один із тих теплих сірих днів, що так часто бувають на Святках. Поїзд ішов серед соснових лісів у глибоких снігах, я був по-дитячому щасливий і спокійний, відчуваючи цей м'який зимовий день, ці сніги і сосни, мріючи про лижі, що чекали на мене вдома, і зовсім один сидів у гаряче напаленому першому класі старовинного вагона-міксту, що складався всього з двох відділів, тобто з чотирьох червоних оксамитових диванів з високими спинками, — від цього оксамиту було нібито ще гарячіше і задушливіше, — і чотирьох таких же оксамитових диванчиків біля вікон з іншого боку, з проходом поміж ними і диванами. Там безтурботно, мирно і самотньо провів я більше години. Але на другій від міста станції відчинились двері із сіней вагона, відрадно запахло зимовим повітрям, зайшов носій з двома валізами у чохлах і з портпледом із шотландської тканини, за ним дуже бліда чорноока молода дама в чорному атласному капорі і каракулевій шубці, а за дамою високий пан з жовтими совиними очима, в оленячій шапці з піднятими навушниками, у пояркових валянках вище колін і в блискучій оленячій досі. Я, як вихований хлопчик, відразу, звичайно, встав і з великого дивана біля дверей у сінці пересів у друге відділення, але не на другий диван, а на диванчик біля вікна, лицем до першого відділення, щоб мати можливість спостерігати за новими сусідами: адже діти так само уважні і цікаві до нових облич, як собаки до незнайомих собак. І ось тут, на цьому дивані, і загинула моя цнота. Коли носій поклав речі в сітку над диваном, на якому я тільки-но сидів, сказав пану, що сунув йому в руку паперовий рубль, "щасливої дороги, ваше сіятельство!" і вже на ходу поїзда вибіг з вагона, дама негайно лягла навзнак на диван під сіткою, потилицею на його оксамитовий валик, а пан незграбно, не звичними ні до якого діла руками стягнув з сітки портплед на протилежний диван, висмикнув із нього білу подушечку і, не дивлячись, подав їй. Вона тихо сказала: "Дякую, мій друже", — і, підсунувши її під голову, закрила очі, він же, скинувши доху на портплед, став біля вікна між диванчиками свого відділення і запалив товсту цигарку, густо наповнивши задуху вагона її ароматичним запахом. Він стояв на весь свій могутній зріст, з навушниками оленячої шапки, що стирчали догори, і, здавалось, не відводив погляду від сосен, що бігли назад, а я спершу не відводив погляду від нього і відчував тільки одне – жахливу ненависть до нього за те, що він зовсім не помітив моєї присутності, ні разу навіть не поглянув на мене, ніби мене й не було у вагоні, а через це і за все інше: за його панський спокій, за князівськи-мужицькі розміри, хижі круглі очі, недбало запущені каштанові вуса і бороду і навіть за цупкий і просторий коричневий костюм, за легкі бархатисті валянки, натягнуті вище колін. Та не пройшло й хвилини, як я вже забув про нього: я раптом згадав ту мертву, але прекрасну блідість, якою був несвідомо вражений при вході дами, що лежала тепер навзнак на дивані навпроти мене, перевів погляд на неї – і вже нічого більше, крім неї, її обличчя і тіла, не бачив до наступної станції, де мені треба було виходити. Вона зітхнула і лягла зручніше, нижче, розкрила, не відкриваючи очей, шубку на фланелевій сукні, скинула нога об ногу на підлогу теплі ботики з відкритих замшевих черевиків, зняла з голови і зронила біля себе атласний капор, — її чорне волосся, на моє велике здивування, виявилось по-хлопчачому коротко стриженим, — потім праворуч і ліворуч відщепила щось від шовкових сірих панчіх, підіймаючи сукню до голого тіла між нею і панчохами, і, поправивши поділ, задрімала: геліотропові, але жіноче-молоді губи з темним пушком над ними злегка розтулились, бліде до прозорої білизни лице з явними на ньому чорними бровами і віями втратило будь-який вираз… Сон жінки, жаданої вами, що приваблює до себе все ваше єство, — ви знаєте, що це таке! І от я вперше у житті побачив і відчув його, — до того я бачив лиш сон сестри, матері, — і все дивився, дивився очима, що зупинилися, з пересохлим ротом на цю хлопчаче-жіночу чорну голову, на непорушне обличчя, на чистій білизні якого так дивно вирізнялись тонкі чорні брови і чорні зімкнені вії, на темний пушок над ледь розтуленими губами, нестерпно жаданими, вже осягав і вбирав усе те невимовне, що є у лежачому жіночому тілі, у повних стегнах і тонких щиколотках, і з жахливою чіткістю все ще бачив подумки той незрівнянний, жіночий, ніжний тілесний колір, який вона ненавмисне показала мені, щось відщеплюючи від панчіх під фланелевою сукнею. Коли несподівано привів мене до тями поштовх поїзда, що зупинився перед нашою станцією, я вийшов з вагона на солодке зимове повітря, хитаючись. За дерев'яним вокзалом стояли трійчаті сани, запряжені сірою парою, яка гриміла бубонцями; з єнотовою шубою в руках чекав біля саней наш старий кучер, що сказав непривітно мені:
— Матінка наказали неодмінно одягнути…
І я покірно вліз у цю дідівську шубу з велетенським, вже жовтим і довго— остистим коміром, яка пахла хутром і зимовою свіжістю, потонув у м'яких і просторих санях і під глухе бурмотіння бубонців загойдався по глибокій і беззвучній сніговій дорозі в сосновій просіці, закриваючи очі і все ще мліючи від щойно пережитого, невиразно і солодко-гірко думаючи лиш про нього, а не про те колишнє, миле, що чекало на мене вдома разом з лижами і вовченям, взятим на полюванні у серпні з лігвища вбитої вовчиці, який сидить у нас в ямі в саду, з котрої ще восени, коли я приїжджав додому на два дні на Покрову, вже так дико і чудесно смерділо звіром.
23.10.1943
"ДУБКИ"
Ішов мені тоді, друзі мої, всього лиш двадцять третій рік, — справа, як бачите, давня, ще за блаженної пам'яті Миколая Павловича, — я тільки-но одержав чин гвардійського корнета, звільнений взимку того пам'ятного для мене року в двотижневу відпустку в свою рязанську вотчину, де, після смерті батька, самотньо жила моя матінка, і, приїхавши, невдовзі жорстоко закохався: зазирнув одного разу у давно спустілу дідівську садибу біля сільця Петровського, по сусідству з нашою, та й почав під усякими приводами їздити туди частіше і частіше. Дике і понині російське село, взимку тим більше, а що ж було в мої часи! Таке ж дике було і Петровське з цією спустілою садибою на його околиці, що називалася "Дубки", бо при в'їзді у неї росло декілька дубів, в мою пору вже древніх, могутніх. Під тими дубами стояла стара груба хата, за хатою зруйновані часом служби, ще далі пустир вирубаного саду, заметеного снігами, і руїни панського будинку з темними провалами вікон без рам. І от у цій хаті під дубами я і просиджував мало не кожен день, базікаючи усякі нібито господарські нісенітниці нашому старості Лаврові, який жив у ній, навіть шукаючи його дружби і потайки кидаючи гіркі погляди на його мовчазну дружину Анфісу, схожу скоріше на іспанку, ніж на просту російську дворову, яка була мало не вдвічі молодша за Лавра, високого мужика з цегляним лицем в темно-червоній бороді, із якого легко міг би вийти отаман ватаги муромських розбійників. Зранку я без вибору читав що попадало під руку, бренькав на фортепіано, підспівуючи з млістю: "Когда, душа, просилась ты погибнуть иль любить", а пообідавши, їхав до вечора у "Дубки", незважаючи на люті вітри і віхоли, які невпинно летіли до нас із саратовських степів. Так пройшли святки і наблизився строк мого повернення на службу, про що я сказав якось з вдаваною невимушеністю Лавру і Анфісі.