Саме це він і сказав Балтазару наступного разу, коли торговець зайшов у двері святая святих.
— Це несправедливо.
— Несправедливо?
— Що я чищу і натираю дивовижі та коштовності, поки ти зі своїми іншими синами відвідуєш святкування, вечірки та банкети, зустрічаєшся з людьми і всяко насолоджуєшся життям на початку часу.
Балтазар відповів:
— Іноді наймолодший син не має тих привілеїв, які є у його старших братів, а вони всі старші за тебе.
— Рудому від сили п'ятнадцять, смаглявому чотирнадцять, близнюкам не більше дванадцяти, тоді як мені аж сімнадцять років…
— Вони старші за тебе більш ніж на мільйон років, — заперечив батько. — Щоб я більше не чув таких дурниць.
Фарфал Нещасливий прикусив язика, щоб не бовкнути зайвого. Саме в цю мить на внутрішньому дворі здійнялася колотнеча, наче хтось вломився у великі двері, а тоді долинули крики тварин і домашньої птиці. Фарфал підбіг до віконця і визирнув надвір.
— Там якісь чоловіки, — сказав він. — Я бачу, як світло виблискує на їхній зброї.
Його батька це не здивувало.
— Звичайно, — відказав він. — Фарфале, в тебе буде завдання. Через мій хибний оптимізм у нас майже не зосталося каміння, що є основою мого багатства, крім того, як не принизливо це визнавати, я у боргу перед людьми. Отже, тепер нам обом доведеться повернутися у наш старий дім і зібрати все, що зможемо. Буде безпечніше, якщо ми підемо вдвох. І що швидше, то краще.
— Я тобі допоможу, — відповів Фарфал, — якщо ти погодишся надалі ставитися до мене краще.
Із внутрішнього двору долинув крик.
— Балтазар? Негідник! Обманщик! Брехун! Де мої тридцять камінців?
Голос був низький та пронизливий.
— Я ставитимусь до тебе значно краще, — пообіцяв батько. — Клянусь.
Він підійшов до віконної рами і стягнув з неї тканину. Світла не було — всередині дерев'яного вікна зяяла лиш глибока безформна пітьма.
— Мабуть, таки настав кінець світу, — мовив Фарфал, — і тепер залишилося саме ніщо.
— З того часу, як ми сюди прибули, там минуло всього декілька секунд, — пояснив батько. — Така природа часу. Час плине швидше, коли він молодий, а течія вужча: натомість наприкінці світу час поширився і сповільнився, мов олива, розлита в тихому ставку.
Він зняв вайлувате заклинальне створіння, що замикало вікно, і натиснув на внутрішню раму, яка повільно прочинилася. Від холодного вітру, що повіяв зсередини, Фарфала взяли дрижаки.
— Ти відправляєш нас назустріч смерті, батьку, — промовив він.
— Ми всі йдемо назустріч смерті, — відказав батько. — Однак ти тут, за мільйон років до свого народження, і все ще живий. І справді — усі ми сповнені чудес. Дивись, сину: ось сумка, що, як ти скоро дізнаєшся, була просочена Своновою настоянкою надзвичайної місткості, тому вона зможе вмістити все, що ти туди запхаєш, незалежно від ваги, маси чи об'єму. Коли ми доберемося туди, ти повинен набрати стільки камінців, скільки зможеш, і покласти їх у сумку. Я ж вибіжу пагорбом до сітей і перевірю, чи немає там яких коштовностей — або штук, які стануть коштовностями, якщо я принесу їх у цей світ і час.
— Я піду першим? — запитав Фарфал, стискаючи сумку.
— Звичайно.
— Там так холодно.
У відповідь батько грубо тицьнув його пальцем у спину. Фарфал з бурчанням подерся крізь раму, а за ним послідував батько.
— Кепські наші справи, — кинув Фарфал.
Вони вийшли з хатини наприкінці часу і Фарфал нахилився збирати гальку. Він поклав перший камінчик до сумки, в якій той зеленаво блиснув. Він підняв ще один. Небо було темним, але здалося, наче щось його заповнило, щось безформне.
Майнув спалах, схожий на блискавку, і він побачив батька, який стягував сіті з дерев на вершині пагорба.
Почувся тріск. Сіті спалахнули й зникли. Балтазар незграбно, задихаючись, збіг схилом. Він показав на небо.
— Це Ніщо! — промовив він. — Ніщо поглинуло вершину пагорба! Ніщо захопило весь світ!
В ту мить здійнявся сильний вітер, і Фарфал побачив, як його батько затріскотів, а тоді здійнявся у повітря й зник. Він позадкував від Нічого — пітьми всередині іншої пітьми з крихітними блискавицями по краях, — а тоді розвернувся і забіг до хатини, до дверей, що вели у другу кімнату. Але він не зайшов у другу кімнату. Він спинився у дверях і обернувся поглянути на Землю, що вмирає. Фарфал Нещасливий дивився, як Ніщо поглинало зовнішні стіні, далекі пагорби і небеса, а тоді незмигно спостерігав, як Ніщо проковтнуло холодне сонце, дивився, аж доки навколо не зосталося нічого, крім темної безформності, що простяглася по нього з таким завзяттям, немов їй вже не терпілось завершити цю справу.
Лише тоді Фарфал ступив у внутрішню кімнату їхньої хатини, у святая святих свого батька, яка перебувала в далекому минулому.
Щосили гупали у зовнішні двері.
— Балтазаре? — це був той самий голос з внутрішнього двору. — Я дав тобі день, як ти благав, негіднику. А тепер ти даси мені мої тридцять камінців. Давай камінці, бо я дотримаю свого слова і відправлю твоїх синів за тридев'ять земель на каторгу у Бделієві шахти Тельба, а твоїх жінок пошлю працювати музикантками в палаці насолод Лютія Лімна, де вони матимуть честь грати прекрасну музику, поки я, Лютій Лімн, буду танцювати, співати та пристрасно кохатимуся з моїми хлопчиками. Не бачу сенсу рвати горло, описуючи майбутнє твоїх слуг. Твоє ховальне заклинання марне, бо, як бачиш, я знайшов цю кімнату без особливих зусиль. А тепер давай мої тридцять камінців, поки я не відчинив дверей, бо як відчиню, то розтоплю твою огрядну тушу на смалець, а кістками нагодую собак і деодандів.
Фарфал тремтів від страху. "Час, — подумав він. — Мені потрібен Час". Він зробив свій голос якомога нижчим і вигукнув:
— Хвилинку, Лютію Лімне. Я зайнятий складною магічною операцією, яка очистить твої камінці від негативної енергії. Якщо ти мені заважатимеш, наслідки можуть бути катастрофічними.
Фарфал озирнув кімнату. Єдине віконце було замалим, щоб з нього вибратись, тоді як за єдиними дверима до кімнати стояв Лютій Лімн.
— Недарма мене прозвали Нещасливим, — зітхнув він.
Тоді взяв сумку, що її дав батько, і згріб туди всі цяцьки й дрібнички, що зміг дістати, не торкаючись зеленої флейти пальцями. Вони зникли у сумці, котра як на вагу, так і на вигляд не здавалася повною.
Він втупився у вікно посеред кімнати. Єдиний вихід, і той вів у Ніщо, у кінець всього буття.
— Годі! — долинув голос з-за дверей. — Мій терпець урвався, Балтазаре. На вечерю мої кухарі засмажать твої нутрощі.
Почувся страшний хрускіт дверей, так наче в них врізалось щось тверде і важке.
Потім пролунав крик, а тоді все стихло.
Голос Лютія Лімна запитав:
— Він мертвий?
Інший голос — Фарфалові здалося, що він належав одному з його єдинокровних братів — відповів:
— Гадаю, двері захищені і охороняються магією.
— Тоді, — пробасив Лютій Лімн рішуче, — ми зайдемо крізь стіну.
Фарфал був нещасливим, але не дурним. Він зняв чорну лаковану коробочку з цвяшка, на який її повісив батько. Всередині щось дріботіло й метушилося.
— Батько казав мені не рухати раму, — мовив він сам до себе.
А тоді вперся у неї плечем і наліг щосили, відсунувши важку штукенцію майже на півдюйма. Пітьма, що сповнювала раму, почала розвіюватися і згодом змінилася перлинно-сірим світлом.
Він повісив коробочку на шию.
— Згодиться, — сказав Фарфал Нещасливий і, поки чимось гупали у стіну, взяв смужку тканини і прив'язав до лівого зап'ястя шкіряну сумку, в якій містилися залишки коштовностей Балтазара Меткого, а тоді зважився підійти до рами.
Звідти било сліпуче світло, тож він заплющив очі і зайшов досередини.
Фарфал почав падати.
Він крутився у повітрі, міцно стуливши повіки од сліпучого світла, і відчував, як навкруги проносяться вітри.
Раптом щось хльоснуло й поглинуло його — вода, солонувата, тепла, — і Фарфал почав борсатись, затамувавши подих від несподіванки. Він виплив на поверхню, розітнувши водну гладінь головою, і заходився жадібно ковтати повітря. Після цього він рухався вперед, аж доки не вхопився за якусь рослину, а тоді, підтягнувшись руками й ногами, вибрався з зеленої води на сухий, пружний берег і пішов, залишаючи по собі мокрі сліди.
* * *
— Світло, — мовив чоловік у закусочній. — Світло здавалося сліпучим навіть до сходу сонця. Втім, я дістав собі оце, — він постукав по оправі сонячних окулярів, — і намагаюсь не виходити на сонце, щоб не дістати опіків.
— І що тепер? — запитав я.
— Тепер я продаю фігурки, — відповів він. — І шукаю нову раму.
— Ви хочете повернутися в свій час?
Він похитав головою.
— Мій час мертвий, — відказав він. — Як і все, що я знав, усе, що було рідним. Все мертве. Я не збираюсь повертатися до темряви наприкінці часу.
— А куди збираєтесь?
Він почухав шию. Крізь виріз у сорочці я побачив маленьку чорну коробочку, що висіла в нього на шиї. Вона була завбільшки з медальйон і всередині неї щось рухалось: схоже, то був жук. Проте у Флориді водяться великі жуки. Це не дивина.
— Я хочу повернутися на початок, — промовив він. — Коли все тільки-но зародилось. Я хочу побачити світло, з яким прокидається Всесвіт. Нехай навіть я осліпну. Я хочу побачити народження сонця. Це древнє світило для мене надто тьмяне.
Він узяв серветку, що тримав у руці, і поліз у шкіряну сумку. Обережно, не торкаючись голими руками, він витягнув схожий на флейту інструмент з фут завдовжки, виготовлений із зеленого жадеїту або чогось подібного, і поклав його на стіл переді мною.
— Це за їжу, — сказав він. — На знак подяки.
На цих словах він підвівся і пішов, а я сидів і ще довго дивився на зелену флейту; зрештою, я простягнув руку і кінчиками пальців відчув її холодний дотик, а тоді обережно, не намагаючись подути або зіграти музику з кінця часу, приклав мундштук до вуст.
"І заридаю, як Александр"
Низенький чоловік забіг до "Фонтана" і замовив велику склянку віскі.
— Тому що, — повідомив він усім присутнім у пабі, — я це заслужив.
Він виглядав виснаженим, зіпрілим і розкошланим, немов не спав вже кілька днів. На ньому була краватка, але вона так розтріпалася, що мала от-от злетіти. Він мав посивіле волосся, яке колись, мабуть, було рудим.
— Не сумніваюся, — промовив Браян.
— І правильно! — докинув чоловік. Він відсьорбнув віскі, ніби перевіряючи, яке воно на смак, а тоді, задоволений, залив у себе півсклянки.