Архів Шерлока Холмса

Артур Конан Дойл

Сторінка 30 з 41

— Після ваших відвідин я багато міркував над вашою проблемою, і хоча за таких обставин є певні вагомі підстави застосувати мій засіб, я все-таки радив би вам виявити обережність, бо дійшов до висновку, що він не зовсім безпечний.

Можливо, сироватка людиноподібного примата була б краща. Ми використали чорноголового хульмана[54], як я вам пояснював, лише тому, що була змога дістати тварину. Але хульман, як відомо, пересувається на чотирьох кінцівках і живе на деревах, тоді як людиноподібні належать до двоногих і з усіх поглядів стоять ближче до людини.

Благаю вас вжити всіх запобіжних заходів, щоб не допустити передчасного розголосу. Я маю ще одного такого пацієнта в Англії: наш посередник — той самий Дорак.

Ви зробите мені велику ласку, посилаючи щотижня звіти.

З глибокою пошаною

Г.Льовенштайн".

Льовенштайн! Це ім’я нагадало мені коротенький допис у газеті про якогось таємничого вченого, що тільки йому відомим способом намагається розкрити секрет омолодження і винайти еліксир життя! Льовенштайн із Праги! Льовенштайн з його чудодійною сироваткою, що дарує людям силу! Льовенштайн, з яким колеги розірвали всякі стосунки через відмову поділитися з ними своїм відкриттям! Кількома словами я розповів про все, що згадав. Беннет дістав з полиці довідник із зоології.

— "Хульман, — прочитав він, — велика чорноголова мавпа зі схилів Гімалаїв, найближча до людини з усіх чотириногих мавп". Далі йдуть численні подробиці. Отже, містере Холмсе, все зрозуміло: завдяки вам ми все-таки натрапили на корінь зла.

— Справжній корінь зла, — уточнив Холмс, — схований, звичайно ж, у запізнілій пристрасті, яка навіяла нашому запальному професорові думку про те, що він досягне задуманого, якщо помолодшає. Тому, хто ставить себе вище від природи, найлегше скотитися вниз. Найдосконаліший взірець людини може впасти до рівня тварини, коли зверне з дороги природного розвитку. — Він помовчав, замислено розглядаючи пляшечку з прозорою рідиною, яку тримав у руці. — Я напишу цьому чоловікові й скажу, що він чинить злочин, поширюючи свою отруту, і в нас більше не буде з цим клопоту. Але повторення можливі. Інші знайдуть зручніші способи. Ось де криється небезпека — велика небезпека для всього людства! Уявіть собі, Ватсоне: скнара, сластолюб, джиґун — кожен захоче продовжити своє нікчемне животіння. І лише натхненна людина прагнутиме високої мети. Цей відбір буде протиприродним! На яку ж смердючу калюжу перетвориться тоді наш безталанний світ? — Холмс-мрійник несподівано зник, і Холмс — людина дії підхопився зі стільця. — Гадаю, нам більше нема про що говорити, містере Беннете. Усі ці події тепер легко з’єднати. Собака, звичайно ж, відчув зміну раніше від вас. На те він і має тонкий нюх. Не на професора накинувся Рой — він накинувся на мавпу, і не професор, а мавпа дражнила Роя. Лазити по гіллю — найбільша радість для цієї істоти, а до вікна молодої леді її привів чистісінький випадок. Лондонський потяг, Ватсоне, скоро рушає, але я думаю, що перш ніж поїхати звідси, ми ще встигнемо випити по чашці чаю в "Шахівниці".

Лев’яча грива[55]

Дивна річ, але одна з найскладніших і найзаплутаніших справ, які я розслідував упродовж багатьох років свого життя, дісталася мені, коли я вже облишив ними займатися; всі події, пов’язані з нею, розгорталися, так би мовити, мало не на моїх очах. Сталося це після того, як я оселився в маленькому будиночку в Сасексі й цілком зануривсь у спокійне життя на лоні природи, про яке так часто мріяв упродовж багатьох років, які провів у похмурому, туманному Лондоні. Добряга Ватсон у той період майже зовсім зник з мого обрію. Він лише зрідка відвідував мене в суботу чи неділю. Тож тепер я сам мушу бути своїм історіографом. О, він так розмалював би цей дивовижний випадок і всі труднощі, з яких я вийшов переможцем! На жаль, мені доведеться по-своєму, простими словами розповісти про кожен свій крок на важкій дорозі, що вела до розкриття таємниці "лев’ячої гриви".

Моя вілла стоїть на південному схилі височини Даунс, із якої відкривається гарний краєвид на Ла-Манш. Берег у цьому місці — суцільна крейдяна стіна, і спуститися до води можна лише довгою, звивистою стежкою, яка дуже крута й ковзька. Вона закінчується біля пляжу завширшки із сто ярдів, вкритого рінню; вода не заливає його навіть під час припливу. Але подекуди там є затоки й ковбані — добрі басейни для купання, що з кожним припливом наповнюються свіжою водою. Цей чудовий берег тягнеться на кілька миль в обидва боки й лише в одному місці переривається невеличкою бухтою, над якою розкинулося село Фулворт.

Садиба моя стоїть самотньо. Хазяйнуємо в ній лише я, моя стара економка та ще бджоли. Проте за півмилі звідти розташована відома школа Гарольда Стекгерста, що займає великий будинок під назвою "Шпиль", — у ньому живуть учні, які вивчають різні професії, а також невеликий штат учителів. Сам Стекгерст колись був чемпіоном з веслування; нині він відомий і як учений з багатьох галузей знань. Відтоді, як я оселився біля моря, ми стали такими близькими друзями, що вечорами навідувалися один до одного без запрошення.

Наприкінці липня 1907 року був сильний шторм: вітер віяв із південного заходу, й хвилі докочувалися аж до крутої крейдяної стіни, залишаючи на березі глибокі озерця. Того ранку, про який я хочу розповісти, вітер ущух і все в природі дихало чистотою та свіжістю. Працювати за такої чудової погоди був би гріх, тож я вийшов подихати перед сніданком цілющим повітрям. Я сходив крутою стежкою до пляжу. Раптом до мене хтось гукнув: то був Гарольд Стекгерст, що весело махав мені рукою.

— Який чудовий ранок, містере Холмсе! Я так і знав, що зустріну вас.

— Я бачу, ви зібралися купатися.

— Знов давні ваші жарти, — засміявся він, поплескавши по своїй відстовбурченій кишені. — Так... Мак-Ферсон пішов купатися з самого ранку, а я, напевно, зустріну його тут.

Фіцрой Мак-Ферсон, гарний, статурний молодик, викладав у школі природничі науки. Хоч у нього було хворе серце через перенесений колись ревматизм, він, дужий від природи, досягав успіху у будь-якій спортивній грі, що не потребувала надто великих фізичних зусиль. Купався він і влітку, і взимку, а оскільки я теж люблю поплавати, то ми часто купалися разом.

І тут ми побачили й самого Мак-Ферсона. Голова його промайнула над краєм кручі, біля якої обривалася стежка. За мить він з’явився на повен зріст, хитаючись, мов п’яний. Потім здійняв руки й, страшно закричавши, впав долілиць. Ми зі Стекгерстом кинулися до нього — він був від нас ярдів за п’ятдесят — і перевернули його на спину. Одразу видно було, що він помирає. Про це свідчили його посиніле обличчя й осклянілі очі. На мить у тих очах промайнув проблиск свідомості; він силкувався промовити кілька слів, щоб застерегти нас. Слова ці були нерозбірливі, уривчасті, але я все-таки розібрав двоє з них — "лев’яча грива". Вони ні про що мені не промовляли, але я розчув їх цілком виразно. За мить він спробував підвестися, змахнув у повітрі руками й перекинувся на бік. Він був мертвий.

Мій приятель остовпів з несподіваного жаху; у мене ж, звісна річ, усі чуття загострилися. Я раптом зрозумів, що ми стали свідками якоїсь незвичайної пригоди. На Мак-Ферсоні були тільки плащ і штани, на ногах — незашнуровані парусинові черевики. Коли він упав, плащ зісковзнув з плечей, оголивши тіло. Ми заніміли з подиву. Спина його була вкрита темно-червоними смугами, ніби його відшмагали нагаєм з тонкого дроту. Знаряддя, яким його катували, було, напевно, дуже гнучким, а довгі сині смуги обвивали плечі й боки. По підборіддю текла кров з губи, прокушеної від нестерпного болю. Скривлене обличчя свідчило, що помер він у жахливих муках.

Я став навколішки, а Стекгерст, стоячи, схилився над тілом, коли раптом на нас упала чиясь тінь; підвівши очі, ми побачили коло себе Яна Мердока. Мердок викладав у школі математику. Це був високий худорлявий брюнет, такий відлюдкуватий і мовчазний, що ніхто не міг би назвати його своїм другом. Він жив, здавалося, в якомусь відчуженому світі ірраціональних чисел та конічних перерізів, майже зовсім не цікавлячись повсякденним життям. Серед учнів цей дивак міг би легко стати посміховиськом, якби в крові його не було якогось чужинського домішку, що проявлявся не лише в чорних як вуглини очах, а й у раптових спалахах гніву, що їх можна було назвати не інакше як дикими. Одного разу, коли на нього накинувся Мак-Ферсонів песик, Мердок схопив його й викинув у вікно, розбивши шибку; за такий вчинок Стекгерст його негайно звільнив би, якби не цінував як чудового вчителя.

Таким був чоловік, що цієї хвилини підійшов до нас. Здавалося, він був прикро вражений тим, що побачив мертве тіло, хоча випадок із песиком свідчив, що великої приязні між ним і небіжчиком не було.

— Бідолаха! Бідолаха! Що я можу зробити? Чим я можу тут допомогти?

— Ви були з ним? Може, ви знаєте, що тут скоїлося?

— Ні, ні, я сьогодні пізно встав. Я взагалі ще не був на пляжі. Я саме йду зі "Шпиля". Чим я можу вам допомогти?

— Біжіть до поліційної дільниці у Фулворті й негайно розкажіть, що тут сталося.

Не промовивши ані слова, він побіг, а я заходився вивчати місце події, тим часом як Стекгерст, приголомшений трагедією, залишався біля тіла. Першим моїм завданням було, природно, переконатися, чи немає ще когось на пляжі. З кручі увесь берег здавався зовсім безлюдним; лише дві чи три темні постаті вдалині рухалися у бік Фулворта. Закінчивши оглядати берег, я почав поволі спускатися стежкою. Ґрунт тут був із домішкою глини та крейди, й подекуди траплялися сліди однієї людини, що вели і вгору, і вниз. Крім цієї людини, того ранку більш ніхто не сходив на берег. В одному місці я помітив відбиток долоні, оберненої пальцями вгору. Це могло означати лише те, що бідолашний Мак-Ферсон упав, коли підіймався стежкою. Були тут і круглі западини, тож я міг припустити, що він кілька разів падав навколішки. Внизу, де стежка закінчувалася, була велика лагуна, що утворилася під час припливу. На її березі Мак-Ферсон роздягнувся. Тут на камені лежав його рушник: він був зовсім сухий, тож виходило, що Мак-Ферсон ще не встиг зайти у воду. Походжаючи туди-сюди по жорсткій ріні, я побачив кілька піщаних острівців зі слідами парусинових черевиків та босих ніг.

27 28 29 30 31 32 33