Зашелестіло віття. В нерівному, косому польоті сови є щось моторошне. Злетівши вгору, птах прошмигнув поруч з дітьми, втупившись у них своїми круглими очима, які блищали в темряві ночі.
За плечима французика завагались.
А він почав дражнити сову:
— Горобчику, ти спізнився. Мені не до тебе. Все одно подивлюсь.
І пішов далі.
Тріск гілок терну під його грубими черевиками, підбитими цвяхами, не заглушав голосів у домі; вони звучали то голосніше, то тихіше, з тією спокійною інтонацією і безперервністю, з якою звичайно ведеться бесіда. Трохи згодом французик мовив:
— А взагалі у привидів вірять самі лишень дурні. Зухвальство товариша в хвилину небезпеки підтримує відстаючих і штовхає їх уперед.
Обидва тортвальські хлопчаки знову рушили з місця, ступаючи слід у слід за своїм ватажком.
Їм здавалося, що дім, який навідує нечиста сила, незмірно збільшується. В оптичній ілюзії, викликаній страхом, була частка істини. Дім і справді виростав, бо вони до нього наближалися.
Тим часом голоси, які долітали з будинку, ставали все чіткішими. Діти прислухалися. Слух теж має здатність перебільшувати. То було не шушукання, а щось голосніше, ніж шепотіння, і тихіше від гомону юрби. Час від часу те чи інше чіткіше вимовлене слово долітало до їхніх вух. Зрозуміти ці слова було неможливо, вони звучали незвично. Хлопці зупинилися, прислухаючись, відтак знову починали йти.
— Привиди розбалакались, — прошепотів учень конопатника, — але я не вірю в ніяких привидів.
Юимм тортвальцям дуже захотілося шмигнути за купу хмизу, але вона була вже від них далеко, а їхній приятель конопатник усе йшов та йшов до будинку. Йти за ним було страшно, але втікати від нього ще страшніше.
Розгублено, крок за кроком, вони плелися за французиком.
Учень конопатника обернувся до них і сказав:
— Ви самі добре знаєте, що все те побрехеньки. Нічого там нема.
Дім усе більшав та й більшав. А голоси ставали дедалі виразнішими.
Вони знову підійшли до нього.
Тут вони побачили, що в домі ледь жевріє світло. То був тьмяний вогник, який горить звичайно, як ми щойно згадували, в потаємному ліхтарі або освітлює відьомські шабаші.
Підійшовши ближче, хлопчаки зупинились.
Один із тортвальців, набравшись сміливості, зауважив:
— То не привиди, одні Білі дами.
— Що це там висить на вікні? — запитав другий.
— Щось схоже на вірьовку.
— То ж гадюка!
— Ні, вірьовка повішеного, — мовив поважно французик. — Вони беруть її на щастя. Але я в її чудодійну силу не вірю.
І трьома стрибками, бо то вже були не кроки, він опинився під самою стіною будинку. В його сміливості було щось гарячкове.
Два його приятелі, тремтячи, наслідували приклад ватажка, один став ліворуч, другий праворуч від нього, і обидва так притиснулися до нього, ніби приросли.
Вони припали вухом до стіни.
В будинку все ще точилася розмова.
Ось що казали один одному привиди по-іспанськи:
— Значить, вирішено.
— Авжеж.
— Домовились?
— Домовились.
— Чоловік чекатиме тут і може відплисти в Англію з Бласкіто.
— За гроші?
— За гроші.
— Бласкіто візьме його в свій баркас.
— Не питаючи, звідки він?
— Це нас не обходить.
— Не питаючи імені?
— А хто питає ім'я? Дивляться, чи товстий гаманець.
— Гаразд. Клієнт почекає в цьому домі.
— Хай набере харчів.
— Харчі будуть.
— У саквояжі, який я приніс.
— Дуже добре.
— Чи можу я залишити тут саквояж?
— Контрабандисти — не злодії.
— А ви самі коли від'їжджаєте?
— Завтра вранці. Якби ваш чоловік був готовий, поїхав би разом з нами.
— Він не готовий.
— То його справа.
— Скільки днів йому доведеться чекати отут?
— Два, три, чотири. День менше, день більше.
— Чи Бласкіто приїде напевно?
— Напевно.
— Сюди, в Пленмон?
— У Пленмон.
— Якого тижня?
— Наступного.
— А дня?
— У п'ятницю, в суботу чи неділю.
— Він не може обманути?
— Він мій тезко.
— Приїжджає за будь-якої погоди?
— За будь-якої. Він нічого не боїться. Я — Бласко, він — Бласкіто.
— Виходить, він неодмінно буде на Гернсеї?
— Я плаваю один місяць, другий — плавав він.
— Зрозуміло.
— Рахуючи з наступної суботи, рівно через тиждень, не мине й п'яти днів, як Бласкіто припливе.
— Ну, а якщо море розбурхається?
— Якщо буде негода?
— Еге ж.
— Бласкіто може приїхати трохи пізніше, але приїде обов'язково.
— Звідки?
— Із Більбао.
— Куди він виряджається?
— У Портленд.
— Гаразд.
— Або ж у Торбей.
— Тим краще.
— Ваш клієнт може бути спокійний.
— Бласкіто не зрадить?
— Зраджують тільки боягузи. А ми не з таких. Скоріше на долоні виросте волосся, ніж зрадить чесний мореплавець.
— Ніхто не чує, про що ми тут говоримо?
— Нас не можна ні побачити, ні почути. Страх обернув це місце на пустиню.
— Що правда, то правда.
— Хто б наважився нас підслухати?
— І я так думаю.
— А якби й підслухали, то не зрозуміли б. Ми говоримо своєю дивачною мовою, її тут ніхто не розуміє. Якщо розумієте ви, то, значить, ви з своїх.
— Я прийшов домовитись з вами.
— От і гаразд.
— Тепер я йду.
— Гаразд.
— Скажіть, будь ласка, як бути, коли пасажир захоче, щоб Бласкіто завіз його не в Портлеид і не в Торбей, а трохи далі?
— Нехай запасеться золотими.
— Тоді Бласкіто зробить усе, що захоче пасажир?
— Бласкіто зробить усе, що захочуть гроші.
— Чи довго їхати до Торбея?
— Скільки буде завгодно вітрові.
— Годин із вісім?
— Більш-менш.
— Бласкіто слухатиметься пасажира?
— Якщо море слухатиметься Бласкіто.
— Йому добре заплатять.
— Гроші — грошима, а вітер — вітром.
— Що так, то так.
— Людина з грошима робить усе, що може, бог із вітром робить усе, що хоче.
— Чоловік, який збирається виїхати з Бласкіто, прибуде сюди в п'ятницю.
— Гаразд.
— У який час прибуває Бласкіто?
— Вночі. Вночі припливаємо, вночі відпливаємо. Море — наша жінка, а темна нічка — рідна сестра. Жінка, трапляється, зраджує, а сестра — ніколи.
— Отже, все вирішено. Прощавайте, хлопці.
— На добраніч. А чарчину горілки на дорогу?
— Дякую.
— Це вам не наливка.
— То ви дали мені слово.
— Мене звати — "Чесне слово".
— Прощавайте.
— Ви джентльмен, я — рицар.
Безперечно, такою тарабарщиною могли говорити тільки чорти. Хлопці не стали слухати далі — стрілою помчали геть. Малий французик біг попереду: він теж нарешті все збагнув.
Наступного тижня у вівторок сьєр Клюбен знову привів Дюранду в Сен-Мало.
"Тамоліпас" усе ще стояв на рейді.
Сьєр Клюбен, пахкаючи люлькою, спитав господаря "Готелю Жана":
— Коли ж відчалює врешті цей "Тамоліпас"?
— Післязавтра, в четвер, — відповів той.
Того вечора, попоївши за столом прибережних дозорців, супроти своєї звички сьєр Клюбен вийшов після вечері з дому. Ось чого його не було в конторі Дюранди, і він не взяв на борт майже ніякого вантажу. Цей вчинок був надто примітним як на таку сумлінну людину.
— Здається, він кілька хвилин гомонів зі своїм старим приятелем міняйлом.
Повернувся він години через дві з половиною після того, як на ногетській дзвіниці пробив сигнал гасити вогні. Цей бразільський сигнал подають о десятій годині. Значить, була вже дванадцята ночі.
VI
Жакресада
Років сорок тому в Сен-Мало був провулок, який називали Кутанше. Тепер від нього не залишилося й сліду: його знесли під час робіт по благоустрою міста. Там стояло два ряди дерев'яних будинків, похилених один до одного, розділених стічним рівчаком, — він і називався вулицею. Пішоходи пробиралися по ній, широко розставляючи ноги, щоб не вступити у воду, натикаючись головою на будинки праворуч і ліворуч. У цих ветхих спорудах нормандського середньовіччя майже людські профілі, чи не кожне руйновище скидається на відьму. Нижні поверхи начеб вдавлені всередину, висунуті вперед верхні, ламані острішки, залізні прикраси, які стирчать з усіх боків, прикидаються губами, підборіддями, носами і бровами. Слухове вікно — око, до того ж підсліпувате. Потріскана, поросла мохом стіна — щока. Будинки нахиляються лобами один до одного, начеб змовляються вчинити якийсь злочин. Прадавні назви — розбійницьке гніздо, вертеп, кишло — так чи інакше пов'язані з цими зразками архітектури.
Один із будинків провулка Кутанше — найбільший, найпомітніший і найславетніший — називався Жакресадою.
Жакресада була притулком для безпритульних. Скрізь у містах, а в портових особливо, крім звичайних людей, є покидьки суспільства. Це такі темні особистості, що не раз саме правосуддя не може встановити, хто вони такі. Дармоїди, які нічого не роблять, верткі ловці випадку, шарлатани і шахраї, які повсякчас випробовують своє щастя; усі види брудного лахміття і всі способи його носити; невдахи-комбінатори, моральні банкроти, жалюгідні життя, які програли свій останній білет, людці, потерпілі в дрібних махінаціях, і дрібні злодюжки, що зазнали цілковитого краху (бо великі майстри злодійської справи, що працюють зі зломом, ширяють у повітрі й на землю не падають), майстри і майстрині зла, негідники й негідниці, сумління, витерте до дірок, і подерті лікті, крутії, що опинилися в злиднях, мерзотники, які не добилися багатства, всі, хто зазнав поразки в соціальному поєдинку, голодуючі, що колись були зажерами, дрібнота із злочинного світу, жебраки в прямому й переносному значенні цього слова — ось хто були ці люди. Людський розум тут представлений в худоб'ячій подобі. Це гноїще душ. Усе це нагромаджується в якомусь одному куті, куди зрідка сягає помах мітли, що називається поліцейською облавою. Таким кутком у Сен-Мало була Жакресада. В подібних лігвах не знайдеш непроторенних злочинців, бандитів, грабіжників — цього страшного породження темноти й нужди. Якщо й попадеться вбивця, то це озвірілий п'янюга, тутешні крадії не сягають рангом вище, ніж звичайний кишеньковий злодюжка. Тут зібрані скорше плювки суспільства, ніж його блювотина. Тут волоцюги, а не насильники. Але довіряти їм не можна. На цій останній стадії людського падіння трапляються несосвітенні лиходії. Якось, закинувши сіті в Епісьє, — а для Парижа він був тим самим, що Жакресада для Сен-Мало, — поліція зловила Ласнера.
Такі місця притулку приймають усіх і вся. Падіння рівняє людей. Трапляється, що сюди скочується доведена до злиднів порядність. Відомо, що навіть чесні й доброчинні люди не убезпечені від вибриків долі. Сліпо схилятися перед Лувром і зневажати в'язницю — помилка. Повага громадськості, так само, як і громадський осуд, вимагав перегляду.