Офіцер і денщик пішли за нею.
Квартира Кошових складалася з трьох кімнат і кухні.
Просто з кухні відвідувач потрапляв до великої кімнати, що правила за їдальню, з двома вікнами на сусідню, паралельну Садовій вулицю. Тут же стояло ліжко Олени Миколаївни та диван, на якому звичайно стелили Олегові. Двері з їдальні ліворуч вели до кімнати, де жив Микола Миколайович з дружиною й дитиною. Другі двері, праворуч, вели до зовсім маленької кімнатки, де спала бабуся. Кімнатка ця мала спільну стіну з кухнею, саме ту стіну, до якої прилягала плита, і коли на кухні в плиті палили, в кімнаті було нестерпно жарко, особливо влітку. Але бабуся, як усі сільські бабусі, любила тепло, а коли вже занадто дошкуляла духота, стара відчиняла віконце в палісадник, де під самим вікном росли кущі бузку.
Офіцер зайшов до кухні, похапцем її оглянув, потім, пригнувшися, щоб не зачепитись за одвірок, увійшов до їдальні, постояв, поблимуючи навколо. Видно, йому тут сподобалось. Кімната була чисто вибілена й вимита до блиску, фарбована підлога застелена сировими, домашнього виробу, чистими постілками, на столі — білосніжна скатертина, такий же підодіяльник на ліжку Олени Миколаївни, а подушки, одну меншу за одну, пишно підбиті, вкривало щось мережане й легке. На вікнах стояли квіти.
Офіцер швидко ввійшов до кімнати Коростильових, так само зігнувшись у дверях. Олена Миколаївна, навіть не помітивши, коли та як вона пришпилила коси, лишилась у їдальні, притулившись до одвірка закинутою головою в пишній коропі світло-русявого волосся. А бабуся Віра пройшла за німцсхМ.
Ця кімнатка з маленьким письмовим столом, акуратним чорнильним прибором та рейсшиною, трикутником і лекалом, що висіли обіч столу, біля одвірка на цвяшку, теж сподобалась німцеві.
— Бпоп! — сказав він вдоволено.
Раптом він побачив зім'яте ліжко, на якому, коли ввійшла Марія Андріївна, лежала Олена Миколаївна. Він швидко ступив до ліжка, відгорнув ковдру, простирала, гидливо, двома пальцями підняв перину, нагнувся й понюшив повітря.
— Клоп нет? — кривлячись, спитав він бабусю Віру.
— Клопів нема... Нету,— сказала бабуся, спотворивши мову якнайзрозуміліше для німця, і заперечливо затрясла головою, ображена.
— Бгібп! — сказав німець і, зігнувшись у дверях, знову ступив до їдальні.
До бабусиної кімнати він тільки зазирнув і круто обернувся до Олени Миколаївни.
— Тут житиме генерал, барон фон Венцель,— сказав він.— Ці дві кімнати звільнити,— показав на їдальню та кімнату Коростильових.— Вам дозволяється жити тут,— показав на кімнату бабусі Віри.— Що вам треба в цих дві кімнати, візьміть зараз. Забрати це,— він гидливо, двома пальцями відігнув білосніжний підодіяльник, одіяло, простирало на ліжку Олени Миколаївни.— І та кімната теж... забрати... Швидко! — І вийшов з кімнати повз Олену Миколаївну, що сахнулась од нього.
— Клопів, каже, нема? От ворог!.. Ото дожила бабуся Віра на старість! — гучним різким голосом сказала стара.— Лено! Правець напав на тебе, чи що? — обурено додала вона.— Треба ж усе прибрати для барона, щоб йому очі повилазили! Прочумайся трошки. То ще, може, поталанило, що до нас поставили барона, може, він не такий скажений, як вони всі...
Олена Миколаївна мовчки згорнула свою постіль, однесла до бабусиної кімнати і вже не виходила звідти. А бабуся Віра прибрала постіль з кімнати сина та невістки, позабирала зі стін і зі столу фотографії сина та внука Олега в комод ("щоб не випитували — хто та хто") і перенесла до себе в кімнату білизну й одяг свій і доччин ("щоб уже й не лазити до них, хай їм грець!"). Все-таки її мучила цікавість, їй не сиділось, і вона вийшла на подвір'я.
У хвіртці знову з'явився здоровенний денщик з палевою головою та з палевим ластовинням на товстому обличчі, що тяг в обох руках довгі, широкі, пласкі чемодани в шкіряних чохлах. Солдат за ним ніс зброю — три автоматичні рушниці, два маузери, шаблю в срібних піхвах, і ще два солдати несли: один — чемодан, а другий — невеликий важкий радіоприймач. Вони, не глянувши на бабусю Віру, пройшли в дім.
І в цю хвилину генерал, худющий, високий, у вузьких, трохи припорошених блискучих штиблетах і в кашкеті з дуже задертим спереду високим наголовком, старий, зморшкуватий, з чисто промитим обличчям і кадиком, увійшов через хвіртку в палісадник, його шанобливо супроводив цибатий офіцер, що, схиливши голову, йшов на півкорпуса позаду генерала.
Генерал був у діагоналевих сірих штанях з роздвоєними лампасами і у френчі з тьмяно-золотими ґудзиками та чорним коміром, прикрашеним золотавим пальмовим гіллям по червоному полю петлиць. Генерал ішов, високо несучи на довгій шиї вузьку голову з сивими скронями, й уривчасто щось казав. А офіцер, ідучи трохи позад нього й нагнувши голову, шанобливо ловив кожне його слово.
Увійшовши в палісадник, генерал зупинився, оглянувся, поволі поводячи головою на довгій малиновій шиї, і це робило його схожим на гусака, особливо тому, що довгий козирок його кашкета з задертим наголовком був виставлений уперед. Генерал озирнувся, і на застиглому обличчі його нічого не відбилось. Рукою з вузькою кистю та сухими пальцями він швидко обвів навкруги, ніби прирікаючи все те, що опинилось у полі його зору, й буркнув щось. Офіцер іще поштивіше схилив голову.
Обвіявши бабусю Віру складним парфюмерним запахом і на ній затримавши побіжний погляд вельми вицвілих, водянистих, стомлених очей, генерал пройшов до хати, нахиливши голову, щоб не зачепити горішнього одвірка. Молодий офіцер на довгих ногах, подавши знак солдатам, які виструнчились біля ґанку, щоб вони не йшли звідси, ступив слідом за генералом, а бабуся Віра залишилась на подвір'ї.
Через кілька хвилин офіцер вийшов, коротко щось наказав солдатам і при цьому обвів рукою палісадник, точнісінько повторивши генеральський жест. Солдати, обернувшись на місці та стукнувши каблуками, вийшли один за одним з палісадника, а офіцер повернувся до будинку.
Соняшники на вгороді звертали вже золоті свої голови на захід, густі довгі тіні лягли на грядки. З вулиці з-за кущів жасмину линули збуджена чужинна мова й сміх, праворуч на переїзді ще й досі гурчали мотори, то з того, то з того боку чути було постріли, вищання собак, кудкудакання курей.
Двоє вже знайомих бабусі Вірі солдатів знову з'явились на хвіртці. В руках вони тримали тесаки. Бабуся не встигла ще подумати, навіщо їм ці тесаки, як обидва солдати — один з одного боку від хвіртки, другий з другого — заходились рубати вздовж парканчика кущі жасмину.
— Та що ж це ви робите, та хіба ж воно вам заважає? — не витримала бабуся і, майнувши спідницями, кинулась на солдатів.— То ж квіти, то ж гарні квіти! Та хіба ж вони вам заважають? — гнівно гукала вона, кидаючись від одного солдата до другого, ледве стримуючись, щоб не вчепитись їм у волосся.
Солдати, не дивлячись на неї, мовчки, сопучи, вирубували кущі. Потім один із них сказав щось своєму товаришеві,— обидва вони засміялись.
— Ще й сміються,— презирливо сказала бабуся. Солдат випростався, витер рукавом піт з лоба і, з усмішкою поглянувши на бабусю, сказав по-німецькому:
— Це наказ зверху. Воєнна необхідність. Бачите, всюди рубають.— І він показав тесаком на сусідній палісадник.
Бабуся не зрозуміла того, що він сказав, але глянула, куди показував тесаком солдат, і побачила, що в сусідньому присадку, та далі за ним, і позаду, за її спиною,— всюди німецькі солдати рубали дерева й кущі.
— Партізанен — пу! пу! — намагався пояснити німецький солдат і, присівши за кущем, витягши брудний вказівний палець з товстим нігтем, показав, як партизани це роблять.
Бабуся, зразу вся ослабнувши й махнувши рукою, пішла від солдатів і сіла на ґанку.
На хвіртці з'явився солдат у білій кухарській шапочці, в білому халаті, з-під якого видніли холоші його сірих штанів та грубі, на дерев'яній підошві, черевики. Він тяг в одній руці великий, дрібного плетіння круглий кошик, у якому брязкотів посуд, а в другій — чималу алюмінієву каструлю. За ним ішов іще солдат у засмальцьованій сірій куртці і щось ніс поперед себе у великій мисці. Вони пройшли повз бабусю на кухню.
Зненацька, наче вихопившися з іншого світу, долинули з дому уривки музики, тріск, шипіння, уривки німецької мови, знову тріск та шипіння і знов уривки музики.
Вздовж усієї вулиці солдати вирубували палісадники, і незабаром і направо й наліво стало видно від другого переїзду до парку, відкрилась уся вулиця, по якій метушились німецькі солдати й шугали мотоциклетки.
Раптом із світлиці за спиною бабусі полинула далека, ніжпа музика. Десь дуже далеко від Краснодона йшло спокійне, розмірене життя, чуже всьому, що тут зараз відбувалось. Люди, для яких призначалось цю музику, жили далеко від війни, від цих солдатів, що сновигали по вулицях і рубали палісадники, й від бабусі Віри. І, мабуть, це життя було далеке й чуже солдатам, які рубали кущі в палісаднику, бо солдати не підвели голів, не спинились, не прислухались, не обмінялись і словом з приводу цієї музики.
Вони вирубали всі дерева й кущі в присадку аж по самісіньке віконечко в кімнаті бабусі Віри, де, самотня, мовчки сиділа Олена Миколаївна, і заходилися тими ж тесаками рубати попід корінь соняшники, що посхиляли на захід сонця свої золоті голови. Вони вирубали й ці соняшники, і тоді навколо стало вже зовсім чисто, і партизанам нізвідки було робити своє "пу-пу".
Розділ вісімнадцятий
Німецькі солдати й офіцери різних родів зброї протягом цілого вечора розповзались по всіх районах міста, тільки великий "Шанхай", і малі "шанхайчики", та віддалений район Голуб'ятники й Дерев'яна вулиця, де жила Валя Борц, залишились іще не зайняті.
Здавалося, все місто, на вулицях якого не було місцевих жителів, заповнилось мундирами брудно-сірого кольору, такими ж пілотками й кашкетами із срібним германським орлом. Сірі мундири снували по дворах та городах; їх можна було бачити в дверях будинків, сараїв, комор, кладових.
Вулицю, де жили Осьмухіни та Земнухови, одну з перших зайняла піхота, що в'їхала на вантажних машинах. Вулиця та була досить широка для того, щоб на ній розташувати вантажні машини, але, побоюючись привернути увагу радянської авіації, солдати, за наказом начальників, усюди ламали низенькі штахети палісадників, щоб машини вільно могли пройти в двори, під прикриття будинків та домашніх прибудов.
Висока довга вантажна машина, з якої вже повистрибували солдати, задкуючи та ревучи мотором, наїхала на палісадник дому Осьмухіних величезними подвійними колесами на литих шинах.