Жінка. Гарлі Ренбо. Двоє злодіяк в Аліс Спрінгз, один знаний мені у вічі, а другий (що був ззаду) — незнаний. Той, кого я не знав, міг бути (а міг і не бути) Кошлобровим. Якщо ні, то Кошлобровий — ще один з них.
А тепер Грей. І ще хтось десь.
Щонайменше дев'ятеро. Може, десятеро. І як їх усіх упорати так, щоб мене при цьому не розчавили? Чи — що ще гірше — не розчавили Серу або Джіка. За кожним моїм порухом у змія відростала нова голова.
— Цікаво, хто ж насправді грабував. Або вони підсилали власних двох-трьох злодіяк за море або наймали місцеву, сказати б, робочу силу.
Якщо злодіяки їхні, то чи не один з них убив Peгіну? Чи я вже стрічався з убивцею Регіни? Чи то він викинув мене з балкона в Аліс? [152]
Даремно я сушив собі голову, загнувши в умі ще один палець...
Часом то не він чекає на мене у Веллінгтоні?
До столиці ми приїхали опівдні й зупинились у готелі "На терасах": звідти відкривався чудовий вид на порт. Маючи такий прекрасний надбережний краєвид, подумав я, просто-голови не береться, що новозеландські міста могли б бути потворними. Досі я гадав, що серед великих міст нема чарівніших, ніж старий рівнинний Лондон, який стояв на маршах, але то вже інша річ. Веллінгтон, новий і доглянутий, аж бурхав життям і своєю неповторністю.
Я знайшов галерею красних мистецтв "Руапегу" в телефонному довіднику і спитав у —портьє, як туди проїхати. Про галерею він чув уперше, але адреса була відома: це, здається, десь за старим містом, за Торндоном. , Там-таки у реєстратурі мені продали карту місцевих доріг, яка — сказали вони — знадобиться, і пояснили, що гора Руапегу — це (на щастя) вигаслий вулкан з теплим озером у кратері. Якщо ми їхали з Окленда, то мали проїздити неподалік.
Я подякував і піднявся з картою в номер до Джіка й Сери.
— Галерею ми могли б знайти, — сказав Джік. — А далі що?
. — Може, корчитимемо їм гримаси крізь вітрину?
— Ви й на це здатні, — сказала Сера.
— Їдьмо й просто подивимося, — сказав я. — У машині нас не побачать, якщо ми просто проїдемо мимо.
— Зрештою, — бовкнув Джік, — ми справді хочемо, щоб вони знали про наше перебування тут.
— Чому? — вразилася Сера.
— О боже, — сказав Джік.
— Чому? — наполягала вона з дедалі більшою тривогою.
— Спитай Тодда, це його ідея.
— Ти негідник, — обурився я.
— Чому, Тодде?
— Бо я хочу, щоб вони всю свою енергію спрямували на пошуки нас тут, а не на усунення всіх слідів злочину в Мельбурні. Адже ми зрештою хочемо, щоб їх таки схопила поліція, бо ми самі заарештувати їх не можемо. Ну... тільки-но поліція почне діяти, то конче треба, щоб вона могла когось там знайти.
Вона похитала головою. [163]
— Ось що ти мав на увазі, коли казав, що треба "все залишити у робочому стані". Але... ти нічого не сказав про те, що навмисне наводиш їх на наш слід.
— У Тодда список і картини, які ми Забрали, — сказав Джік, — і вони схочуть повернути їх собі. Тодд хоче, щоб вони зосередились єдино на поверненні собі цих речей, бо доки вони сподіватимуться, що їм вдасться де повернути й примусити нас замовкнути...
— Джіку, — перебив я, — Ти далеко зайшов.
Сера переводила погляд з мене на нього й назад. На зміну стурбованості прийшов якийсь безнадійний спокій.
— Коли вони гадають, що можуть усе повернути й примусити нас замовкнути, — сказала вона, — вони активно шукатимуть нас, щоб убити. А ви маєте намір їх ще й заохочувати до цього. Правильно?
— Ні, — сказав я. — Тобто так.
— У кожному разі, вони нас шукатимуть, — підкреслив Джік.
— А ми в цей час говоритимем: "Ку-ку! Ми тут"?
— Гм, — сказав я. — Гадаю, це вони вже знають.
— Дай мені, боже, сили, — сказала Сера. — Гаразд. Я розумію, що ви робите, й розумію, чому не сказали про це мені. Але вважаю, що ви мерзотники. Можете тішитись, вам повелося набагато більше, ніж я могла б подумати, у кожному разі, ми ще всі живі, цілі й більш-менш здорові; отже, гаразд — нехай знають, що ми справді тут. Нехай вважають, що ми від них переховуємось, доки ти не нацькуєш на них у Мельбурні поліцію.
Я поцілував її у щоку.
— Годиться, — сказав я.
— Але ж як це все влаштувати? Я усміхнувся до неї.
— Наведемо їх на нас по телефону.
Сера зрештою подзвонила сама, —мовляв, її австралійський акцент викличе менше підозр, ніж Джіків чи мій британський.
— Це галерея красних мистецтв "Раупегу"? Так?, Чи не могли б ви зробити мені ласку... — сказала вона, —я хотіла б поговорити з кимось із адміністрації. Авжеж, розумію, але це дуже важливо. Так, я почекаю. — Вона закотила очі й затулила мікрофон долонею. — Схоже, що це голос секретарки. В усякому разі, вона — новозеландка.
— Ти незрівнянна, — сказав я.
— О-о... Алло? Так. Перепрошую, як вас звуть? — її очі раптом розширилися. — У є кє форд... Розумієте... містер Уексфорд, у мене щойно були три предивних відвідувачі; [154] хотіли поглянути на картину, яку я нещодавно у вас придбала. Надзвичайно дивні люди. Вони пояснили, що це ви їх послали. Я їм ие повірила. Я б їх не пустила. Мені здалося, що краще перепитати у вас. Ви їх справді посилали подивитися на мою картину? У трубці пролунав збуджений голос.
— Описати їх? Молодий чоловік з русявим волоссям і бородою, ще один молодий чоловік з пораненою рукою і якась розхристана дівчина. Я їх спровадила. Вони мені не сподобалися.
Вона скорчила гримасу по телефону й далі слухала збуджений голос.
— Ні, звичайно, я їм-нічого не казала. Кажу ж, вони мені не сподобалися. Де я мешкаю? Ну, звичайно, тут, у Веллінгтоні. Авжеж, красно вам дякую, містере Уексфорд, приємно було з вами поговорити.
Вона поклала трубку, де ще лунав збуджений голос.
— Він питав моє прізвище, — сказала Сера.
— Оце дівчина, — сказав Джік. — А яка акторка з моєї дружини!
Уексфорд. Сам Уексфорд. Спрацювало. — Я аж зрадів.
— Отже, тепер,, коли вони знають про наше перебування тут, — сказав я, — може, поїдемо куди-небудь?
— О ні, — інстинктивно запротестувала Сера. Вона визирнула у вікно на порт, де вирувала робота. — Тут гарно, а ми й так цілий день на колесах.
Я не сперечався. Мені здавалось, що одного телефонного дзвінка може бути замало, щоб ворог зацікавився Веллінгтоном, і я готовий був їхати далі тільки для добра Сери.
— Обдзвонюючи готелі, вони нас не знайдуть, — зауважив Джіс. Навіть якщо вони натраплять на готель "На терасах", то однаково питатимуть Касаветза і Тодда, а не Ендруза і Піла.
— Ми тепер — Ендруз і Піл? — запитала Сера.
— Ми — подружжя Ендруз. Тодд — Піл.
— Приємно про це дізнатися, — сказала Сера.
Містер і міс Ендруз і містер Піл пообідали в ресторані готелю без пригод; містер Піл зняв на вечір пов'язку, вмотивовуючи це тим, що її легко помітити. З тиххамих міркувань містер Ендруз відмовився поголити бороду.
Ми вчасно розійшлись по номерах і повкладалися. Я провів ще приємну годину, знімаючи — з ноги аліські пов'язки й милуючись швами на стегні. Дерево поробило розриви, [155] які анітрохи не були схожі на правильні операційні розтини, тож я розглядав довгі покручені й схожі на залізничні рейки шви на тлі малинової, чорної та жовтої шкіри і пересвідчився, що лікарі чудово впоралися зі своїм завданням. Після падіння минуло чотири дні; протягом цього часу я надто не вилежувався, але їхнє шитво ніде не розійшлося. До мене дійшло, що я майже не помітив, як мій стан постійної жахливої недуги змінився відчуттям, що тепер уже можна якось жити. Дивовижно, подумав я, як швидко саморемонтується людський організм, якщо в нього є така нагода.
Я вкрив ці пам'ятні знаки свіжим лейкопластирем, купленим для цього вранці у Гамілтоні, і навіть вмостився у ліжку так, що мої кістки, які гоїлись, більше не протестували. Все, самовдоволено думав я, засинаючи, повертає тепер на краще.
Можна з певністю сказати, що я багато де в чому прорахувався. Я і гадки не мав, що Уексфорд стрімголов прибуде до Нової Зеландії. Недооцінив люті й ретельності, з якими він нас розшукував.
Недооцінив впливу нашого аматорського пограбування на професійних злодіїв. Недооцінив нашого успіху. Недооцінив страху й шалу, що їм ми дали вихід.
Хибним виявилось моє уявлення про те, що Уексфорд майже з комічним розпачем вириватиме рештки волосся на облисілій голові. Він вистежував нас із рішучістю, яка межувала з одержимістю, — похмуро, безоглядно й швидко.
Наступного ранку — день видався теплий, вітряний, сонячний, справжній весняний день — я прокинувся пізно й приготував каву в кавнику, що був у кожному номері; трохи перегодя зателефонував Джік.
— Сера каже, що їй конче потрібно сьогодні помити голову. Волосся вже злипається.
— Як на мене, то нехай.
Я відчув у трубці його усмішку.
— Шлюб відкриває нові широчезні обрії жіночності. У кожному разі, вона чекає унизу в холі, щоб я відвіз її до крамниці, де продають шампунь, але я подумав, що краще б тебе про це попередити.
— Будьте ж обережні... — В моєму голосі бриніла тривога.
-— О, звичайно, — відповів він. — Ми й близько не під'їдемо до галереї. Ми поїдемо недалеко. До найближчої крамниці, де продають шампунь. Як тільки повернемось, я тобі телефоную. [156]
Він, бадьоро поклав трубку, а за п'ять хвилин дзвінок озвався знову. Я підійшов до телефону. Дзвонила дівчина з портьєрні.
— Ваші друзі запрошують вас поїхати разом з ними.
— Гаразд, — відповів я.
Я без піджака спустився ліфтом, здав ключа від номера й рушив крізь чільні двері до розпеченої сонцем автостоянки, де відчувався повів вітру. Розглянувся навкруги, шукаючи Джіка й Серу, але, як виявилося, не ці друзі чекали на мене.
Може, було б трохи краще, якби моя ліва рука не була прив'язана під сорочкою. А так вони просто вхопили мене за одяг, підняли в повітря (аж я втратив рівновагу) і най-ганебнішим чином запхали в_ машину на заднє сидіння.
Всередині сидів сам Уексфорд. Очі за масивними окулярами були затяті й ворожі, а рухи цього разу вже не виказували нерішучості. Тепер я у нього знов наче за ґратчастими дверима, і цього разу він уже не збирався помилятися.
Він і досі носив метелик. Веселий горошок ніяк не пасував до невеселої справи.
М'язи, що заштовхнули мене до нього, як виявилось, належали Грінові через "і" довге та ще одному лобуряці, котрого я не знав, але за описом він скидався на Кошлобрового.
Мій настрій гіршав швидше, ніж опускаються ліфти в "Гілтоні".