Виховання почуттів

Гюстав Флобер

Сторінка 30 з 79

За винятком зовсім молодих людей з борідками, що тільки сіялися, всі, видно, нудьгували; кілька франтів із понурим виглядом похитувалися на підборах. Тут було чимало сивих голів, перук; де-не-де вилискував голий череп; обличчя багряні чи надто бліді виказували сліди безмірної втоми — це були люди, належні до політичного або ділового світу. Пан Дамбрез запросив також кількох учених, судейських, двох-трьох відомих лікарів і скромно відхиляв похвали щодо його вечора та натяки на його багатство.

Всюди снували лакеї з широкими золотими галунами. Високі свічники, немов вогненні букети, розквітали на тлі шпалер, відбивалися в дзеркалах, а буфет у глибині їдальні, оздобленої жасминовим трельяжем, скидався на соборний вівтар або виставку коштовностей — стільки було на ньому тарелів, накривок, кувертів, срібних та позолочених ложок, розкладених поміж гранчастого кришталю, райдужне проміння якого перехрещувалося над стравами. Три інші вітальні були прикрашені мистецькими творами: по стінах — пейзажі відомих майстрів, на столах — вироби із слонової кості й порцеляни, на консолях — китайські статуетки; перед вікнами стояли лакові ширми, на камінах здіймалися жмути камелій, а здаля линула ніжна музика, неначе бджолине бреніння.

Кадриль танцювало небагато пар, і танцюристи, мляво совгаючи бальними туфлями, здавалося, виконували нудний обов'язок. Фредерік чув окремі фрази, як-от:

— Ви, мадмуазель, були на останньому благодійному святі в Ламберів?

— Ні, пане!

— Зараз буде жарко!

— Так, справді душно!

— Хто написав цю польку?

– Їй-богу, не знаю, пані!

У нього за спиною три дідки, що п'ялися показати себе молодими, стоячи біля вікна, пошепки обмінювалися непристойними зауваженнями; інші розмовляли про залізниці, про вільну торгівлю; якийсь мисливець розповідав про пригоду на полюванні; легітиміст сперечався з орлеаністом.

Переходячи від групки до групки, Фредерік дійшов до кімнати, де грали в карти і де в товаристві статечних людей він побачив Мартінона, "зарахованого тепер до столичної прокуратури".

Його опасисте воскове лице акуратно облямовувала пещена чорна борідка, що являла собою справжнє чудо, — так рівненько були пригладжені волосинки, і, тримаючись золотої середини між елегантністю, до якої зобов'язував його вік, та гідністю, що її вимагав фах, він то застромлював великого пальця під пахву, наслідуючи франтів, то засовував руку за жилет на зразок доктринерів. Він носив блискучі лаковані черевики і голив скроні, щоб чоло мати як у мислителя.

Холодно сказавши кілька слів Фредерікові, він знов обернувся до свого товариства. Якийсь землевласник мовив:

— Це клас людей, котрі мріють про суспільний переворот!

— Вони вимагають організації праці! — підкинув інший. — Тільки уявити таке!

— Чого ви хочете, — озвався третій, — коли ми бачимо, як пан Женуд простягає руку "Добі"!

— Навіть консерватори, і ті називають себе прогресивними! Щоб привести нас до чого? До республіки! Неначебто вона у Франції можлива!

Всі зійшлися на тому, що республіка у Франції неможлива.

— В кожному разі, — дуже голосно сказав якийсь панок, — революцією займаються надто багато; про неї публікують гори всякої всячини, стоси книжок!..

— Не кажучи вже про те, — зауважив Мартінон, — що є, мабуть, серйозніші проблеми!

Прибічник міністерства причепився до театральних скандалів:

— Ось, наприклад, нова драма "Королева Марго"; справді, вона виходить за всякі межі! Ну, навіщо було говорити про Валуа? Все це виставляє королівську владу в невигідному світлі! Он яка ваша преса! Вересневі закони, хоч би що там казали, занадто м'які! Я хотів би, щоб військові суди позатикали пельки журналістам! За найменше зухвальство — тягти до військового трибуналу, і край!

— Ох, пане, обережніше, обережніше! — сказав професор. — Не чіпайте наших неоціненних завоювань тисяча вісімсот тридцятого року! Шануймо наші свободи!

Потрібно, мовляв, негайно провести децентралізацію, зайвину міських жителів переселити в села.

— Але ж вони заражені! — вигукнув католик. — Зміцнюйте релігію!

Мартінон поквапно додав:

— Справді, це гнуздечка!

Все лихо, на його думку, полягало в сучасному прагненні піднятися над своїм класом, домогтися розкоші.

— Але, — озвався один промисловець, — розкіш сприяє торгівлі. Тим-то я підтримую герцога Немурського, який вимагає, щоб до нього на вечори з'являлися в коротких панталонах.

— А пан Тьєр приїхав у довгих. Ви чули його дотеп?

— Так, чудовий! Однак він обертається на демагога, і його промова з питання несумісності не залишилася без впливу на замах дванадцятого травня.

— Та невже?

— От тобі й на!

Коло змушене було розступитися, щоб пропустити лакея, котрий із тацею намагався пройти в салон до гравців.

Там під зеленими ковпаками горіли на столах свічки, на сукні — розкидані карти й золоті монети. Фредерік зупинився біля одного стола, програв п'ятнадцять наполеондорів, що були в кишені, повернувся кругом і опинився на порозі будуара, де на той час була пані Дамбрез.

В будуарі зібралося багато дам, що сиділи одна біля одної на м'яких дзиґликах. Їхні довгі спідниці пороздувалися, нагадуючи хвилі, з яких виринав стан, а в вирізі корсажів очам відкривалися груди. Майже кожна тримала букетик фіалок. Матовий тон рукавичок підкреслював живу білину рук; з плечей звисали торочки і якісь трави; а коли котрась дама здригалась, тоді здавалося, що сукня от-от спаде. Але зухвалий вигляд одежі згладжувався добропристойним виразом облич; на деяких навіть відбивався майже тваринний спокій, і це зборище напівголих жінок навівало думку про гарем; Фредерікові спало на думку ще брутальніше порівняння. Ба й справді, тут були всі види краси: англійка з профілем як у кіпсеку, італійка з чорними очима, вогненними, як Везувій, три сестри в голубому, три нормандки, свіженькі, мов яблуні в квітні, огрядна руда жінка в аметистових оздобах; білі іскри діамантів, що тремтіли на егретах у волоссі, променисті цятки коштовного каміння на грудях і ніжні переливи перлів, які підкреслювали колір обличчя, — все це зливалося з ряхтінням золотих перснів, із мереживом, пудрою, пір'ям, карміном пухких губок, з перламутром зубів. Склепінчаста стеля надавала будуарові подібності з корзиною, а від коливання віял пробігав запашний легіт.

Фредерік, стоячи позаду з моноклем в оці, прийшов до висновку, що не у всіх жінок бездоганні плечі; він думав про Капітаншу, і це гамувало його хіть, заспокоювало.

А проте, роздивляючись пані Дамбрез, він визнав, що вона чарівна, незважаючи на довгуватий рот і надто широкі ніздрі. В ній була особлива грація. Навіть локони її неначебто були сповнені жагливою млістю, агатове ж чоло, здавалося, ховало багато чого і свідчило про неабиякі здібності.

Поруч себе вона посадила чоловікову небогу, дівчину досить некрасиву. Час од часу вона вставала вітати нових гостей; жіночий гомін усе голоснішав і нагадував пташине щебетання.

Мова йшла про туніських послів та їхнє вбрання. Одна з дам була присутня на останньому засіданні Академії; інша заговорила про Мольєрового "Дон Жуана", що знову ставився у Французькому театрі. Але пані Дамбрез, кинувши оком на племінницю, приклала пальця до губ, хоча мимовільна посмішка перечила цій суворості.

Раптом у протилежних дверях з'явився Мартінон. Вона встала. Він запропонував їй руку. Фредерік, щоб побачити, як то він упадатиме біля неї далі, пройшов повз картярські столи і приєднався до них обох у великій їдальні; пані Дамбрез одразу ж залишила свого кавалера і стала попросту розмовляти з Фредеріком.

Їй було зрозуміле те, що він не танцює і не грає в карти.

— Замолоду часом так сумно! — Вона обвела поглядом тих, хто танцював: — До того ж усе це нудно! В кожному разі, для декого!

І вона, проходячи повз ряди крісел, то тут, то там зупинялася, казала кілька люб'язних слів, а діди з лорнетами підходили до неї сказати якийсь комплімент. Декільком з них вона відрекомендувала Фредеріка. Пан Дамбрез легенько торкнув його за лікоть і повів на терасу.

Він уже бачився з міністром. Справа, як виявилося, не така легка. Щоб бути призначеним на аудитора в Державну раду, необхідно скласти іспит; Фредерік із незбагненною самовпевненістю відповів, що предмет він знає.

Банкір не здивувався, наслухавшись чимало похвального про Фредеріка від пана Рока.

Почувши це ім'я, Фредерік уявив собі маленьку Луїзу, свій дім, свою кімнату, і йому пригадалися такі самі ночі, коли він, стоячи при вікні, наслухав, як гуркотять фургони. Цей спомин про колишню тугу, збудив думку про пані Арну; і він мовчав, усе ходив по терасі. В темряві вікна виділялися довгими червоними прямокутниками; шум балу поволі влягався; екіпажі почали роз'їжджатися.

— А чому, — спитав Дамбрез, — вам хочеться конче в Державну раду?

І він тоном ліберала почав запевнювати, що державна служба ні до чого не веде, він у цьому дещо тямить; куди краще зайнятися ділами. Фредерік заперечив, що цього важко навчитися.

— Та що там! Я б вас швидко зі всім ознайомив.

Чи не хоче він залучити його до своїх підприємств?

Перед молодиком, неначе в світлі блискавки, постало те величезне багатство, що до нього прийде.

— Вернімося в дім, — сказав банкір. — Ви з нами повечеряєте, еге ж?

Була третя година, гості роз'їхалися. В їдальні було накрито стола для близьких друзів.

Пан Дамбрез помітив Мартінона і, підійшовши до дружини, пошепки спитав:

— Це ви запросили його?

Вона сухо відповіла:

— Так.

Племінниці не було. Пили дуже багато, сміялися дуже голосно, і ризиковані жарти нікого не вражали, — всі відчували те полегшення, яке буває після довгих годин вимушеності. Один лише Мартінон тримався поважно: від шампанського він одмовився, гадаючи, що того вимагає добрий тон, взагалі ж був лагідний і надміру ввічливий; оскільки пан Дамбрез, у якого були вузькі груди, скаржився на ядуху, Мартінон кілька разів питав, як той почувається; тоді переводив свої голубуваті очі на пані Дамбрез.

Вона звернулася до Фредеріка з питанням, котра з дівчат йому сподобалась. Йому не впала в око ні одна, до того ж він оддає перевагу жінкам років тридцяти.

— Це, мабуть, не позбавлено глузду! — відповіла вона.

Пізніше, коли гості одягали шуби і пальта, пан Дамбрез сказав йому:

— Приїжджайте до мене як-небудь на днях уранці, ми побалакаємо!

Мартінон, зійшовши сходами, запалив сигару; профіль його здавався таким важким, що його супутник зронив фразу:

— А ти, справді, маєш голову на в'язах!

– І вона уже запаморочила не одну! — відповів молодий судець з виглядом самовпевненим і воднораз роздратованим.

Фредерік, лягаючи спати, підбив підсумки вечора.

27 28 29 30 31 32 33

Інші твори цього автора: