Ані м'яса, ані соли, ані солонини, і коням — жодного зерна ячменю. Згинаючи схудлі шиї, вони шукали затоптаних у пилюці билинок. Інколи вартові, стоячи на валу, помічали при місячному світлі собаку, що, прибігши від варварів, шастав попід частоколами по купах нечистот. Його вбивали каменем і, спустившись по ременях від щитів за огорожу, мовчки з'їдали. А бувало, зчинялося страшне гавкання, і вартовий уже не вертався. В четвертій дилохії дванадцятої синтагми три фалангіти, посварившися за пацюка, зарізали один одного ножами.
Усі тужили за своїми родинами й господами: бідняки — за своїми халупами, що скидалися на вулики, із скойками біля порога та розвішеною на тичках сіттю; патриції — за своїми просторими залами, повитими блакитною сутінню, де в млосні години надвечір'я вони прислухалися до невиразного вуличного шуму, що зливався ч шелестінням листя в їхніх садах; а щоб глибше поринути в ті спомини і зазнати від того більших розкошів, вони примружували повіки; сильний біль від ран повертав їх до дійсності. Щохвилини виникали якісь сутички, несподівано били на сполох: палали вежі, поїдачі нечисті видиралися на частоколи, їм відрубували сокирами руки; прибігали інші; залізний дощ падав на намети. Щоб якось захистити себе від метальних пристроїв, сплели очеретяну галерею. Карфагенці засіли там і більше не показувалися.
Сонце, що обходило навколо горба, ковзнувши першими променями по дну западини, зникало, надовго залишаючи карфагенців у сутіні. Спереду й позад них зводилися сірі схили, вкриті камінням, де-не-де поцяткованим лишаями; а над головою слалося незмінно чисте, гладеньке небо, холодніше за металеву баню. Гамількар був такий обурений проти Республіки, що його поривало перейти до варварів і повести їх на Карфаген. Незабаром там уже почали ремствувати носії, торговці харчами, раби, проте ні громадяни, ані Велика рада — ніхто не посилав ім навіть надії. Становище було нестерпне, а надто гнітила думка, що воно дедалі гіршатиме.
Дізнавшись про поразку, Карфаген запалав гнівом і ненавистю; певне, суфета не кляли б так, якби він дав себе розбити спочатку.
Та вже на вербування нових найманців не було ні часу, ні грошей. А набравши до війська громадян, чим їх спорядити? Адже Гамількар забрав геть усю зброю! Та й хто їх поведе? Найкращі начальники були там, при ньому! А тут іще посланці від Гамількара галасували на вулицях. Велика рада занепокоїлась і вжила заходів, щоб вони більше не з'являлися.
Але ця осторога була марна, бо самі городяни звинувачували Барку в надмірній лагідності. Мовляв, треба було, перемігши варварів, вирубати їх до ноги. Навіщо він спустошив провінції? Адже й так довелося принести великі жертви! Патриції жалкували за своїми чотирнадцятьма шекелями, сисити — за своїми двомастами двадцятьма трьома кікарами золота. Ті, хто нічого не дав, нарікали так само, як і інші. Чернь заздрила новим карфа-генцям, яким обіцяно всі права громадянства; навіть лігурів, що так відважно билися на боці Республіки, залічували до варварів і проклинали разом з ними. Все їхнє плем'я вважали злочинцями та змовниками. Крамарі на порогах своїх крамниць, чорнороби, які проходили з олов'яними лінійками в руках, продавці розсолу, що мили свої кошики, лазники в лазнях, продавці гарячих напоїв — кожен брався судити про воєнні дії. На землі креслили пальцями плани боїв, і кожне, хай там яке нікчемне, а й собі бралося виправляти Гамількарові помилки.
Жерці казали, що це кара за його віддавню безбожність. Він-бо не приніс аніяких жертв, не послав вояцтво на очисний обряд, авгурів і тих узяти з собою відмовився. Знову загомоніли про викрадення заїмфа, і карфагенців ще дужче розпалював стримуваний досі гнів та ненависть за ошукані надії. Тепер уже згадували поразки в Сіцілії, весь тягар його гордощів, який так довго терпіли! Жрецькі колегії не могли пробачити йому, що він забрав їхні скарби, і домагалися від Великої ради обітниці розіп'ясти його, якщо він колись вернеться.
А тут іще великого лиха завдавала така незвична цього року спека, що настала в місяці елулі. З берегів озера здіймався нестерпний сморід. Він сповнював повітря, мішаючись із кадінням, що клубочилось на перехрестях вулиць. Без угаву лунали гімни. На східцях храмів товпилися юрмища люду; всі мури були вкриті чорними заслонами; на чолах богів-патеків палали свічки, і кров верблюдів, зарізаних для жертви, текла по сходах червоними водоспадами. Лиховісне шаленство пойняло Карфаген.
З глибини найтісніших завулків, з найубогіших халупин виходили якісь бліді постаті, люди із зміїними профілями, і скреготали зубами. Пронизливий жіночий лемент лунав у будинках і виривався крізь грати надвір, аж озиралися люди, що розмовляли на майдані. Часом ходили чутки, ніби наближаються варвари: то їх бачили за горою Теплих Вод, то вони вже отаборилися в Тунісі. Голосів дедалі більшало, вони дужчали, зливалися в єдиний зойк. Потім усе вмовкало; хто видряпувався на дах і вдивлявся вдалину, прикривши очі долонею; хто, простягтись долілиць під валом, пильно прислухався. Страх поволі проходив, і закипала лють. Та, певні власної безпорадності, всі невдовзі знову впадали в розпач.
Ще гнітючіший він був вечорами, коли всі виходили на тераси і, вклонившись дев'ять разів, гучно славили Сонце; а воно повільно опускалося за лагуною і раптом зникало в горах, по той бік, де були варвари.
Надходило тричі священне свято, коли, знаменуючи воскресіння року, з височини вогнища злітав у небо орел, посланець людей до свого найвищого бога Ваала, що ніби єднав їх із силою Сонця. Одначе тепер, запалений ненавистю, народ відступився від Таніти і легковажно перекинувся до Молоха-нищителя. Зоставшись без покривала, Раббетна ніби втратила частину своєї могутності. Вона відібрала в своїх вод цілющу силу, покинула Карфаген, вона зрадливо втекла, вона ворог. Дехто, щоб образити її, кидав у неї каміння. Та навіть зневажаючи її, багато карфагенців побивалося за нею; її ще любили, та й чи не ревніше, ніж перше.
Виходить, до лихоліття цього спричинилася втрата заїмфа. Не обійшлося тут без вини Саламбо. Отож загальний гнів падав також на неї: її треба покарати. Між людьми стала поширюватись невиразна думка, що слід би було принести якусь жертву. Щоб уласкавити Ваалів, потрібно не вагаючись віддати їм щось безмірно коштовне — прекрасну, молоду, непорочну істоту якогось стародавнього роду, що походить від богів, зорю людства. Якісь нікому не відомі люди стали щодня вдиратися до Мегарських садів,— Гамількарові раби, тремтячи за власне життя, не зважувалися чинити їм опору. Та вони не йшли далі східців із галерами; стоячи внизу, все чигали на Саламбо і годинами лаяли її, звівши очі на верхню терасу, мов ті собаки, що брешуть на місяць.
X
ЗМІЯ
Галас тих людців не лякав Гамількарової дочки.
її непокоїли вищі турботи; занедужала велика змія, чорний пітон; ту змію в Карфагені вважали за фетиш, заразом і всенародний, і особистий. Вважалося, що вона — виплід земного намулу, бо виповзає з лона землі і не потребує ніг, щоб по ній пересуватись. Плазування її скидається на струмування рік, холод її тіла нагадує первісний морок, чіпкий і плодючий, а кільця, в які вона звивається, кусаючи себе за хвіст,— планетну орбіту, Ешмунів розум.
Пітон Саламбо вже кілька разів не схотів їсти чотирьох живих горобців, якими його частували, коли виповнювався місяць і коли з'являвся молодиком. Його чудова шкіра, поцяткована, як нічний небозвід, золотом по чорному тлі, тепер пожовкла, прив'яла, поморщилась і була надто широка проти тіла. Довкола голови вона взялася пухнастою цвіллю, а в куточках повік з'явилися маленькі, здавалося, рухомі червоні іскорки. Вряди-годи Саламбо підходила до його кошика, сплетеного із срібних дротин; вона відслоняла пурпурову заслону, розгрібала лотосове листя, пташиний пух; скрутившись, пітон так і лежав непорушно, схожий на зів'ялу ліану. Саламбо, вп'явши погляд у змію, довго дивилася на неї, аж кінець кінцем починала відчувати щось ніби скручене спіраллю в серці, немов там була якась друга змія, що підступала до горла й душила її.
Побачивши заїмф, Саламбо тепер вдавалася в розпач, але водночас вона відчувала якусь неусвідомлену втіху, якісь приховані гордощі. В осяйних згортках заїмфа крилося щось незбагненне; то було марево, що оповиває богів, таємниця життя всесвіту, і Саламбо, сама себе жахаючись, шкодувала, що не торкнулась до нього.
Вона мало не завжди сиділа тепер у глибині свого покою; обхопивши руками ліве коліно, розтуливши уста, понурювала голову й зосереджено дивилася в землю. З жахом пригадувала батькове лице, і їй хотілося податись у Фінікійські гори, на прощу до Афакського храму, куди, обернувшись зорею, спустилася Таніта. Рої найхимерніших образів, увижаючись їй, і вабили й лякали, а самітність обступала її день у день ширшим колом. Вона не знала навіть, що сталося з Гамількаром.
Тоді, вкрай знеможена отими думками, вона підводилась і, волочачи маленькі сандалі, що за кожним кроком ляскали її по п'ятах, починала тинятися по великій мовчазній кімнаті. То тут то там хисткими плямами мінились на стелі аметисти й топази, і Саламбо, не спиняючись, ледь-ледь обертала до них голову, щоб тримати їх на оці. Часом вона пила просто з шийки підвішених амфор, або відсвіжувала собі груди під широкими віялами, або ж бавилась, запалюючи цинамон у порожнистих перлинах. Коли заходило сонце, Таанах витягала з отворів у стінах чорні ромбічні повстини; і тоді в кімнату залітали голуби, намащені мускусом, так само як і Танітині; їхні рожеві лапки сковзалися по скляних плитах між ячними зернами, що їх Саламбо розсипала повними жменями, як сіяч на полі. Несподівано вона заходилась плачем; простягтись на широкому ложі, сплетеному з волового реміння, лежала непорушно з розплющеними очима, бліда, як мрець, безтямна й холодна, і все шепотіла те саме слово. Проте вона чула, як десь у пальмових заростях кричать мавпи, як безугавно рипить велике колесо, що крізь усі поверхи жене в порфірові водозбори струмінь чистої води.
Бувало, кілька днів поспіль вона відмовлялася їсти. Уві сні ввижалися їй тьмяні зорі, що пропливали в неї під ногами; вона кликала Шагабаріма, та, коли він приходив, не мала чого йому сказати.
Вона жити не могла без Шагабаріма, сама тільки його присутність розважала їй серце.