Ось що ми прочитали: "ДВІСТІ ДОЛАРІВ ВИНАГОРОДИ членам команди БРИГА "ЛЕТЮЧИЙ ШКВАЛ", ЩО ПОТЕРПІВ КАТАСТРОФУ, якщо вони звернуться особисто або листом до контори Джеймса Пінкертона, квартал Монтана, до полудня завтрашнього вівторка 12 числа. ДВІСТІ ДОЛАРІВ ВИНАГОРОДИ".
— Це ти придумав, Пінкертоне?! — вигукнув я.
— Так. І в друкарні не підвели. Молодці — не те що цей шахрай капітан. Та це ще не все, Лаудене. Головне ось що: ми знаємо, що один з матросів хворий, тому я дав розпорядження послати по примірнику цієї об'яви в усі лікарні, в усі аптеки і всім лікарям Сан-Франціско.
Завдяки своїм діловим зв'язкам Пінкертон, звісно, міг домовитися з власником друкарні про чималу скидку, та все одно я злякався можливих витрат.
— Долар туди, долар сюди — яке це має значення? Нам розраховуватись через три місяці, Лаудене.
І ми знову надовго замовкли. Навіть у "Пуделі" ми майже нічого не їли і не розмовляли. Тільки коли Пінкертон допив третій келих шампанського, він кашлянув і винувато глипнув на мене.
— Лаудене,— мовив він,— ти не хотів розмовляти зі мною на одну тему. Я не розпитуватиму тебе, лише скажи мені — ти вирішив змовчати не тому, що...— він затнувся,— не тому, що ти мною невдоволений? — закінчив він тремтячим голосом.
— Пінкертоне! — вигукнув я.
— Не перебивай, спочатку я скажу! Я високо ціную твою делікатність, хоч мені вона не притаманна; я розумію, що ти радше помреш, аніж викажеш своє невдоволення. Я вважав, що здатен домогтися більшого, та коли я впевнився, як важко роздобути гроші в цьому місті, коли я помітив, що навіть Дуглас Б. Лонгхерст — один із перших каліфорнійських поселенців, який п'ять годин поспіль відбивався на своєму полі, при березі бухти, від кількох бандитів, спасував перед ризикованою операцією— тоді я, повір, впав у відчай. І я, припускаю, наробив помилок, і тисячі людей домоглися б на моєму місці більшого... Але присягаюся — я зробив усе, що міг. [147]
— Джіме, друзяко! — сказав я.— Чого б це я сумнівався в тобі?! Хіба ж я не знаю, що ти творив дива?! Весь день я захоплювався твоєю снагою й запалом. Що ж до цього...
— Лаудене, не треба, ні слова більше! Я не хочу...— схвильовано мовив Пінкертон.
— Правду кажучи,— перепинив я його,— мені не хочеться пояснювати тобі суть справи, бо мені соромно.
— Тобі соромно, Лаудене? І не думай про це, і не кажи такого навіть жартома! — обурено вигукнув Пінкертон.
— А хіба тобі не доводиться чинити так, що потім стає соромно? — спитав я.
— Ні,— спантеличено відповів він.— І з якої речі? Подеколи я жалкую, коли виходить зовсім не так, як гадав. Але не розумію, з якого дива я соромився б?
Кілька хвилин я мовчав, захоплений простодушністю свого друга, а потім зітхнув.
— Знаєш, Джіме, що мені найприкріше? Що я не дружко на твоєму весіллі...
— На моїм весіллі? — повторив він, і собі зітхнувши.— Яке там весілля! Я сьогодні ж скажу Меймі всю правду. Саме це й мучило мене весь день. Мені здається тепер, що я не мав права, ставши женихом, братися за таку ризиковану операцію.
— Джіме, але ж тут моя провина, ти так їй і скажи.
— Ну що ти кажеш?! Я захопився не менше, і мені треба було діяти спритніше. Так, це моя провина. І мені дуже прикро.
Коли засмучений Джім побрів на розмову з Меймі, я повернувся до контори, запалив газ і всівся в крісло. Я думав про наслідки цього нелегкого дня — про всі добуті нами дані щодо катастрофи корабля, про зникнення команди, про велику суму витрачених грошей, а також про небезпечну й нелегку операцію, що чекала мене ближчим часом.
Коли згадуєш про такі події, майже завжди приписуєш собі заднім числом знання деяких фактів, відомих тобі нині. І все ж можу сказати, не погрішивши проти істини: того вечора мене мучив страх перед невідомістю, а водночас — гарячкова цікавість. Вичерпавши свою фантазію на всілякі пояснення, які я всі до одного відхилив,— вони-бо не відповідали фактам,— я знайшов стимул для мужності та цілющий бальзам для сумління в самій таємниці, що тепер оповивала мене. Проте я не хочу сказати, що в противному разі я відступив би. Контрабанда — [148] один з найпідліших злочинів, бо в такий спосіб ми грабуємо все наше суспільство pro rat а (1), але передовсім — найбідніші його верстви. А контрабанда опієм — це ще й найчорніший злочин, бо несе з собою не просто смерть, а масове самогубство. Все це було мені відомо, і сумління моє повставало проти моїх власних інтересів; якби справа не стосувалася Джіма, я щиро побажав би собі невдачі. Але доля Джіма, всі його статки, його весілля залежали від того, чи спроможусь я здійснити заплановану операцію. Я поставив інтереси друга понад інтереси остров'ян Південних морів. Я згоден, що це вузька, власницька точка зору, але вона — моя; до того ж, іншої ради в мене не було. І я не стільки соромлюся своєї участі в цій авантюрі, скільки пишаюся тим, що в ті дні (врешті, задля добробуту друга) я не згортаючи рук працював від світання до смеркання, до всього доклав сил, сміливо зустрічав будь-яку небезпеку і єдиний раз у житті виявив справжню мужність. Проте я був радий знайти своїй енергії інше застосування і тому тішився таємницею, що певною мірою пом'якшувала мої душевні терзання. Не будь її, я не відчував би завзяття, хоча, либонь, і не відмовився б від подорожі на Мідуей. А того вечора, крім непереборного бажання побачити море, острів, корабель, що потерпів катастрофу, мене надихала надія, що там я знайду відповіді на сотні питань і зрозумію, чому на аукціоні капітан Трент нервово обмахував носовичком розпашіле обличчя, і чому містер Діксон після мого телефонного дзвінка так хутко покинув свою кімнату на Мішін-стріт.
РОЗДІЛ XI,
У ЯКОМУ МИ З ДЖІМОМ РОЗЛУЧАЄМОСЬ
Я відчував себе нещасливим, коли засинав, а коли прокинувся, мене знову охопило відчуття непевного лиха — так, що аж у голові паморочилось. Кілька хвилин я лежав у тупому заціпенінні. Мене повернув до тями настирливий стукіт у двері. Я враз пригадав аукціон, розбите судно, Годдедааля, Нейрса, Джонсона і Чорного Тома, пригадав усі вчорашні турботи, уявив усі численні справи, які мав улаштувати сьогодні. Це подіяло на мене, як звук сурми перед битвою... Миттю скочив я з постелі, пройшов через контору, де Пінкертон спав глибоким сном на своєму розкладному дивані, і так, як був, у халаті, відчинив двері.
(1) Пропорційно (лат.). [149]
На порозі стояв усміхнений Джонсон, а за ним, насунувши капелюха на самісінькі очі й затиснувши у зубах сигару,— капітан Нейрс. Він сухо кивнув мені, згадавши, либонь, наше перше знайомство. За його спиною на сходах юрмились матроси — нова команда "Нори Крейн".
Залишивши їх полірувати стіни спинами та ліктями, я запросив офіцерів до контори і почав трясти Джіма за плечі, аж поки він прокинувся. Сівши на постелі, він утупився безтямним поглядом у нового капітана.
— Джіме,— сказав я,— це капітан Нейрс. Капітане, дозвольте відрекомендувати вам містера Пінкертона.
Нейрс знову мовчки й холодно кивнув, і мені здалося, що він розглядає нас дуже пильно.
— А, це капітан Нейрс! — вигукнув Джім.— Доброго ранку, капітане Нейрс! Дуже приємно з вами познайомитись, сер. Мені давно відома ваша чудова репутація.
Останні слова Джіма,— якщо взяти до уваги недавні обставини,— пролунали іронічно. В усякому разі, Нейрс лише промимрив щось у відповідь.
— Капітане,— вів Джім далі,— ви знаєте, щoб нам треба? Ви доведете "Нору Крейн" до острова Мідуей, розберете бриг, зайдете в Гонолулу і повернетесь у Сан-Фран-ціско. Гадаю, все ясно?
— Так,— відповів Нейрс тим самим неприязним тоном.— Через причини, які, гадаю, вам відомі, такий рейс мене влаштовує, але спочатку треба нам дещо уточнити. Це ми зараз і зробимо, містере Пінкертон. Та чи буду капітаном я, чи хтось інший, вам не можна марнувати час. Хай містер Джонсон з вашою запискою збирає команду й готує судно до виходу. Ці бестії,— додав він із виразом нестерпної огиди,— здається, тверезі. Тож примусьте їх працювати, щоб вони не напилися...
Так і вирішили. Коли Джонсон з матросами пішов, Нейрс полегшено зітхнув.
— Ну, тепер нам ніхто не завадить поговорити,— мовив він.— В чім суть вашої справи? Ви наробили багато галасу, ваша об'ява схвилювала весь приморський район, а це мене не влаштовує, бо саме зараз мені треба лишатися в тіні. Однак, перш ніж прийняти судно, я маю твердо знати, куди й навіщо його вести.
Тоді Пінкертон розповів йому всю історію; почав він по-діловому, докладно, та поступово захопився й став говорити гаряче, схвильовано. Нейрс мовчки курив, так [150] і не знявши капелюха, і лише похмуро кивав на кожен новий поворот у наших пригодах. Проте в його блякло-блакитних очах уже блищали вогники, виказуючи зацікавленість.
— Отож ви самі розумієте,— скінчив свою оповідь Пінкертон,— що Трент, найімовірніше, вирушив у Гонолулу, а там він зможе всього лиш за п'ятдесят тисяч доларів зафрахтувати підходящу шхуну й дістатися Мідуею. Ось чому мені й потрібен справжній капітан! — мовив Джім, знову захоплюючись.— Цей бриг мій, я заплатив за нього готівкою, і якщо доведеться боронити його зі зброєю в руках, то треба битися на совість. Я скажу вам відверто: якщо ви не повернетесь через дев'яносто днів, мене чекає одне з найтрагічніших банкрутств, про які будь-коли чули в нашому штаті. Для містера Додда й для мене мова йде про життя або смерть. Дуже можливо, що на острові дійде до стрілянини. Тож коли я почув учора ваше прізвище, а надто сьогодні, коли зустрівся з вами, я сказав собі: "Нейрс! Саме він і потрібен мені!"
— Наскільки я розумію,— зауважив Нейрс розглядаючи попіл своєї сигари,— чим раніше я виведу шхуну в відкрите море, тим краще для вас.
— Ну, я ж казав, що ви саме той капітан, про якого я мріяв! — вигукнув Джім, аж підскочивши на ліжку.— Ви зовсім не схожі на тих шахраїв!..
— Хвилиночку,— зупинив його Нейрс.— Це ще не все. Я чув, що на судні буде суперкарго cf0
— Так, це містер Додд, мій компаньйон,— відповів Джім.
— Не бачу потреби,— сухо зауважив капітан.— Мені ще не випадало плавати на судні, де було б два капітани.
— Не розчаровуйте мене,— заперечив Пінкертон,— ви кажете, не подумавши. Я ж не пропоную вам узяти в руки керівництво справами фірми, еге ж? Не пропоную.