На подвір'ї кипіла якась робота при дереві, гострий запах живиці чути було аж у кімнаті. — Кажіть, чим можу прислужитися?
Кропивка глянув на Дхуна. Старший осади кивнув головою, відкашлявся.
— Айно, то так, — сказав він. — Суть тут одне поле…
Геральт під столом дав копняка Горицвіту, котрий вже готувався до злобного коментаря.
— Поле, — тяг далі Дхун. — Так кажу, Кропивко? Довгий час лежало те поле відлогом, але заорали-сьмо його і тепер садимо тамка коноплі, хміль і льон. Кусень поля, кажу вам. Аж по сам бір сягає.
— І що? — не витримав поет. — Що там з тим полем?
— Айно, — Дхун підняв голову, почухався за вухом. — Дідько там товчеться.
— Що? — пирснув Горицвіт. — Хто товчеться?
— Таж кажу. Дідько.
— Який дідько?
— А який має бути? Дідько та й годі.
— Дідьків немає!
— Не втручайся, Горицвіте, — промовив Геральт спокійним голосом. — А ви кажіть далі, мосьпане Дхуне.
— Та ж кажу: дідько.
— Це я вже знаю, — Геральт, коли хотів, міг бути напрочуд терплячим. — Розкажіть, як виглядає, звідки взявся, в чому вам заважає. По черзі, якщо ваша ласка.
— Айно, — Дхун підняв ґудзувату долоню й почав лічити, з великим зусиллям відгинаючи пальці. — По черзі, їй-же, мудрий з вас-те чоловік. Айно, так. Виглядає він, пане, як дідько, викапаний дідько. Звідки взявся? Айно нізвідки. Стук, грюк, шасть, прасть і видимо: дідько. А заважати, то, по правді, не дуже й заважає. Буває навіть, що помагає.
— Допомагає? — зареготав Горицвіт, намагаючись витягнути муху з пива. — Дідько?
— Не втручайся, Горицвіте. Кажіть далі, пане Дхуне. Як же вам допомагає цей, як ви казали…
— Дідько, — з притиском вимовив кметь. — Айно, помагає так: ґрунт удобрює, груддя розпушує, кротів гонить, птахів страшить, ріпу й буряки доглядає. Та й гусениць, що в капусті водяться, з'їдає. Але й капусту теж, по правді, з'їдає. Йому лиш би жерти. От, як то дідько!
Горицвіт знову зареготав, після чого пштрикнув пальцями й вистрілив змоченою пивом мухою в кота, що спав біля печі. Кіт відкрив одне око й докірливо глянув на барда.
— Однак же, — спокійно сказав відьми́н, — ви готові мені заплатити, щоби позбутися того дідька, так? Іншими словами, не хочете його в околиці?
— А хто ж би, — понуро глянув Дхун, — хотів дідька на вітцівщині? Це наша земля, з діда-прадіда, з королівського пожалування, й дідькові до неї зась! Плювали ми на його поміч, що в нас, своїх рук нема? А то, пане відьми́не, не дідько, а злісний бидляк, і в голові в нього, даруйте на слові, насрано так, що витримати тяжко. Не знати зранку, що йому ввечір стрілить. То, пане, в криницю напаскудить, то за дівкою гонить, страшить, грозиться, що як піймає, то грати буде. Краде, пане, худобу і припаси. Нищить і псує, капостить, на греблі риє, ями копає як водяний щур чи бобер якийсь, вода з одного ставу цілком витекла й коропи поснули. В стогу люльку палив, курчий син, усе сіно пустив із димом…
— Зрозуміло, — перебив Геральт. — То все-таки заважає?
— Ні, — покрутив головою Дхун. — Не заважає. От, батярує.
Горицвіт відвернувся до вікна, ледь стримуючи сміх. Відьми́н мовчав.
— Та що тут казати, — обізвався мовчазний досі Кропивка. — Відьми́н ви-те чи ні? То й зробіть із тим дідьком лад. Ви роботи глядали у Верхньому Посаді, сам-їм чув. От вам і робота. Заплатимо май добре, як годиться. Але зважте: не хочемо, щоб ви дідька вбивали. Що ні, то ні.
Відьми́н підняв голову й паскудно усміхнувся.
— Цікаво, — сказав він. — Не щодня таке трапляється.
— Що? — зморщився Дхун
— Нещоденна умова. Звідки таке милосердя?
— Не літь убивати, — Дхун ще більше зморщився, — бо в сесій Долині…
— Не літь та й годі, — урвав Кропивка. — Зловіть тільки його, пане, або ж виженіть за сьому гору. А ми при заплаті вас не скривдимо.
Відьми́н мовчав і далі усміхався.
— Ну що, по руках? — спитав Дхун.
— Я б хотів спершу до нього придивитися, до того вашого дідька.
Кметі перезирнулися.
— Ваше право, — промовив Кропивка, після чого встав. — І ваша воля. Дідько вночі по всій околиці гуляє, але за дня десь у коноплях сидить. Або між старими вербами на багниську. Там можете до нього придивлятися. Ми вас не підганяємо. Хочете відпочити, — відпочивайте, скільки треба. Ні вигоди, ні їжі не поскупимо, як гостинність каже. Бувайте.
— Геральте, — Горицвіт зірвався з ослінчика, виглянув на подвір'я, на селян, що віддалялися від хати. — Щось я нічого не розумію. І дня не минуло, відколи ми розмовляли про уявних потвор, а тут ти раптом наймаєшся дідьків ловити. Та ж про те, що дідьки — це вигадки, міфічні створіння, знає кожен, окрім найтемніших селюків. Звідки такий несподіваний запал? Закладуся, знаючи тебе трохи, що ти не принизився до забезпечення нам в такий спосіб нічлігу, харчу й обпирання ?
— Авжеж, — скривився Геральт. — Виглядає так, що ти мене вже трохи знаєш, музи́ко.
— Тоді не розумію.
— А що тут розуміти?
— Дідьків немає! — гукнув поет, остаточно розбудивши кота. — Немає! Дідьки не існують, до дідька!
— Правда, — всміхнувся Геральт. — Але я, Горицвіте, ніколи не міг устояти перед спокусою подивитися на щось таке, чого не існує.
III
— Одне зрозуміло, — мугикнув відьми́н, оглядаючи сплутані конопляні джунглі, що розкинулися перед ним. — Цей дідько аж ніяк не дурень.
— Чому ти так вважаєш? — зацікавився Горицвіт. — Тому, що він сидить у непрохідних хащах? На це й зайцю розуму досить.
— Ідеться про особливі властивості конопель. Таке величезне поле випромінює потужну антимагічну ауру. Більшість заклять тут не спрацьовує. Б'юся об заклад, що це не випадково. Батяр відчуває ауру і знає, що тут він у безпеці.
Горицвіт відкашлявся, поправив штани.
— Мені цікаво, — сказав він, чухаючи чоло під капелюшком, — як ти за це візьмешся, Геральте. Я ж тебе ніколи за роботою не бачив. Припускаю, що ти дещо знаєш про ловитву дідьків. Я намагаюся згадати деякі старовинні балади. Була одна така, про бабу й дідька, непристойна, але кумедна. Баба, слухай,…
— Відчепися, Горицвіте, зі своєю бабою.
— Як хочеш. Я ж тільки хотів допомогти, нічого більше. Не варто легковажити старовинними пісеньками, в них нагромаджений досвід поколінь. Є ще балада про парубка на ім'я Йолопп, який…
— Перестань молоти язиком. Час братися за працю. Заробляти на харч і обпирання.
— Що ти хочеш зробити?
— Понишпорю трохи в коноплях.
— Оригінально, — пирснув трубадур. — Хоча невишукано.
— А як би ти за це взявся?
— З розумом, — напиндючився Горицвіт. — Спритно. Хоча б із облавою. Я б вигнав дідька з хащів, а в чистому полі догнав би його верхи і піймав на аркан. Що ти про це думаєш?
— Доволі цікава концепція. Не виключено, що могла б і вдатися, якби ти захотів стати учасником, бо для такої операції потрібно щонайменше двох. Але поки що ми не полюємо. Поки що я хочу зорієнтуватися, що воно таке, той дідько. Тому хочу поникати в коноплях.
— Гей! — щойно помітив бард. — Ти не взяв меча!
— А нащо? Я теж знаю балади про дідьків. І баба, і парубок на ім'я Йолопп обійшлися без меча.
— Гммм.. — Горицвіт розглянувся. — А мусимо пхатися в саму середину цих хащів?
— Ти не мусиш. Можеш повернутися в село і там чекати на мене.
— О, ні, — запротестував поет. — Щоб я пропустив таку нагоду? Я теж хочу побачити дідька, переконатися, чи дійсно він такий страшний, як його малюють. Я питав, чи необхідно пертися через коноплі, якщо там є стежка.
— І справді, — Геральт заслонив очі долонею. — Є стежка. Скористаємося нею.
— А якщо це дідькова стежка?
— Тим краще — не треба буде довго ходити.
— Знаєш, Геральте, — тарахкотів бард, крокуючи за відьми́ном вузькою, нерівною стежкою серед конопель. — Я завжди думав, що "дідько" — це така метафора, вигадана, щоб легше було лаятися. "Щоб тебе тристенний дідько мучив", "дідько б його вхопив", "йди до дідька". Ми так кажемо загальницею. Половинчики, коли бачать над'їжджаючих гостей, кажуть: "Знову когось дідьки несуть". Краснолюди лаються "Duwel hoael", коли щось їм не виходить, а кепський товар називають: "Duweisheyss". У Старшій мові є така приказка: "A d'yaebl aep ars", що означає…
— Я знаю, що це означає. Перестань теревенити, Горицвіте.
Горицвіт замовк, зняв оздоблений чаплиним пером капелюшок, обвіявся ним і витер спітніле чоло. В гущавині панувала тяжка, волога, задушлива спека, ще й підсилена густим запахом квітучих трав і бур'янів. Стежка легко повертала, а відразу ж за скрутом закінчувалася невеликою полянкою, витоптаною серед рослин.
— Подивися, Горицвіте.
В самому центрі полянки лежав великий плоский камінь, на якому стояло кілька глиняних мисочок. Між мисочками впадала в очі згоріла майже до кінця лойова свічка. Геральт бачив приклеєні до коржиків розтопленого лою зерна кукурудзи і бобу, а також інші, нерозпізнані точніше зернятка й насінини.
— Я так і думав, — пробуркотів. — Приносять йому жертви.
— Справді, — сказав поет, вказуючи на свічку. — І дідьку недогарок світять. Але годують його, бачу, зернятами, наче чижика якогось. Зараза, що це за холерний хлів, все аж липне від меду й дьогтю. Що…
Дальші слова барда заглушило грізне і гучне бекання. В коноплях щось зашелестіло і затупало, після чого з гущавини з'явилося найдивніше створіння, яке Геральтові доводилося бачити.
Створіння мало трохи більше сажня зросту, витрішкуваті очі, козячі роги й бороду. При вигляді губ, рухливих, розділених і м'яких, на думку теж спадала ремигаюча коза. Нижня частина тіла створіння аж по роздвоєні ратиці була покрита довгою, густою темно-рудою шерстю. Ще дивогляд міг похвалитися довгим, закінченим пензлеподібною китичкою хвостом, яким енергійно замітав.
— Ук! Ук! — гукнула почвара, перебираючи ратицями. — Чого вам? Геть, геть, бо сколю рогами, ук, ук!
— Чи тебе хтось копав колись у зад, козлику? — не витримав Горицвіт.
— Ук! Ук! Бееее! — забекав козел. Важко було зрозуміти, що це мало означати: підтвердження, заперечення чи мистецтво заради мистецтва.
— Замовчи, Горицвіте, — грізно сказав відьми́н. — Ні слова.
— Блеблеблебеееее! — люто забулькотіла дивна істота, причому її верхня губа широко розійшлася, показуючи жовті кінські зуби. — Ук! Ук! Ук! Блееубееееублеуубеее!
— Повністю згоден, — кивнув головою Горицвіт. — Катеринка і дзвоник твої, повертатимешся додому — забирай.
— Перестань, холера б тебе…, — прошипів Геральт.