Принц зрадить її, покине, а тоді вона помре від туги, перетвориться на морську піну, коли перші сонячні промені…
— Хто повірить у таку маячню?
— Байдуже, — пирснув Горицвіт. — Балади не для того пишуть, щоб у них вірили. Їх пишуть, щоб ними зворушуватись. Та що там з тобою розмовляти, ти на тому так знаєшся, як вовк на звіздах. Краще скаже, скільки тобі заплатив той Агловаль?
— Зовсім не заплатив. Запевнив, що я не впорався із завданням. Що він розраховував на зовсім інше, а платить за ефект, не за добрі наміри.
Горицвіт похитав головою, здійняв капелюшка і глянув на відьми́на, жалібно склавши губи.
— Себто, у нас далі немає грошей?
— Так воно виглядає.
Горицвіт ще жалібніше склав губи.
— Це все моя провина, — заячав він. — Все через мене. Геральте, чи ти дуже на мене злий?
Ні, відьми́н не був злим на Горицвіта. Зовсім не був.
Без сумніву, їхня пригода трапилася через Горицвіта. Це саме він наполіг, щоб вони вибралися на фестини до Чотирьох Кленів. Згідно із міркуваннями поета, влаштування фестин задовольняє глибинні та споконвічні людські потреби. Час від часу, твердив бард, людина мусить зустрітися з іншими людьми в місці, де можна посміятися й поспівати, досхочу напакуватися шашликами та пиріжками, напитися пива і помняцкати в танці спітнілі дівочі опуклості. Якби кожен хотів удовольняти ті потреби індивідуально, — розвивав свою думку Горицвіт, — вряди-годи та неорганізовано, то з цього виник би такий розгардіяш, що й уявити годі. Тому й вигадали празники і фестини. А якщо празники і фестини є, то слід там бувати.
Геральт не сперечався, хоча у списку його глибинних та споконвічних потреб відвідини фестин займали далеко не найперші позиції. Однак згодився супроводжувати Горицвіта, бо розраховував, що серед людного зборища знайде інформацію про можливе заняття чи завдання — давно вже ніхто його не наймав і запас готівки зовсім змілів.
Відьми́н не мав жалю до Горицвіта через те, що той зачепив Гайових. Він теж був не без вини — міг утрутитися і стримати барда. Але не вчинив так, бо й сам не терпів славутних Стражників Пущі, званих Гайовими, добровольчої формації, що займалася боротьбою з нелюдьми. Аж із душі йому вернуло, коли чув, як вони вихвалялися обтиканими стрілами, зарізаними чи повішеними ельфами, біхресами або ж дивожонами. Що вже казати про Горицвіта, — він, мандруючи в товаристві відьми́на, набрався переконання про власну безкарність, отож цього разу сам себе перевершив. Попервах Стражники не реагували на його кпини, глузи та брудні натяки, хоча селяни, які те все оглядали, гучно реготалися. Однак, коли Горицвіт проспівав тут-таки складений свинський і хамський куплет, що закінчувався рядком: "Ішов відважний Гайовий, червоний в нього ніс", — дійшло до заворушень та запеклої масової бійки. Шопа, що замінила собою танцмайданчик, пішла з димом. Втрутилися дружинники комеса Будибога, званого Лиском, — Чотири Клени належали до його волості. Гайових, Горицвіта й Геральта визнали співвинуватими у всіх шкодах та законопорушеннях, включаючи до цього переліку також спокушення одної рудої малолітньої недоріки, яку вже опісля пригоди знайшли в кущах за оборогом, рум'яну та дурнувато усміхнуту, з кошулею, задертою аж попід пахви. На щастя, комес Лиско знав Горицвіта, тож обійшлося пенею , але та поглинула всі гроші, які вони мали. Також мусили тікати із Чотирьох Кленів зі всіх кінських сил, бо вигнані з села Гайові погрожували помстою, а в довколишніх лісах цілий їх загін, понад сорок мужа, полював на мавок. Геральт не мав найменшого бажання бути поціленим стрілою Гайових — ті стріли мали наконечники зубаті, як гарпуни, і небезпечно ранили.
Довелося їм покинути первісний план, що передбачав об'їзд біляпущанських сіл, де відьми́н мав сякі-такі перспективи роботи. Натомість поїхали над море, до Брімефорду. Та, на жаль, окрім не надто перспективної в сенсі успіху любовної афери принца Агловаля й сирени Ш'єєназ, відьми́н роботи не знайшов. Вони вже проїли золотий сикгнет Геральта і брошку з александритом, яку трубадур дістав на пам'ять від однієї зі своїх численних наречених. Доводилося їм скрутно. Але ні, відьми́н не мав зла на Горицвіта.
— Ні, Горицвіте, — сказав. — Я на тебе не злий.
Горицвіт не повірив, — це ясно випливало з того, що мовчав. Горицвіт рідко мовчав. Поплескав коня по шиї, невідомо вкотре попорпався у в'юках. Геральт знав, — там нема нічого, що можна б обернути на готівку. Запах їжі, принесений бризом від розміщеної неподалік господи, вже не можна було витерпіти.
— Пане майстре? — крикнув хтось. — Гей, пане майстре!
— Так, — Геральт обернувся. Із брички, запряженої парою онагрів, що зупинилася саме біля них, вибрався огрядний поставний чоловік у повстяних черевиках і тяжкій шубі з вовчого хутра.
— Ееее. Нєее…, — розгубився огрядний, підходячи. — Я, пане, не до вас, а до пана майстра Горицвіта.
— Се я, — гордо випростувався поет, поправивши капелюшок із чаплиним пером. — Що ви хотіли, чоловіче добрий?
— Мій вам пошанівок, — сказав огрядний. — Я Телері Друхард, торговець прянощами, старшина тутешньої Гільдії. Син мій, Гаспар, саме заручився з Далією, донькою Мествина, капітана когга.
— Гей же, — мовив Горицвіт, зберігаючи гордовиту позу. — Віншую і зичу щастя молодій парі. А чим же я можу допомогти? Може, йдеться про право першої ночі? У цій послузі я ніколи не відмовляю.
— Ге? Нєее… Себто, баля і забава заручинова нині ввечір буде. Жона моя, як розійшлося, що ви, пане майстре, до Брімефорду завітали, вже мені діру в животі вигризла…. баба бабою. Чуєш, каже, Телері, покажемо всім, що ми не такі простаки, як вони, що стоїмо за культурою і мистецтвом. Що в нас баля духовна, а не лише набратися і зригатися. Я їй, дурній бабі, кажу, таж ми вже одного барда найняли, може, досить? А вона, що один то мало, що го-го, пан майстер Горицвіт то допіру, слава така, що то сусідам буде як сіль в оці. Пане майстре? Зробіть таку честь… Двадцять п'ять талярів готівкою, себто, чисто символічно… На підтримку мистецтва…
— Вухам своїм не вірю, — протяжно сказав Горицвіт. — Я, я маю бути другим бардом? Додатком до іншого музи́ки? Я? Ще я так низько не впав, мосьпане, щоб комусь підігравати!
Друхард почервонів.
— Даруйте, пане майстре, — пробелькотів. — Я не так хотів сказати… То все жона… Даруйте…Зробіть честь…
— Горицвіте, — тихо прошипів Геральт. — Не задирай носа. Нам ті гроші потрібні.
— Ти мене не вчи! — роз'єрепенився поет. — Я носа задираю? Себто я? Ти диви! А що про тебе казати, як ти щодня відкидаєш добре платні пропозиції? Гірікки не вб'єш, бо й так вимирає, панорпу ні, бо нешкідлива, нічницю ні, бо милесенька, дракона ні, бо кодекс забороняє. Я, щоб ти знав, теж шануюся! Теж маю свій кодекс!
— Горицвіте, я тебе прошу, зроби це для мене. Трішки жертовності, чоловіче, нічого більше. Обіцяю, що не перебиратиму наступним замовленням, хоч би яке там було. Ну, Горицвіте…
Трубадур, втупившись у землю, пошкріб заросле м'якою світлою щетиною підборіддя. Друхард, роззявивши рота, присунувся ближче.
— Пане майстре… Зробіть таку честь. Жінка не пробачить, що я вас не упросив. Ну… Нехай буде тридцять.
— Тридцять п'ять, — твердо сказав Горицвіт. Геральт усміхнувся, з надією втягнувши носом смаковитий запах, яким віяло від господи.
— Згода, пане майстре, згода, — швидко сказав Телері Друхард, так швидко, що ясно, — і сорок дав би, якби треба було. — А зараз… Мій дім, як воля вам причепуритися і відпочити, — ваш дім. І ви, пане… А як ваше ім'я?
— Геральт із Ривії.
— І вас, пане, само собою, теж запрошую. Щось перекусити, змочити горло…
— І овшім , з усією приємністю — мовив Горицвіт. — Ведіть, милий пане Друхарде. А так між нами, хто цей другий бард?
— Шляхетна панна Ессі Давен.
III
Геральт ще раз протер рукавом срібні нюти, набиті на куртці, та пряжку пояса, причесав пальцями скріплене чистою пов'язкою волосся і почистив черевики, потерши одною халявою іншу.
— Горицвіте?
— Ага? — бард розгладив перо білої чаплі, прип'яте до капелюшка, поправив і обтягнув на собі кубрак. Обидва провели півдня, чистячи одежу і доводячи її до сяк-так прийнятного стану. — Що, Геральте?
— Постарайся вестися так, щоб нас викинули після вечері, а не до неї.
— Ти, либонь, жартуєш, — обурився поет. — Стеж за своїми манерами. Заходьмо?
— Заходьмо. Чуєш? Співає хтось. Жінка.
— Ти щойно почув? То Ессі Давен, звана також Оченя. Ти що, раніше жінок-трубадурів не бачив? А так, я забув, ти оминаєш місця розквіту мистецтва. Оченя — здібна поетка і співачка, та що ж, має свої вади, а нахабство, наскільки я чую, не є найменшою з них. Бо те, що вона от саме співає, — це моя власна балада. Зараз почує кілька теплих слів, аж їй оченя засльозиться.
— Горицвіте, змилуйся. Нас виженуть.
— Не втручайся. Це професійна справа. Заходьмо.
— Горицвіте?
— Гм?
— Чому Оченя?
— Побачиш.
Баля відбувалася у великому складському приміщенні, звідки винесли бочки оселедців та риб'ячого жиру. Запах, хоч і не повністю, — перебили, вішаючи, де трапилося, пучки омели та вересу, прикрашені барвистими стьожками. Де-не-де, згідно зі звичаєм, висіли також коси часнику, що мали відлякувати вампірів. Столи і лави присунуто попід стіни, накрито білим полотном, а в кутку влаштували велике вогнище з рожном. Було людно, але не гамірно. Більш ніж півсотні людей різних станів та професій, а також прищавий наречений і задивлена в нього кирпоноса наречена у зосередженій тиші прислухалися до звучної та мелодійної балади, яку співала вдягнута в скромну синю сукню дівчина, що сиділа на підвищенні, сперши лютню об коліно. Дівчина була не старшою вісімнадцяти років і дуже худенькою. Її волосся, довге й пухнате, мало темно-золоту барву. В ту мить, коли вони зайшли, дівчина доспівала, кивком голови подякувала за гучну овацію, тріпнула волоссям.
— Вітайте, пане майстре, вітайте, — святково одягнений Друхард жваво метнувся до них, потягнув до середини складу. — І ви вітайте, пане Геральте… Пошанували… Так… Звольте… Ясне панство, ясні панове! От гість наш шановний, що шану нам виявив і вшанував… Пан майстер Горицвіт, славетний співак і віршокру…, поет, себто, великою шаною нас вшанував… Ми пошановані…
Залунали крики та оплески, саме вчасно, бо виглядало, що Друхард зашанується до смерті.