Він принюхувався до смороду цвинтарного розкладу, який усе ще витав над пагорбом, хоча мерців тут не ховали вже багато століть. Він відчув накопичені протягом століть поклади стародавньої магії, що забороняли доступ зачарованій істоті. Він розмився, змінив форму. Став людиною. Високою людиною з очима кольору заліза.
Холодне нічне повітря, здавалося, завмерло. Не здригнувся жоден сухий листок, жодна мітелка осоки. Тиша аж дзвеніла у вухах.
Тишу порушив звук кроків, тихе шарудіння камінців. Поміж камені зайшов Стінолаз.
Залізний Вовк зробив крок, теж увійшов у коло. А коло раптом ожило. З-за каменів, з-під них, з-поміж них, з гущавини переплетених трав і чагарників раптом запалали, немов ліхтарики, десятки, сотні очей, живих, рухливих, нервових, як світлячки. Тишу ночі заповнила тривожна мелодія шепотів, невиразний гомін високих, нелюдських голосів.
— Вони прийшли, — хитнув головою Стінолаз, — побачити тебе і мене. Двох, можливо, останніх у цій частині світу поліморфів. Вони бачили, як ми поліморфуємо. І тепер хочуть подивитися, як ми будемо вбивати один одного.
Він ворухнув передпліччям і долонею, у долоню сковзнув ніж, дев'ятидюймовий толедський клинок засвітився відблиском місячного сяйва.
— То ми влаштуємо їм, — хрипко відповів Залізний Вовк, — достойне видовище. Таке, про яке варто розповідати.
Він ворухнув рукою і ножем, який із рукава вскочив йому просто в долоню.
— Загинеш, Вовче.
— Загинеш, Пташе.
Вони почали йти по колу, повільно, обережно ставлячи ноги, не зводячи один з одного очей. Двічі обійшли коло. А потім наскочили один на одного, блискавично завдаючи ударів. Стінолаз ударив ножем згори, в лице, Вовк відхилив голову на чверть дюйма, сам штрикнув знизу, в живіт, Стінолаз ухилився від удару, розвернувшись усім корпусом, різонув по діагоналі, зліва, Вовк знову врятував горло легеньким ухилом, відскочив, обернув ніж у долоні, з обманного руху вдарив знизу вгору, клинок з дзенькотом зіткнувся з так само оберненим лезом Стінолаза. Обидва вони обмінялися кількома блискавичними ударами, відскочили.
На жодному не було ані подряпини.
— Загинеш, Пташе.
— Загинеш, Вовче.
Ліхтарики нелюдських очей мерехтіли і погойдувалися в пітьмі, нерозбірливий і збуджений гомін посилювався, підступав хвилями.
Цього разу вони кружляли один навколо одного довше, то скорочуючи, то збільшуючи дистанцію.
Атакував Вовк, вдарив навхрест ножем, спершу тримаючи лезо прямо, а потім обернув його і закінчив атаку підступним ударом у шию.
Стінолаз ухилився, сам ударив зліва, потім знизу справа, потім зовсім низько, широким бриючим замахом, що закінчився випадом і прямим колючим ударом. Вовк парирував ріжучі удари ножем, а колючого уникнув півобертом, сам ударив з випаду, фінтом, з прискоку дзюбнув згори, з боку шиї. Цього разу Стінолаз не ухилявся, парирував передпліччям, крутнувся, обернув ножа у долоні і щосили, вклавши в удар весь розмах плеча, влучив Вовку просто у сонячне сплетіння. Клинок увійшов аж до гарди.
Вовк не подав голосу Він зітхнув тільки тоді, коли Стінолаз висмикнув лезо з рани і відступив, пригнувшись, готовий повторити удар. Але не було потреби повторювати. Ніж випав з пальців Вовка. Сам він упав на коліна.
Стінолаз обережно наблизився, вдивляючись у згасаючі очі кольору заліза. Не промовив ні слова.
Панувала повна тиша.
Залізний Вовк знову зітхнув, схилився, важко повалився набік. І більше не ворухнувся.
У камінному колі валунів прадавнього цвинтаря, у місці культу старих, забутих і вічних богів, яке пульсувало прадавньою магією і силою, Стінолаз підняв руки угору і закричав. Тріумфально. Дико. Нелюдськи.
Усе довкола завмерло від жаху.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ,
у якому в одній корчмі на роздоріжжі процвітає
і розвивається розважальний промисел. Кості
кинуто, внаслідок чого трапляється те, що начебто
є неминучим і неуникненним. Той, хто подумає,
що це все має означати початок неабияких
клопотів, — подумає правильно.
Корчма при роздоріжжі була єдиним будинком, який залишився від села, яке колись тут розташовувалося, а тепер нагадувало про своє існування кількома чорними куксами коминів, жалюгідними рештками обсмалених перекриттів і досі відчутним запахом згарища. Хто пустив поселення з димом, вгадати було непросто. Найбільше вказувало на німців або сілезців: село лежало на шляху хрестового походу, що його у червні 1420 року вів на Прагу король Сигізмунд Люксембурзький. Хрестоносці Сигізмунда палили все, що можна було підпалити, але старалися зберігати корчми. Зі зрозумілих міркувань.
Корчма, що вціліла, була досить типовою — низька, приземкувата, покрита стріхою, в якій старого зашкарублого моху було
приблизно стільки ж, скільки й соломи, з кількома входами та маленькими віконечками, в яких тепер, у темряві, блимало світло каганців або свічок, непевне та летке, ніби блукаючі вогники на болоті. З комина виповзав, стелився стріхою і плив на луги білий дим. Валував пес.
— Ми на місці, — стримав коня Шарлей. — Тут, за моїми даними, тимчасово звив собі кубельце пан Фрідуш Гунцледер.
— Фрідуш Гунцледер, — хоча не прозвучало жодне запитання, демерит зрозумів без слів, — це ділова людина, підприємець. Він спритно заповнює прогалину, яка внаслідок певних позаекономічних подій утворилася у співвідношенні між попитом і пропозицією. Він постачає, назвімо це так, певні товари, які користуються попитом...
— Тримає роз'їзний бордель, — продовжив за нього як завжди здогадливий Самсон Медок. — Або шулерню. Або ж і те, й інше.
— Саме так. У гуситській армії суворо дотримуються військових статутів, запроваджених Жижкою. Пияцтво, азартні ігри та розпуста у війську заборонені, за це загрожують суворі кари, включно зі смертною. Але військо є військом, у таборах воно би хотіло пиячити, різатися в карти та забавлятися з дівками. А тут — зась, не можна. Нікому не можна. Статути Жижки огидно демократичні — карають усіх без огляду на стан і ранг. У цьому є і свої добрі сторони: військо не розслабляється та не втрачає боєздатності. Гейтмани це розуміють, статути схвалюють, суворо і безжально виконують їх вимоги. Проте що напоказ, те напоказ... Алебардник, піхотинець з ціпом, арбалетник, їздовий — їх, звичайно, за кості, курвівство або крадіжку треба шмагати або й вішати, це правильно і добре впливає на бойовий дух. Але гейтман або сотник...
— Ми приїхали, — здогадався Рейневан, — до, коротко кажучи, нелегального закладу, який служить для задоволення нелегальних пристрастей вищих чинів. Наскільки ми ризикуємо?
— Гунцледер, — повів плечима Шарлей, — діє під прикриттям військового постачальника і приймає тільки довірених офіцерів. Але й так рано чи пізно хтось його видасть, і тоді він зателіпається в зашморзі. Можливо, що для постраху та заради прикладу зателіпається і дехто з тих, кого в нього накриють... Але, по-перше, що за життя без ризику. По-друге, якби що, нас виборонять Прокоп і Флютик. Я так думаю.
Навіть якщо в його голосі зазвучала ледь вловима нотка невпевненості, демерит негайно її заглушив.
— По-третє, — махнув він рукою, — в нас тут справа.
Під самою корчмою пес обгавкав їх знову, але відразу ж утік. Вони спішилися.
— Пояснювати вам головні принципи функціонування підприємства я, мабуть, не мушу, — Шарлей прив'язав віжки до стовпчика. — Це заклад нездорових і заборонених втіх. Тут можна нажлюкатися як чіп. Можна подивитися на голих дівчат, можна і скуштувати продажного кохання. Можна розважитися надзвичайно азартними іграми. Раджу бути дуже обережними в тому, що ви робите, і в тому, що говорите. Зрештою, щоб не було двозначностей: говоритиму тільки я. Грати, якщо дійде до карт або костей, буду тільки я.
— Зрозуміло, — Самсон підняв із землі кілочок. — Зрозуміло, Шарлею.
— Я мав на увазі не тебе.
— Я не дитина, — скривився Рейневан. — Говорити я вмію, знаю, що казати і коли. І в кості також умію грати.
— Ні, не вмієш. Не з Гунцледером та його шулерами. Без дискусій. Виконуй.
* * *
Коли вони увійшли, гамір затих. Повисла тиша, а кілька пар очей з нехорошими поглядами присмокталися до них, наче п'явки до дохлої плотви. Момент був неприємно тривожним, але, на щастя, недовго тривав.
— Шарлей? Це ти?
— Я радий тебе бачити, Беренгаре Таулере. Вітаю й тебе, пане Гунцледер. Як господаря.
За столом, у товаристві кількох типиків у шкіряних куртках, сидів широкоплечий черевань із великим носом та підборіддям, деформованим потворним шрамом. Його обличчя густо вкривали сліди від віспи — що цікаво, виключно з одного, лівого боку. Достоту так, ніби борозна під носом, сам ніс і деформоване підборіддя визначали демаркаційну лінію, яку хвороба не наважилася порушити.
— Пан Шарлей, — відповів він на привітання. — Очам своїм не вірю. До того ж із компанією, з людьми, яких я не знаю. Але раз вони з вами... Ми раді вітати тут гостей. Не тому, що ми їх любимо. Ха, дуже часто ми їх взагалі не любимо. Але ми з них живемо!
Субчики в шкіряних куртках зареготали. Решта присутніх не виявила веселості, явно чуючи жарт Гунцледера не вперше і не вдруге. Не засміявся ні здоровань з червоною чашею на лентнері, який стояв за шинквасом, ні його товариш, бородань у чорному — закінчений стереотип гуситського проповідника. Не засміялася, як легко здогадатися, й жодна з досить виклично вдягнених дівчат, які увивалися по кімнаті з глеками та дзбанами.
Не засміявся й чоловік з темною кількаденною щетиною, який голубив у долонях кухоль, у поруділій від обладунку куртці, — той самий Беренгар Таулер, який привітав Шарлея ще на вході. Саме туди, до столу цього Таулера, з яким сиділо ще троє інших, і подався демерит.
— Здрастуй і сідай, — Беренгар Таулер показав на лаву, окинув зацікавленим поглядом Рейневана та Самсона. — Представ нам... Друзів.
— А не треба, — озвався з-над свого кухля рудуватий здоровило. — Молодшого пана я вже бачив. У битві під Усті, при гейтманах. Казали, що це їхній лейб-медик.
— Рейнмар з Беляви.
— Честь для нас. А той?
— Той, — відповів з притаманною йому безтурботністю Шарлей, — це той. Не перешкодить, не завадить. Він працює по дереву.
І справді, Самсон Медок прибрав міни дурника, всівся під стіною й узявся стругати кілочок.
— Якщо вже ми почали представлятися, — Шарлей усівся, — то будь і ти ласкавий, Беренгаре...
Трійця з-за столу поклонилася.