З вікна кухні побачила, як він лежить долілиць, а її радіо й далі ревіло з дашка кролячої клітки. Він лежав там уже дві години, поки вона з матір'ю і сестрами вивчали асортимент у "Топшопі". Ще й досі відчувала на доторк його плече, коли вона трясла батька крізь нагріту сонцем сорочку: "Татку-у-у. Татку-у-у-у…".
Вони розвіяли Даршанів прах над невеличкою журливою річечкою Рей у Бірмінгемі. Парміндер і досі пам'ятала її тьмяну багнисту поверхню серед похмурого червневого дня і струмок біло-сірих порошинок, що відпливали від неї.
Оргáн глухо клацнув, пробуджуючись до життя, і вона підвелася разом з усіма. Побачила потилиці золотаво-рудих голівок Нів і Шіван. Вони мали стільки ж рочків, як і вона, коли від них відійшов Даршан. Парміндер відчула приплив ніжності, жахливий біль і бентежне бажання пригорнути їх, сказати, що вона знає, знає і розуміє…
"Настане ранок, як перший ранок…"
Ґевін почув недалечко від себе тоненький дискант: голос молодшого сина Баррі ще не ламався. Він знав, що цей псалом обрав сам Деклан. Це була ще одна моторошна деталь богослужіння, якою поділилася з ним Мері.
Похорон виявився для нього ще важчим випробуванням, ніж він очікував. Йому волілося, що краще б труна була дерев'яна. Він просто нутром відчував у цій легенькій домовині з лози присутність мертвого тіла Баррі, його фізичну масу. Усі ці самовдоволені люди, яких він проминав, ідучи проходом, невже вони не розуміли, щó саме він несе на плечах?
А ще той жахливий момент, коли він усвідомив, що ніхто не подбав про його місце, і що йому доведеться знову вертатися назад, і всі втупляться в нього, і він буде змушений ховатися аж десь там ззаду між стоячими парафіянами… а натомість його примусили сидіти в першому ряду, у всіх на очах. Так, ніби він опинився на першому сидінні в американських гірках, першим приймаючи на себе усі ті жахливі випробування на кожному повороті і стрімкому падінні вниз.
Сидячи серед моря жовтих фрезій і лілейників, на відстані витягнутої руки від соняшника Шіван, схожого на покришку від супниці, Ґевін, хоч як це й дивно, пошкодував, що не взяв з собою Кей. Сам не міг у це повірити, але так воно було. Його б заспокоїла присутність когось із своїх, хто принаймні міг би притримати йому місце. Він не подумав, яким сумним зайдою здаватиметься тут, прийшовши наодинці.
Відзвучав псалом. Наперед вийшов старший брат Баррі, щоб сказати прощальне слово. Ґевін не знав, як той міг спромогтися на це, коли прямо перед ним, під соняшником (вирощеним протягом місяців із зернятка), лежало тіло Баррі. Не розумів також, як Мері могла сидіти так спокійно, похиливши голову й розглядаючи власні руки, що лежали в неї на колінах. Ґевін активно намагався створити власні внутрішні бар'єри, які допомогли б йому не так боляче сприйняти надгробну промову.
"Він зараз розкаже про те, як Баррі зустрівся з Мері, коли закінчить розповідь про юні літа… щасливе дитинство, веселі витівки, ага, ага… Давай-но, скоріше…"
Потім вони знову покладуть Баррі в катафалк і відвезуть аж у Ярвіл, щоб поховати на місцевому цвинтарі, бо на малюсінькому кладовищі церкви Архангела Михаїла і Всіх Святих забракло місця вже двадцять років тому. Ґевін уявив, як вони опускатимуть у могилу верболозну труну на очах у цієї юрби. Вносити й виносити її з церкви було просто дрібничкою порівняно з цим…
Одна з близнят заплакала. Куточком ока Ґевін побачив, як Мері взяла доньку за руку.
Закінчуйте ви вже з цим, чорт забирай. Будь ласка.
— Гадаю, буде справедливо сказати, що Баррі завжди знав, чого він прагне, — хрипким голосом промовив брат Баррі. Присутні делікатно усміхнулися, коли він розповів про дитячі витівки Баррі. Відчувалося напруження, з яким він говорив. — Йому було двадцять чотири, коли ми поїхали на вихідні до Ліверпуля на мою холостяцьку вечірку. Першого ж вечора ми залишили кемпінг і подалися до пабу, а там за стійкою бару була донька власника, студентка, чарівна блондинка, яка обслуговувала клієнтів суботнього вечора.
Баррі тоді цілий вечір провів біля стійки, базікаючи з нею, в результаті чого вона мала велику халепу з батьком. Але Баррі вдавав, що не знайомий з тими дебоширами, що галасували в кутку.
Делікатний смішок. Мері низько схилила голову, обидвома руками притуляючи до себе дітей.
— Тієї ночі, коли ми повернулися в шатро, він сказав, що хоче одружитися з нею. Я ще й подумав, "Зачекай, зачекай, це ж я мусив нині напитися". — Знову ледь чутне хихикання. — На другий вечір Баз примусив нас знову йти у той самий паб. Коли ми вернулися додому, він одразу ж купив поштову листівку й відіслав її до неї, повідомляючи, що приїде ще раз у наступні вихідні. Вони одружилися рівно через рік після того, як зустрілися, і я гадаю, що всі, хто його знали, погодяться, що Баррі мав дуже добрий смак. У них народилося четверо прекрасних дітей — Ферґус, Нів, Шіван і Деклан…
Ґевін обережно набирав у груди повітря й знову випускав його, намагаючись не слухати; думав про те, що міг би в подібній ситуації вигадати про нього його брат. Йому не пощастило так, як Баррі, його романтичні пригоди не могли слугувати сюжетом для гарної історії. Йому ніколи не траплялося зайти в паб і знайти собі там чарівну дружину, усміхнену блондинку, готову подати йому кухоль пива. Ні, в нього була Лайза, яка ніколи не була надто високої думки про нього. Сім років безнастанної ворожнечі, кульмінацією якої став банальний трипер, а тоді, майже одразу, в його житті з'явилася Кей, яка прилипла до нього, наче агресивний і загрозливий молюск…
Та все одно треба буде їй зателефонувати, щоб тільки не повертатися після таких випробовувань у порожній дім. Він чесно їй розповість, яким жахливим і стресовим був цей похорон і як він жалкував, що її не було поруч. Це, безсумнівно, допоможе їй забути образу після їхньої сварки. Він не хотів лишатися сьогодні на самоті.
Двома рядами позаду ледь чутно ридав Колін Вол, затуливши обличчя великою вологою носовою хустинкою.
Тесса поклала руку йому на стегно й легенько його стискала. Вона думала про Баррі, про те, як сподівалася, що він допоможе їй з Коліном, про розраду, яку давали їм спільні жарти і сміх, про безмежну щедрість духу Баррі. Вона бачила його як живого, низенького й червонощокого, як він танцює джайв з Парміндер на останній їхній вечірці, передражнює обурення Говарда Моллісона стосовно Полів і дуже тактовно, як тільки він міг це робити, радить Коліну сприймати поведінку Жирка як підлітковий бунт, а не соціопатичні відхилення.
Тесса боялася того, як відіб'ється смерть Баррі Фербразера на її чоловікові, боялася, чи вдасться їм якось упоратись із цією жахливою раптовою втратою, боялася, що Колін не зуміє виконати посмертну обітницю, яку він дав небіжчикові, і що він не усвідомлює, з якою антипатією ставиться до нього Мері, хоча він так прагнув з нею поговорити. І всі ці Тессині страхи й печалі свердлив маленький і настирний хробачок її постійної турботи: Жирко і те, як запобігти неминучому вибуху, як змусити його прийти разом з ними на похорон або як приховати від Коліна те, що він не прийшов (що, зрештою, було б простіше).
— Сьогоднішню прощальну церемонію ми завершимо піснею, яку вибрали донечки Баррі — Нів і Шіван — піснею, що мала велике значення для них і їхнього батька, — оголосив вікарій. Тон, яким він це сказав, дозволив йому відмежуватися від того, що мало статися.
З прихованих гучномовців так голосно гримнули барабани, що всі присутні аж підскочили. Гучний голос американського репера проказав: "А-га, а-га", а тоді Джей-Зі продовжив
Good girl gone bad —
Take three —
Action.
No clouds in my storms…
Let it rain, I hydroplane into fame
Comin' down with the Dow Jones…
Дехто подумав, що сталася якась помилка. Говард і Шерлі обмінялися обуреними поглядами, але ніхто не вимкнув музику і ніхто не побіг уздовж проходу з вибаченнями. Тут залунав потужний і сексуальний жіночий голос:
You had my heart
And we'll never be worlds apart
Maybe in magazines
But you'll still be my star…
Чоловіки понесли верболозну труну назад до виходу, і Мері з дітьми рушила вслід за нею.
…Now that it's raining more than ever
Know that we'll still have each other
You can stand under my umbuh-rella
You can stand under my umbuh-rella[2]
Парафіяни почали поволі виходити з церкви, намагаючись не йти в ритмі пісні.
II
Ендрю Прайс узявся за кермо батькового гоночного велосипеда й обережно вивів його з гаража, намагаючись не пошкрябати автомобіль. Потім зніс його кам'яними сходами вниз і покотив через металеву хвіртку на вулицю. Став однією ногою на педаль, відштовхнувся, проїхав так декілька метрів, і лише потім закинув через сідло другу ногу. Звернув ліворуч на стрімкий схил і, не торкаючись гальм, помчав униз у напрямку Пеґфорда.
Живопліт і небо злилися в одну смугу. Він уявив себе на велодромі, а вітер батожив йому волосся й обпікав щойновмите обличчя. Біля клиноподібного городика Фербразерів довелося трішки пригальмувати, бо кілька місяців тому на цьому крутому повороті він зарізко повернув і впав. Після того мусив вертатися додому в подертих джинсах і з роздряпаним з одного боку лицем.
Тримаючи кермо однією рукою, він в'їхав у Соборний провулок і насолодився ще одним, хоч і не таким швидким, спуском вниз, бо змушений був пригальмувати, коли побачив, що біля церкви ставлять у катафалк труну, а з важких дерев'яних дверей виходить зодягнута в темне юрба. Ендрю енергійно натиснув на педалі, завертаючи за ріг і зникаючи з виду. Він не хотів бачити Жирка, що виходитиме з церкви разом із зажуреним Каббі в новому дешевому костюмі з краваткою, який він так комічно й гидливо вчора описав під час уроку з англійської. Це було б те саме, що відволікати приятеля, коли він намагається випорожнитись.
Поволі об'їжджаючи по колу Майдан, він відкинув з лиця пасмо волосся й подумав, що могло статися з його фіолетово-червоними прищами через холодне повітря, і чи те протибактеріальне мило хоч трохи допомогло. Тоді він вигадав історію для прикриття: він вертався від будинку Жирка (що він цілком міг зробити — чому б ні?), а це означало, що вулиця Надії була очевидним маршрутом у напрямку річки, і так само очевидним був намір скоротити дорогу, завернувши в першу-ліпшу бічну вуличку.