В південному напрямку місто горіло. Небо було сіро-червоне, вітер гнав хмари диму.
— Треба подивитися, чи вцілів твій будинок, Елізабет.
Вона похитала головою.
Ми це ще встигнемо зробити. Давай трохи пройдемося.
Вони пішли в напрямку площі, де було бомбосховище, в якому вони сиділи першого вечора. Над дверима курився дим, наче над входом до пекла. Вони сіли на лавку в сквері.
— Ти голодна? — спитав Гребер. — Адже ти нічого не їла.
— Пусте. Я тепер не можу їсти.
Гребер розстебнув шинель. Щось дзенькнуло, і він дістав з кишені дві пляшки.
— Я навіть не знаю, що вхопив. Це ось схоже на коньяк.
Елізабет здивовано звела на нього очі.
— Звідки це в тебе?
— З винного погрібця. Двері стояли навстіж. Десятки пляшок розбилися. Вважатимемо, що й ці теж.
— Ти їх отак просто взяв?
— Звичайно. Солдат не годен пройти мимо відчиненого винного погрібця. Мене виховали практично думати і діяти. Десять заповідей не для військових!
— Це вже напевно. — Елізабет поглянула на нього, — І багато чого іншого. Хто вас знає, які ви.
— Ти знаєш навіть забагато.
— Справді, хто вас знає, які ви, — повторила вона. — Тут ви — це, власне, не ви. Ви такі, які буваєте там. Але про це ніхто нічого не знає.
Гребер дістав з другої кишені шинелі ще дві пляшки.
— Тут одну можна відкоркувати без штопора. Це шампанське. — Він відкрутив дріт. — Гадаю, в тебе немає заперечень морального плану проти того, щоб випити.
— Ні. Тепер немає.
— Ми нічого не святкуватимемо. Шампанське, отже, не накличе біди. Ми його п'ємо просто тому, що хочеться пити, а нічого іншого немає. І, якщо хочеш, ще тому, що ми живі.
Елізабет розсміялася:
— Не треба мені нічого пояснювати. Я все це вже сама знаю. Поясни мені краще таке. Навіщо ти заплатив за ту одну пляшку, коли взяв оці чотири?
— Тут є різниця. Якби я цього не зробив, це було б злісним ухилянням від оплати.
Гребер почав обережно витягувати корок. Він не дав йому вистрілити.
— Доведеться пити з пляшки, Елізабет. Я покажу тобі, як це робиться.
Стояла тиша. Багрові сутінки ставали дедалі густішими. При цьому незвичайному освітленні все здавалось нереальним.
— Поглянь он на те дерево, — сказала раптом Елізабет. — Воно цвіте.
Гребер повернув голову в той бік. Бомба вивернула дерево з корінням. Частина коренів висіли в повітрі, стовбур був розчахнутий, кілька гілок відламані; але все дерево було облите білим цвітом, ледь рожевуватим від освітлення.
— Будинок, що тут стояв, згорів. Мабуть, дерево зацвіло від тепла, — допустив Гребер. — Воно росло далі, ніж решта. До того ж воно пошкоджене найбільше.
Елізабет підвелася й рушила до дерева. Лавка, на якій вони сиділи, стояла в тіні, і коли дівчина попала у відблиски пожеж, то здалося, ніби танцівниця вийшла па освітлену сцену. Світло підхопило її, мов червоний вітер; воно сяяло позад неї, наче якась величезна середньовічна комета, що провіщає кінець світу або народження запізнілого спасителя.
— Воно цвіте, — сказала Елізабет. — Для дерев нині весна, от і все. Інше їх не обходить.
— Так, — відповів Гребер. — Вони дають нам урок. Вони вічно нас учать. Сьогодні після обіду — ота липа, тепер — це дерево. Вони ростуть, викидають листочки та квіти, і навіть коли розтерзані, якась клітина в них живе далі, доки хоч один корінець ще тримається за землю. Вони не перестають вчити нас, не нарікають на долю І не жаліють самі себе.
Елізабет неквапно повернулася назад. Її шкіра вилискувала при незвичайному світлі без тіней, а обличчя па мить здалося зачарованим, так наче і в ній жила таємниця тугих бруньок, руйнації і незворушного спокою зростання. Потім вона вийшла зі світла, немов із променя прожектора, і знов стала в тіні коло нього — тепла, жива, спокійна. Він пригорнув її до себе, і дерево раптом стало дуже високим, сягнуло багряного неба, а його цвіт забілів зовсім поруч. Спершу це була липа, потім земля, вона вигнулася і перетворилась в ниву, небо, Елізабет, і він відчув себе в ній, і вона не чинила йому опору.
XV
Кімната сорок вісім була схвильована. Той, що мав яйцеподібну голову, і двоє інших гравців у скат стояли в повному польовому спорядженні. В документах кожного з них тепер стояло "придатний для стройової", і вони від'їжджали на фронт.
Чоловік з яйцеподібною головою був блідий. Він пильно дивився на Ройтера.
— Ти, зі своєю клятою ногою! Ти шкура! Ти залишаєшся тут, а я, батько сімейства, мушу їхати!
Ройтер нічого не відповів. Фельдман, підвівся на ліжку.
— Заткни пельку, пуголовку! — сказав він. — Ти їдеш не тому, що він лишається. Ти їдеш тому, що "придатний для стройової". Якби його визнали "придатним" і він поїхав, то тебе все одно послали б також, ти це розумієш? Отож-бо, і не мели дурниць!
— Я кажу, що хочу! — розлючено закричав чоловік з яйцеподібною головою. — Я їду і тому можу казати, що мені заманеться. Ви залишаєтесь! Ви тут будете сидіти і спати, а ми змушені їхати. Я батько сімейства, а цей гладкий шкурник хлепче горілку, щоб його клята нога не загоювалась.
— А ти, якби міг, не робив би те саме? — поцікавився Ройтер.
— Я? Я ні! Я ніколи не ухилявся.
— Ну, тоді все в порядку. Чого ж ти репетуєш?
— Що? — спантеличено перепитав чоловік з яйцеподібною головою.
— Ти пишаєшся тим, що ніколи не ухилявся. Тож пишайся собі далі і не горлань.
— Що? Так он як ти все повернув! Це єдине, на що ти здатний, ти, спекулянте, хіба ні? Ти все повертаєш на свій лад! Але ти ще попадешся! Вони тебе злапають, навіть якщо мені самому доведеться донести на тебе!
— Не гріши, — сказав один з двох його партнерів по грі, якого теж визнано "придатним для стройової". — Ходімо, нам пора шикуватись!
— Я не грішу! Це вони грішать! Це ж ганьба, що я, батько сімейства, мушу їхати на фронт замість п'яниці і ненажери! Я хочу лише справедливості…
— Ех, чоловіче, яка там справедливість! Хіба вона існує для військових? Ходімо, нам пора! Ніхто не доноситиме. Це він тільки патякає. Бувайте здорові, друзі! Прощавайте! Тримайтеся!
Обидва картярі потягли за собою того, що мав яйцеподібну голову. Блідий і спітнілий, він ще раз озирнувся біля дверей і хотів був щось вигукнути, але його випхнули з кімнати.
— От мерзотник! — вилаявся Фельдман. — Влаштував комедію, як артист! Пам'ятаєте, він ще ніяк не міг угамуватися, що я просипаю свою відпустку?
— Він же програв, — раптом втрутився Румель, що досі байдуже сидів біля столу. — Він добряче програв! Двадцять три марки! Це вам не абищо! Мені, мабуть, слід було б повернути йому гроші.
— Це ти ще встигнеш зробити. Машина ще не поїхала.
— Що?
— Вона стоїть унизу. Спустися і віддай йому гроші, коли тебе так мучить совість.
Румель підвівся і вийшов.
— Ще один божевільний! — прокоментував Фельдман.
— Що той пуголовок робитиме з грошима на передовій?
— Він зможе програти їх ще раз.
Гребер ступив до вікна і виглянув. Внизу команда готувалася до від'їзду.
— Діти й діди, — мовив Ройтер. — Після Сталінграда вони підмітають усіх.
— Так.
Команда вишикувалась.
— Що це з Румелем? — спитав Фельдман здивовано. — Раптом заговорив.
— Він заговорив ще тоді, коли ти спав.
Фельдман у самій сорочці підійшов до вікна.
— Он стоїть отой пуголовок, — сказав він. — Тепер він сам матиме змогу пересвідчитися, чи це не те саме — спати тут і думати про фронт і бути на фронті й думати про батьківщину.
— Ми й самі скоро пересвідчимося в цьому, — заявив Ройтер. — Мій штабний лікар пообіцяв наступного разу визнати мене "придатним". Він чоловік відважний і пояснив мені, що справжнім німцям ноги не потрібні. Можна, мовляв воювати і сидячи.
З вулиці долинула команда. Колона рушила.
Гребер дивився на все це, ніби крізь зменшувальне скло. Солдати, що оце помалу віддалялися, здавались живими ляльками з дитячими гвинтівочками.
— Бідний пуголовок! — промовив Ройтер. — Він же лютував не через мене. Він лютував через свою дружину, бо думає, що вона одразу ж, як тільки він поїде, почне йому зраджувати. А ще через те, що вона одержує допомогу за чоловіка і на цю допомогу, цілком ймовірно, гуляє зі своїм полюбовником.
— Допомога за чоловіка? А що, хіба є така? — запитав Гребер.
— Гей, чоловіче, ти звідки взявся? — Фельдман похитав головою. — Дружина одержує двісті марочок щомісяця. Це немалі гроші. Заради них багато хто одружився. Навіщо дарувати державі гроші?
Ройтер відійшов від вікна.
— Сюди приходив твій друг Біндінг і питав про тебе, — сказав вій Греберові.
— Що йому було потрібно? Він просив щось мені переказати?
— У нього буде невеличка вечірка. Він хоче, щоб іти прийшов.
— Більш нічого?
— Більш нічого.
Увійшов Румель.
— Ти наздогнав пуголовка? — поцікавився Фельдман.
Румель кивнув. Жовна в нього працювали.
— Пуголовок хоч дружину має,— засопів він раптом. — А тут мусиш повертатися на фронт — і сам як палець…
Він рвучко відвернувся і впав на своє ліжко. Всі вдали, немов нічого не чули.
— От якби це побачив пуголовок, — прошепотів Фельдман. — Він бився б об заклад, що сьогодні Румель зірветься.
— Дай йому спокій, — роздратовано кинув Ройтер. — Невідомо ще, коли ти сам зірвешся. Ніхто від цього не гарантований. Навіть сновида. — Він повернувся до Гребера: — В тебе скільки ще залишилось?
— Одинадцять днів.
— Одинадцять днів! Та це ж море часу!
— Вчора було ще більше, — відповів Гребер. — Сьогодні ж — з біса мало.
— Нікого немає,— повідомила Елізабет. — Ані фрау Лізер, ані її чада. Квартира належить нам.
— Слава богу! А я гадав, що доведеться її порішити, якщо вона сьогодні ввечері скаже хоч слово. Вчора вона тобі влаштувала скандал?
— Вона має мене за повію.
— Чому? Адже вчора ввечері ми побули тут лише годину.
— Це ще за позавчора. Позавчора ти пробув тут цілий вечір.
— Але ж ми затулили замкову щілину, й увесь час грав грамофон. Як це їй спало на думку?
— Авжеж, як! — мовила Елізабет і ковзнула по ньому бистрим оком.
І ребер подивився на неї. В серце йому ніби хлюпнула гаряча хвиля. "Де тільки були мої очі першого вечора?" — подумав він.
— Де ця сатана? — спитав перегодя.
— Пішла по селах. Збирає пожертвування на зиму чи на літо. Повернеться аж завтра вночі. Сьогоднішній вечір і завтра цілий день у нашому розпорядженні.
— Як це — завтра цілий день? Хіба тобі не треба йти на твою фабрику?
— Завтра ні. Завтра неділя.