Починається, подумав він. Колись до цього мало дійти.
— Ти й справді гадаєш, що ми можемо так жити, Джоан?
— А чому ні? Інші ж живуть. їм тепло, вони разом, мають кілька кімнат. І коли зачинять двері, то можуть забути про всі тривоги, вони не просочуються крізь стіни, як тут.
— Ти справді так думаєш? — перепитав він.
— Справді.
— Гарненька квартирка з гарненьким міщанським щастям. Приємний затишок на краю вулкана. Ти справді так гадаєш?
— Все це можна назвати й інакше, — сказала вона сумно, — не так зневажливо. Коли хтось кохає, то знаходить для цього інші слова.
— Річ не в словах, Джоан. Але невже ти справді так гадаєш? Ми обоє не створені для такого життя.
Джоан зупинилася.
— Я створена.
Равік усміхнувся. В його усмішці була ніжність, іронія й сум.
— Ти також не створена для цього, Джоан, — сказав він. — Ще більше, ніж я. Та головне не це. Є й інша причина.
— Є, я знаю, — гірко мовила вона.
— Ні, Джоан, нічого ти не знаєш. Але я тобі скажу. Так буде краще. Щоб ти не думала бозна-чого.
Вона все ще стояла перед ним.
— Скажу коротко, — повів він далі.— І потім ні про що вже не розпитуй мене.
Джоан мовчала. Обличчя її раптом стало порожнім і ніби мертвим, як було раніше. Він узяв її за руки.
— Я живу у Франції нелегально, — сказав рін. — Без ніяких документів. Ось тобі й причина. Тому я ніколи не зможу найняти квартиру й ніколи не зможу одружитися, якщо когось покохаю. Для цього потрібні паспорт і віза. А в мене їх нема. Працювати я також не маю права. Доводиться все робити тайкома. Я ніколи не зможу жити інакше, як тепер.
Вона вражено дивилася на нього.
— Це правда?
Равік здвигнув плечима.
— Десь так, як я, живуть тисячі людей. Ти, мабуть, і сама знаєш. Усі тепер знають це. Я один із тих тисяч. — Равік усміхнувся й відпустив її руки. — Людина без майбутнього, як каже Морозов.
— Так… але…
— Мені ще навіть дуже добре. Я працюю, живу і маю тебе… Що важать проти цього якісь там дрібні незручності?
— А поліція?
— Поліція не вельми цікавиться нами. Якщо я випадково попадуся їй, мене вишлють, і все. Але навряд чи я попадуся. А тепер зателефонуй до свого нічного клубу, що ти не прийдеш. Нехай цей вечір буде наш. Цілий вечір. Скажи, що ти хвора. Якщо потрібна буде довідка, я візьму її тобі у Вебера.
Джоан не рушила з місця.
— Вишлють, — сказала вона так, ніби аж тепер збагнула, що це означає.— Вишлють? Із Франції? І тебе не буде?
— Недовго.
Здавалося, Джоан не почула, що він сказав.
— Тебе не буде, — мовила вона. — Не буде І Що ж я тоді робитиму?
Равік усміхнувся.
— Так, — сказав він. — Що ти тоді робитимеш?
Джоан сіла, поклала руки на коліна й ніби заклякла.
— Джоан, — сказав Равік, — я тут уже два роки, й нічого не сталося.
Вираз її обличчя не змінився.
— А коли все-таки станеться?
— Ну, то я скоро повернуся. Тижнів через два. Це буде наче невеличка подорож, та й годі. А тепер зателефонуй до "Шехерезади".
Вона нерішуче підвелася.
— Що мені сказати?
— Скажи, що в тебе бронхіт. І говори хрипким голосом.
Джоан рушила до телефону. Але на півдорозі зупинилася й швидко повернулась до нього.
— Равіку…
Він обережно відвів її руки.
— Годі. Забудьмо про це. Для нас це навіть добре. Не дасть нам стати лихварями пристрасті. Наше кохання лишиться чистим, як полум'я, а не перетвориться в кухонну плиту, де готують обід для родини. А тепер зателефонуй до клубу.
Джоан зняла трубку. Равік стежив за нею, поки вона говорила. Спочатку думки її були десь-інде, вона весь час поглядала на нього так, наче його от-от ув'язнять. Та поступово почала досить легко й вірогідно брехати. І набрехала навіть більше, ніж було треба. Обличчя її ожило, на ньому тепер відбивався той біль у грудях, який вона змальовувала. Голос ставав дедалі втомленіший, хрипкіший, а наприкінці Джоан навіть закашляла. Дивилася вона вже не на Равіка, а кудись поперед себе, цілком захопившись своєю роллю. Він мовчки спостерігав її. Потім добре хильнув кальвадосу. Жодних комплексів, подумав він. Як дзеркало, що чудово все відбиває, але нічого не затримує.
Джоан поклала трубку й відгорнула назад волосся.
— Вони мені повірили.
— Ти була незрівнянна.
— Сказали, щоб я не вставала з ліжка. 1 завтра також, якщо, боронь боже, не минеться.
— От бачиш. Не доведеться завтра починати все наново.
— Так, — мовила Джоан, спохмурнівши. — Якщо на це так дивитися. — Тоді підійшла до Равіка. — Ти налякав мене. Скажи, що це неправда, Равіку. Ти часто говориш щось просто так. Скажи, що це неправда. Не така страшна правда, як ти мені набалакав.
— Це неправда.
Вона поклала голову йому на плече.
— І не може бути правдою. Я не хочу знов залишитися сама. Ти повинен бути зі мною. Я ніщо, коли залишаюсь сама. Я ніщо без тебе, Равіку.
Равік глянув на неї.
— Джоан, — сказав він, — часом ти схожа на дочку якогось портьє, часом — на Діану з лісу, а часом — і на ту, й на ту.
Вона не підвела голови з його пле. ча.
— А тепер я на кого схожа?
Він усміхнувся.
— Тепер ти Діана зі срібним луком. Невразлива і смертельно небезпечна.
— Якби ти казав мені це частіше.
Равік замовк. Вона не зрозуміла, що він мав на думці. Та й нащо їй розуміти. Вона сприймала тільки те, що її влаштовувало, і так, як її влаштовувало, а до решти їй було байдуже. Та саме це найдужче приваблювало в ній. Кого зацікавить людина, у всьому схожа на нього? І хто шукає в коханні моралі? Мораль — вигадка безсилих, жалібна пісня невдах.
— Про що ти думаєш? — спитала Джоан.
— Ні про що.
— Ні про що?
— Ну, про дещо думаю, — сказав він. — Думаю, як би нам поїхати звідси на кілька днів, Джоан. Туди, де є сонце. В Канн чи Антіб. Начхати нам на обережність! Начхати нам на всі мрії про трикімнатну квартиру й міщанський затишок! Це не для нас. Хіба вночі, коли цілий світ, спраглпй тепла і літа, спить у місячному світлі, в тобі не втілений весь Будапешт, усі пахощі розквітлих каштанових алей? Ти правду кажеш! Треба поїхати з цієї темряви, холоду й дощу! Хоч на кілька днів.
Джоан рвучко випросталась і глянула на нього.
— Ти справді цього хочеш?
— Справді.
— Але ж… поліція…
— Хай їй біс, тій поліції! Там не більша небезпека, ніж тут. Місця, які відвідують туристи, не так суворо перевіряють. А надто в дорогих готелях. Ти там ніколи не була?
— Ні, не була. Була тільки в Італії і на Адріатичному узбережжі. Коли ми поїдемо?
— За два-три тижні. Це найкраща пора.
— А в нас хіба є гроші?
— Трохи є, а тижнів за два буде стільки, що вистачить на подорож.
— Можна зупинитися в невеличкому пансіоні.
— Тобі не личить пансіон. Ти повинна жити або в такій норі, як ця, або в першорядному готелі. Ми поїдемо в Ан-тіб і зупинимося в готелі "Кап". Такі розкішні готелі для мене цілком безпечні, в них не вимагають документів. Найближчими днями я маю розрізати живіт якійсь важливій особі, службовцеві з високим становищем, отож він і додасть ті гроші, що нам не вистачає.
Джоан швидко встала. Обличчя її сяяло.
— Дай-но мені ще того кальвадосу, — сказала вона. — Видно, він таки справді незвичайний. Кальвадос мрій. — Вона підійшла до ліжка і взяла в руки свою вечірню сукню.
— Боже мій, а я нічого не маю, крім цих старих ганчірок!
— Може, ми й з цим зарадимо. За два тижні багато чого може статися. Апендицит у вищому товаристві або складний перелом у мільйонера…
XIV
Андре Дюран був щиро обурений.
— З вами більше працювати не можна, — заявив він.
Равік здвигнув плечима. Вебер сказав йому, що Дюран отримає за операцію десять тисяч франків. І коли Равік не домовиться про гонорар наперед, той пришле йому двісті франків. Так він зробив і останнього разу.
— За півгодини до операції. Я такого від вас не сподівався, докторе Равіку.
— Я від вас також.
— Ви знаєте, що завжди можете розраховувати на мою великодушність. Не розумію, чого ви раптом стали таким меркантильним. Мені прикро говорити про гроші у хвилину, коли пацієнт уже довірив нам своє життя.
— А мені ні,— відповів Равік.
Дюран якусь мить мовчки дивився на нього. Його зморшкувате обличчя з сивою клинцюватою борідкою випромінювало гідність і обурення. Він поправив окуляри в золотій оправі.
— А на скільки ви розраховуєте? — нарешті неохоче спитав він.
— На дві тисячі.
— Що? — Дюран зробив таку міну, наче його розстріляли, а він усе ще не вірив цьому. — Смішно! — відрубав він.
— Ну що ж, — мовив Равік. — Вам неважко знайти когось іншого. Хоч би Біно, він чудовий хірург.
Равік узяв плащ. Дюран витріщив на нього очі. На його пещеному обличчі відбивалася напружена робота думки.
— Стривайте, — озвався він, коли Равік сягнув по капелюха. — Не можете ви мене так просто кинути! Чому ви мені про це не сказали вчора?
— Вчора ви були за містом, і я не міг вас побачити.
— Дві тисячі франків! Та чи ви знаєте, що я взагалі не назву такої суми? Пацієнт мій приятель, і я можу порахувати йому тільки власні витрати.
Зовні Андре Дюран скидався на господа бога з дитячих книжок. Він мав сімдесят років, був досить добрим діагностиком, але поганим хірургом. Блискучу практику Дюран завдячував головним чином своєму колишньому асистентові Біно, якому два роки тому нарешті пощастило стати самостійним хірургом. Відтоді для складних операцій Дюран використовував Равіка. Равік робив такий малий розтин і так майстерно потім зашивав його, що майже не лишалося рубців. Дюран чудово знався на бордоських винах, його охоче запрошували на світські прийоми, і там він знаходив більшість своїх пацієнтів.
— Якби я був знав раніше, — промурмотів він.
Він завжди знав це. Тому перед кожною важкою операцією виїздив на день або на два за місто. Хотів до операції уникнути розмови про гонорар. Потім було легше— він обіцяв, що другого разу… А другого разу робив те саме. Але сьогодні, на Дюранів подив, Равік прийшов не на самий початок операції, а за півгодини до неї і застукав його раніше, ніж пацієнта приспали. Отже, Дюран не мав змоги послатися на брак часу й урвати розмову.
У двері просунула голову сестра.
— Можна вже давати наркоз, пане професоре?
Дюран подивився на неї, тоді кинув на Равіка погляд, сповнений благання бути людяним. Равік відповів йому поглядом, у якому було достатньо людяності, але не менше й твердості.
— Яка ваша думка, докторе Равіку? — спитав Дюран.
— Вирішуйте ви, професоре.
— Почекайте хвилинку, — сказав Дюран сестрі,— ми ще до кінця не визначили перебіг операції.
Сестра зникла.