У дверях було загратоване віконце. Крізь нього було видно кухню з двома плитами. В'язні-літ-тосці збилися біля єдиного вікна, забитого навхрест важкими дерев'яними брусами.
— Літтосці! — гукнув Ніс.
Вони кинулися до дверей. Четверо чоловіків,— бородаті, схожі на мерців, босі, напівголі, в самих тільки армійських штанях.
— Епа,— закричали вони.
З криками вони навалилися на двері. Раптом десь узявся п'яний з гвинтівкою в руці, й Стоун підняв свій автомат, намагаючись просунути його в загратоване віконце.
■— Ні,— сказав йому Ніс. Потім крикнув солдатові в гвинтівкою: — Метаксист! Покинь зброю!
Широколиций солдат впустив гвинтівку на кам'яну підлогу. Літтосці навіть не оглянулись. Вони вже відсунули важкий засув і повискакували надвір.
— Де Хаджі Міхалі?
— Як вам це вдалося?
— А ми чуємо: стріляють усе ближче. Вас тут
що — ціла армія? ^
— Решта там, у будинку біля воріт.
— їх перевели туди, коли форти відкрили вогонь. Той будинок укріплено.
— Мерщій туди.
Вони говорили навперебій. Як діти. А з вигляду зовсім старі люди. Стоун з подивом розглядав їх. Усі четверо схожі один на одного. Як викапані. Однакові риси, однаковий вираз. Чотири живих мерці.
— Ходімо,— квапили вони Ніса.
Вони заговорили до Стоуна на діалекті. А він тільки дивився на них, витріщивши очі. Потім Ніс, що кілька секунд пильно й напружено розглядав їх, опам'ятався.
— Хаджі Міхалі там, і з ним іще люди,— сказав він, показуючи рукою на будинок біля воріт.
— Іди з своєю зброєю визволяти інших.
Це було сказано Стоунові.
— Він — інглезос,— пояснив їм Ніс.
— Інглезос? Botin вже скінчили воювати. Що він тут робить?
Тут Ніс залишив цих чотирьох. Стоун уже біг через двір до будинку біля воріт. Там усе ще стріляли. Швидка перестрілка з двох боків. Окремі постріли з гвинтівок і черги з солотерна у відповідь. Шс догнав Стоуна, коли постріли залунали знову. Вони лунали по той бік довгого барака, що стояв окремо. За ним були ворота, оббиті гофрованим залізом і обплутані колючим дротом. Стріляли десь там. Кулі клацали по воротах з характерним дзвяканням заліза об залізо.
Стоун забіг за високу купу водоростей та всякого сміття. Звідти він відкрив вогонь по вікну барака. Ніс теж побіг туди, водночас оглядаючись, щоб подивитися, куди це стріляє Стоун.
Тут Стоун перестав стріляти, хоч. Ніс ясно бачив двох солдатів біля маленьких дверей барака.
— Що таке? Стріляйте,— сказав Ніс.
— Чорт забирай! Уже нема патронів.— Стоун сіпав за спуск, але чулося тільки металічне клацання.
Ті двоє в дверях їх, видно, ще не помітили. Вони перестали стріляти. Дивилися в бік ріденького чагарники, де, мабуть, засів Берк із своїм солотерном.
— Можна? — пошепки спитав Стоун. І потяг лю-гера з його стисненої руки. Люгер був важкий, Нісова рука стомилася, але досі він так і не подумав вистрелити з нього. А тепер його взяв Стоун. І став цілитись, виставивши вперед праву ногу.
—• Крикніть їм, хай виходять,— сказав Нісові Стоун.
— Та стріляйте,— сказав Ніс.
— Хай виходять,— повторив Стоун.
Раптом Нісові як ніколи захотілося сміятись. Із цього велетня, котрий стоїть із люгером у випростаній руці, чекаючи, поки ті двоє вийдуть, щоб вистрелити в них. Але не в тім була річ. Просто Стоун не був упевнений в люгері. І він чекав, поки Ніс гукне солдатам.
— Агей, ви двоє! — крикнув Ніс.— У нас зброя. Виходьте. Ну! У нас зброя.
Один солдат раптом повернувся, глянув на високу купу водоростей і кинувся навтіки. Стоун вистрелив йому навздогін. Раз, потім іще двічі. Постріли з лю-гера здалися зовсім тихими після солотерна.
Стоун схибив, і солдат побіг далі, але другий, опустивши гвинтівку, побіг до них.
Тут усе й скінчилося.
Хаджі Міхалі й Берк вибігли з-за барака з другого боку. Виходить, Берк зовсім не сидів у кущах. Ніс так і не зрозумів, де вони були. А вони вже зникли в дверях довгого низького барака.
І це був кінець.
Ніс забіг у барак перед Стоуном і відразу побачив двох забитих солдатів на підлозі. Кам'яна, з довгими низькими приступками підлога була залита кров'ю. Хаджі Міхалі, Берк і літтосці, що забігли в другі двері, обминаючи калюжі крові, відсували дерев'яні засуви на дверях до маленьких камер обабіч коридора. Звідти стали виходити в'язні, літтосці й ловці губок, схожі на перших чотирьох. Усього їх було вісімнадцять чоловік. А потім знадвору підійшли ще оті четверо, яких визволили Ніс і Стоун. Усі вони збилися в тісному приміщенні довкола Хаджі Міхалі й Берка. Берк стояв, усе ще тримаючи під пахвою соло-терна, із напруженим, зосередженим виразом на обличчі.
Тоді Хаджі Міхалі сказав:
— Принесіть юнака Антроса і Політіса теж.
Кілька літтосців вийшли надвір і рушили до воріт.
Невдовзі вони повернулися, важко й незграбно несучи довгов'язого п'ятнадцятилітнього хлопця, іще зовсім безвусого. Другий — маленький, зморшкуватий, немолодий. Це був той самий рибалка, якого Ніс розпитував про Талоса першого дня. На місці правого вуха в нього зяяла дірка, а з неї стирчав округлий край кістки.
На тілі хлопчика Антроса ран не було видно.
— Мертві?
— Не знаю,— сказав один літтосець.— Може, ще й живі.
— Обидва мертві,— сказав другий.— Хлопцеві влучило в живіт.
Ніс приклав вухо до хлопцевих грудей. Та нічого було й слухати. Хлопець був іще теплий, але на тілі вже виступила жовтизна й липкі випоти смерті.
— Помер,— мовив Ніс, випроставшись.
— А Політіс — той напевно,— спокійно сказав один літтосець.— Така діра в голові.
І справді, рибалка Політіс аж ніяк не міг бути живий із такою дірою в голові.
— Несіть їх,— сказав Хаджі Міхалі.
І вони один за одним посунули через табірний двір, до ущелини. Хаджі Міхалі розмовляв з визволеними в'язнями, розповідав про Сарандакі та про те, як вони вибиратимуться звідси. Найважче — це вийти з бухти при такому вітрі, під таким дощем, по такому морю. .
їх було двадцять двоє.
Вони то бігли, то збивалися купками довкола літтосців і ловців губок, що прибули з Хаджі Міхалі. Стоун і Берк усе ще ніяк не могли відсапатися після біганини по табору. Вони перемовлялися на швидкому діалекті австралос, якого Ніс не розумів. Він ішов посередині між ними й відчував їхню взаємну душевну теплоту. І відповідальність усіх трьох. І задоволення,
і гордість, і спокій, і різницю між ними,— усю сукупність почуттів, що хвилювали всіх трьох. Велетень Стоун і цинік Берк, що розстрілював метаксистів із великого солотерна. І він сам, Ніс. Ця дивна істота, цей невеличкий жилавий чоловічок, яким був він сам і який так гостро відчував сірий гніт табору. Його мокрі стіни. Голий двір. Пустку. Холод. Безвість. Кам'яні бараки. Брудні, здичавілі солдати, що стерегли їх. Це він сам побував тут. Табір гнітив його своїм ї холодом, своєю безживністю під дощем. І він ХОТІВ і чимскоріше вибратисй звідси, неначебто може статися , щось страшне і йому доведеться залишитися тут, на ] три роки, як у Ларіссі. Уперте, чіпке почуття. Та йо— і му протистояла присутність Стоуна і Берка. І тверда | рішучість Хаджі Міхалі. Оце й захищало його. їхня | сила. І теплота літтосців. Особливо Сарандакі. Саран— і дакі. І
1
Міномети (ніш.).
2
Гранатомети (нім.).
Коли Стоун подав йому руку, помагаючи вилізти і на стіну, в цьому було те саме. Стоун, Сарандакі, | Стоун, Сарандакі. Джин не йшов йому з думок, коли ' він спускався схилом ущелини й потім далі, до берега, де на піску лежали поряд п'ять човнів. Важко буде • вивезти стільки народу на п'яти хистких рибальських і човнах та ще при такому бурхливому морі.
Хаджі Міхалі звелів двом літтосцям віднести хлоп— ; ця Антроса й рибалку Політіса десь далі в ущелину, щоб метаксисти не знайшли їхніх тіл і не вчинили над ними наруги, хоч уже й мертвими. Ніс дивився на хлопця, що лежав мертвий, зовсім мертвий. ;; І думав. і
І перед Нісовими очима поставав образ джина на | тлі зелених і жовтих вогняних куль, що так гарно роз— і сипалися в небі над бухтою Хавро Спаті. Ціна за ви— | зволення двадцяти двох антиметаксистів, які могли потрапити в лабети залізноголовим. Сарандакі, шот— ‘ ландський капрал Макферсон, маленький лондонець. :<* Одноокий, літтосці, що сіли на риф, юнак Антрос і ри— ■;
балка Політіс. І Сарандакі. Сарандакі, осяяний зеленими й жовтими вогнями. Оце таке.
А зараз нам треба вибиратися звідси на п'яти маленьких рибальських човнах.
Розділ двадцять восьмий
Скеля загрозливо здіймалася над ними, вона нагадувала, що малі форти щомиті можуть знову відкрити по них вогонь. Або з табору почнуть стріляти ті, що вціліли. Не один Ніс раз у раз поглядав догори. Стоун і Енгес Берк теж крутили головами, поки розподіляли, кому в який човен сідати.
— Скажи австралос, нехай сідають до мене,— почув Ніс голос Хаджі Міхалі. Усі збилися довкола п'яти човнів. Літтосців розсадили, не вибираючи кого куди. Один човен уже відійшов, узявши сім чоловік, і сів у воду аж по планшир. Він важко підстрибував, силкуючись стати навпереріз хвилі. Але хвилі щоразу повертали його боком, і він врешті вернувся назад. Тепер ті знову розсілися в ньому, щоб зробити нову спробу.
Раптом Хаджі Міхалі побіг через пісок назад до дроту. Ніс гукнув йому, спитавши в чім річ.
— Та міномет,— відповів Хаджі Міхалі.— Ми про нього забули.
Добігши туди, де Стоун покинув міномет, він схопив його за ствол і потягнув по піску, Берк, побачивши, спитав у Ніса:
— Навіщо він йому?
— Хоче забрати з собою,— відповів Ніс.
— Він потопить човна. Скажіть, нехай покине.
— Це його човен і його міномет.
— А голови наші.— До Берка знов повернувся його войовничий настрій.
— Австралос кажуть, щоб ти не брав міномета в човен,— сказав Ніс Хаджі Міхалі.
— О! А чому? Адже вони бачили, яка це чудова зброя. Бачили ж самі.
— Так. Але вони бояться, щоб човен не потонув у таких хвилях.
— Нічого,— відказав Хаджі Міхалі.— Він правитиме нам за баласт. Надто вже гарна зброя, щоб її кидати. Давай сюди й міни.
Хаджі Міхалі ще раніше поклав у човен солотерн і автомат.
— Мін більше не лишилося,— сказав Ніс. Він говорив навздогад, бо коли міномет перестав стріляти, він саме знепритомнів.
— Все одно міномет ще згодиться.— Хаджі Міхалі спробував підняти міномет, щоб покласти його в човен. Стоун покірливо допоміг Хаджі Міхалі покласти міномет в останній маленький човен. Хаджі Міхалі широко всміхнувся йому й ухопив його за могутнє плече.
— Швидше.