І одразу ж взялися немилосердно насміхатися над ним.
Спочатку я не зрозумів, що вони помилилися, і подумав: "Як негоже з їхнього боку так поводитися із зовсім незнайомою людиною!". Я вже було хотів гукнути до них і покартати їх за це, коли раптом зрозумів, у чому річ, і заховався за дерево.
Як вони веселилися, насміхаючись над тим юнаком! Упродовж добрих п'яти хвилин вони стояли там, вигукуючи різні непристойності, глузували з нього, знущалися і обсміювали. Вони допікали його старими затертими жартами, і навіть придумали кілька нових і нагородили його ними. Вони закидали його всіма тими жартами, якими ми користувались поміж себе, і яких він, скоріш за все, не розумів. Зрештою юнак, не в силах більше зносити їхніх брутальних кпинів, обернувся, і вони побачили його обличчя!
Мені було приємно побачити, що в них ще залишилось трохи гідності, аби усвідомити, якими вони були дурнями. Вони почали йому пояснювати, що переплутали його з кимось зі своїх знайомих. Висловлювали сподівання, що він не думає, ніби вони здатні говорити такі речі будь-кому, окрім своїх друзів.
Звичайно, зважаючи на те, що вони подумали, що це їхній приятель, їм можна все це вибачити. Пригадую, як Гарріс мені якось розповідав про один випадок, який трапився з ним, коли він купався поблизу Булоні. Він плавав неподалік від берега, коли раптом відчув, як хтось ухопив його ззаду за шию і з усієї сили потяг під воду, Гарріс щодуху опирався, але, здавалося, той хтось учепився за нього з силою Геркулеса, і всі його спроби звільнитися були марними. Він уже перестав боротися і спробував було думати про порятунок своєї душі, коли нападник його відпустив.
Гарріс підвівся на ноги і обернувся, щоб поглянути на свого потенційного вбивцю. Той стояв поряд і від душі реготав, та коли з води з'явилося обличчя Гарріса, він відступив назад і дуже збентежився.
— Заради Бога, вибачте мені, — затинаючись, пробурмотів він. — Мені видалось, що це мій приятель.
Гарріс подумав, що йому пощастило, що той чоловік помилково не побачив у ньому якого-небудь свого родича, інакше він обов'язково втопив би його.
Плавання під вітрилом так само потребує і знання, і досвіду, хоча хлопчаком я думав інакше. Мені здавалося, що все це приходить саме по собі, так само, як гра в монетки чи в м'яча. У мене був приятель, який думав так само, як і я, і одного вітряного дня ми вирішили спробувати, як це воно, ходити під вітрилом. Тоді ми жили неподалік від Ярмута і вирішили піти проти течії річки Яр. На човнярській станції поряд із мостом ми винайняли човна з вітрилом і вирушили.
— Погода не вельми хороша, — сказав до нас човняр, коли ми відпливали. — Коли зайдете за поворот, візьміть риф[37] і керуйте вітрилом.
Ми сказали, що саме так і зробимо, усміхнувшись, попрощалися з човнярем і відпливли, не в змозі збагнути, як це керувати вітрилом, де ми маємо взяти риф і що маємо з ним робити, коли дістанемо його.
Ми гребли, поки місто не зникло з нашого поля зору, а потім, коли перед нами розляглася річка у всій її широчіні і над нею гуляв ураганної сили вітер, ми вирішили, що пора братися до справи.
Поки я розгортав вітрило, Гектор — здається, так звали мого приятеля — продовжував гребти. Розгорнути вітрило виявилося справою непростою, але зрештою мені це вдалося. Тоді виникло питання: де верхній кінець?
Слухаючись природного відчуття, ми, звичайно, вирішили, що низ є верхом і почали встановлювати вітрило догори дригом. Ми по-всякому намагалися його встановити, і це забрало досить багато часу. Вітрило, вочевидь, вирішило собі, що ми бавимося у похорони, і я — це покійник, а воно — саван.
Коли вітрило зрозуміло, що помилилося, воно луснуло мене реєю по голові і взагалі відмовилося будь-що робити.
— Намочи його, — сказав Гектор. — Кинь його у воду, нехай намокне.
Він сказав, що моряки перш ніж піднімати вітрила завжди їх мочать. Я намочив. Але це тільки погіршило справи. Коли сухе вітрило прилипає до ваших ніг і обвивається довкола вашої голови, це не дуже приємно, та коли воно мокре, що з нього аж тече — витримати це неможливо.
Нарешті спільними зусиллями ми якось-таки впорались із ним. Ми встановили вітрило не те щоб догори дригом, радше якось боком, і прив'язали його до щогли фалінем[38], який нам довелось відрізати.
Як факт можна засвідчити те, що човен не перекинувся. Чому він не перекинувся, цьому я не можу дати жодного пояснення. Пізніше я не раз задумувався над цим, але знайти якусь більш-менш зрозумілу причину мені так і не вдалося.
Можливо, цього не сталося через природну стійкість, властиву всьому, що є в цьому світі. А може, човен, окинувши оком усю нашу поведінку, дійшов висновку, що того ранку ми хотіли накласти на себе руки, і вирішив нас розчарувати. Це єдине, що я можу припустити.
Лише завдяки тому, що ми намертво вчепилися за планшир[39], нам вдалося залишитися в човні, але це було нелегко. Гектор сказав, що пірати та й узагалі усі мореплавці під час сильних штормів прив'язують до чого-небудь стерно і керують судном лише за допомогою клівера[40]. Він запропонував спробувати щось подібне, але я більше був схильний до того, аби човен ішов за вітром.
Оскільки моя пропозиція була найпростішою, ми так і зробили. Ми щосили вчепилися за планшир і пустили човна за вітром.
Десь із милю човен летів проти течії зі швидкістю, з якою я ніколи раніше не плавав і не хотів би спробувати ще раз. На повороті він так нахилився, що половина вітрила сховалася під водою. Потім сам якимось дивом вирівнявся і полетів у напрямку пологого мулистого берега.
Той мулистий берег нас і врятував. Човен пропоров його до середини і зупинився. Зрозумівши, що нас уже не шпурляє з боку в бік, немов кульки у дитячому брязкальці, і ми можемо рухатися лише з власної волі, ми дісталися до вітрила і зрізали його.
Плавання під вітрилом нам уже було достатньо. Нам не хотілося перестаратися, аби не хапонути зайвого. Ми вже прокаталися під вітрилом — це була захоплива і цікава подорож — і тепер вирішили йти на веслах, хоча б для різноманітності.
Ми взяли весла і спробували виштовхнути човен із мулу. Коли виштовхували, одне весло зламалось. Після того ми виштовхували човен із надзвичайною обережністю, але весла були старі та зношені, тож друге весло зламалось ще легше, ніж перше. Ми залишились ні з чим.
Перед нами на ярдів сто простягався мулистий берег, а позаду була вода. Залишалось тільки сидіти і чекати, коли хто-небудь буде пропливати повз нас.
День був не з тих, коли всіх тягне до річки, і нам довелось чекати три години, перш ніж з'явилась хоч одна жива душа. Це був якийсь старий рибалка. З величезними зусиллями він все-таки якось витяг нас звідти і в найбезславніший спосіб відбуксирував до човнярської станції.
Щоб заплатити чоловікові, який привіз нас додому а також за зламані весла та за чотири з половиною години нашої прогулянки, нам довелось викласти всі кишенькові гроші, які ми збирали не один тиждень. От така то була подорож під вітрилом. Зате ми набули досвіду. А досвід не купиш ні за які гроші.
РОЗДІЛ XVI
Рединг. Нас буксирує паровий баркас. Нахабна поведінка невеликих човнів. Як вони заважають паровим баркасам. Джордж і Гарріс знов ухиляються від роботи. Доволі звична історія. Стритлі і Горинг.
Близько одинадцятої ми побачили Рединг. Річка тут брудна і неприємна. Навряд чи в кого-небудь виникає бажання надовго затримуватись поблизу Рединга. Саме місто досить-таки старе і доволі відоме. Ще за похмурих часів короля Етельреда[41] данці поставили в Кеннеті свої кораблі і вирушили з Рединга спустошувати землі Уессекса. Саме тут Етельред разом зі своїм братом Альфредом вступили з ними в бій і розгромили їх. (Альфред бився, а Етельред молився.)
Пізніше Рединг обрали зручним містечком, де можна було перечекати, якщо в Лондоні щось складалось не зовсім добре. Щойно у Вестмінстері починалась чума, парламент одразу ж вирушав до Рединга. У 1625 році його приклад наслідував і суд, і всі судові засідання також проводили у Редингу. Лондон, очевидно, готовий був час від часу терпіти незначні нашестя чуми лише заради того, щоб позбутися водночас і суддів, і парламенту.
Під час протистояння парламенту і короля граф Ессекс взяв Рединг в облогу, а чверть століття потому принц Оранський[42] розгромив тут військо короля Якова.
У Редингу в Бенедиктинському абатстві поховано короля Генрі І, який його і заснував. Руїни абатства збереглися і досі. У тому ж абатстві Джон Гонт[43] одружився з леді Бланш.
Біля Редингського шлюзу ми підпливли до парового баркаса, що належить моїм друзям, і вони дотягли нас майже до самого Стритлі. Приємно, коли вас буксирує паровий баркас. Як на мене, то це краще, ніж гребти. Така подорож була б ще приємнішою, коли б на шляху в нашого баркаса раз у раз не плутались усілякі миршаві човники. Аби їх не втопити, нам повсякчас доводилося збавляти хід, а то й зупинятися. Вони постійно намагаються підлізти мало що не під самий баркас. Це аж дратує. Пора б дати цьому раду.
До того ж скільки нахабства! Щоб вони спромоглися врешті-решт звернути з вашого шляху, доводиться гудіти їм так, що мало не розривається котел. Якби вони сновигали у мене під носом, я би таки втопив одного-двох із них, щоб знали.
Уже трішки далі за Редингом річка знову набирає своєї краси. Біля Тайлхерста її трохи псує залізниця, але від Меплдерхема до Стритлі вона прекрасна. Трішки вище за Меплдерхемським шлюзом стоїть Хардвік-Хаус. Там Карл І грав у кулі. Околиці Пенгборна, там де стоїть чудовий невеличкий готель "Лебідь", добре знайомі як завсідникам усіляких мистецьких виставок, так і місцевим мешканцям.
Ми відчепились від баркаса моїх друзів неподалік від грота, і тут Гарріс вирішив, що настала моя черга гребти. Як на мене, це вже було занадто. Вранці ми домовились, що я проведу човна на три милі вище Рединга. Зараз ми були в десяти милях за Редингом! Поза всяким сумнівом, це знову була їхня черга гребти.
Однак ні Джорджа, ні Гарріса переконати у своїй правоті мені не вдалося, тож аби марно не сперечатися, я взявся до весел. Не минуло й хвилини відтоді, як я почав гребти, коли Джордж помітив, що по воді пливе якийсь чорний предмет. Ми підпливли ближче.