На даху — труп бійця, так старанно прив'язаний, що було очевидно — везли тіло друга. Журналіст підтягнув кінці своєї краватки, що означало в нього сумнів.
— Часто таке стається? — спитав Головкін.
— Гадаю, нерідко. Комендант району вже доставляв такі листи.
— Він кадровий офіцер?
— Так. Ернандес також.
— Що це за жінка? — запитав Прадас.
— Річ не в ній, розпуснику! Я її не знаю, але вона вже немолода.
В юрмі ополченців ішов Терор Панчо Вілья. Шейд відчув, що Толедо, як у воєнні, так і в мирні дні, мале місто й що воно щодня зустрічатиме тут тих самих диваків, як колись зустрічало тих самих гідів і відставних військових.
— Фашисти,— сказав він,— від другої години до четвертої не нападають. Через сьссту. Не робіть надто поспішних висновків з того, що бачите тут.
Мішки з піском і смугасті матраци, майже неторкнуті з боку міста, з боку Алькасару були прорешечені, як поточене шашелем дерево. Все затягло димом. Безстороннє життя вогню тривало: в незвичній, дивній тиші урваного бою біля Алькасару спалахнув ще один будинок.
Розділ четвертий
У залі музею Свнта-Крус стояли зсунуті один до одного під прямим кутом два столи. В темряві метушилися якісь веселуни. Крізь —пробоїни в цеглі проникало проміння світла, осяваючи рушниці за плечима бійців; у іспанському запаху неочищепої оливкової олії, серед куп плодів і зелені тьмяно поблискували спітнілі обличчя. Терор Панчо Вілья сидів на підлозі й лагодив руїнниці.
Ернандес тримався дуже просто, тим більше що зі своєю сутулою фігурою він ніколи не доможеться стрункості військового; бійці з його охорони, що зайняли сусідній стіл, розігрували з себе лейб-гвардійців. Ніхто з поранених не змінив пов'язок.
— Пишаються своєю кров'ю,— півголосом сказав Прадас.
Головній і Прадас сіли навпроти Ернандеса, що розмовляв з якимсь офіцером. Капітан з плямами світла на чолі й схожому на калошу підборідді, що надавало йому схожості з соратником Кортеса, здавався людиною не іншої національності, як радянський журналіст, а людиною іншої епохи. Всі бійці були поцятковані плямами світла.
— Товариш Прадас з оргкомітету комуністичної партії,— відрекомендував Мануель.
Ернандес підвів голову.
— Я знаю,— сказав він.
— Тож чому ти, врешті-решт, передав цього листа? — спитав Мануель, продовживши розпочату розмову.
— А чому бійці роздавали сигарети?
— Ось це мене й цікавить,— пробурчав Прадас, із заклопотаним виглядом піднісши долоню до вуха; на його борідці миготів сонячний промінь.
Чи він недочував і прикладав руку до вуха, щоб краще чути? Він не тримав долоню біля вуха, а потирав його, як кіт, що вмивається. Ернандес відповів Мануелю байдужим рухом своїх довгих пальців. Звуки гучномовців, здавалося, проникали знадвору, зі сліпучого світла, крізь пробоїни в стіні, й огортали Панчо Вілья, що заснув серед рушниць під своїм незвичним сомбреро.
— Радянський товариш (Прадас перекладав, погладжуючи свій череп) каже: "У нас дружину Москардо негайно заарештували б. Я хочу зрозуміти: чому ви іншої думки про це?"
Головкін знав французьку мову я трохи розумів іспанську.
— Ти сидів у в'язниці? — спитав Негус. Ернандес мовчав.
— Я був надто юний за царату,— відповів Головкін.
— Ти брав участь у громадянській війні?
— За своїм фахом.
— Діти в тебе є?
— Нема.
— А у вас є діти? _ спитав Шейд.
— Так... були...
Шейд більше не наполягав.
— Великодушність — благородство великих революцій,— з гідністю сказав Мерсері.
— Але наші діти в Алькасарі,— сказав Прадас.
Один з бійців приніс чудову шинку з помідорами, підсмажену на оливковій олії, яку ненавидів Шейд. Негус не доторкнувся до шинки.
— Ви іспанець і не їсте оливкової олії? — спитав Шейд, якого цікавило все, що стосувалося кухні.
— Я не їм м'яса, я вегетаріанець.
Шейд узяв виделку, прикрашену гербом архієпископату.
Всі їли. В ультрасучасних вітринах музею — скло, алюміній, сталь — усе було на місці, крім кількох дрібних предметів, потрощених на друзки кулями; в шибці зіяла рівна дірочка, оточена промінцями.
— Послухай,— сказав Негус Прадасові,— коли люди виходять з в'язниці, то в них у дев'яти випадках з десяти невидющий погляд. Вони не дивляться, як люди. В багатьох пролетарів теж такий погляд. Ось що передусім треба змінити. Розумієш?
Він звертався до обох — до Головкіна й Прадаса, йому не хотілося примушувати Прадаса перекладати.
— Ага, я так і думав, що цьому бракує кабети в голові,— задоволено півголосом сказав Шейд.
До нього підійшов боєць, крутячи в руках кардинальську шапку.
— Ми щойно знайшли цю штуку. Вона не потрібна колективові, і ми голосуванням вирішили дати її тобі.
— Дякую,— серйозно відповів Шейд.— Мене звичайно люблять чисті серцем люди, волохаті собаки й діти. Але, на жаль, не коти! Дякую.
Він насунув на голову шапку, погладив помпони й знову став їсти.
— У моєї бабусі в Айова-сіті такі самі помпони на кріслах. Дякую.
Негус тицьнув своїм коротким указівним пальцем у бліде на темному тлі розп'яття, яке ті, що сиділи навпроти, розстрілювали цілими днями. Зосереджені в одному місці кулеві пробоїни майже перебили праву руку; ліва рука, очевидно, захищена виступом стіни, була прострелена тільки в кількох місцях; по мертвотно блідому тілу, як пасок патронташа, від плеча до стегна тягнувся слід кулеметної черги, рівний і точний, наче прошитий швацькою машинкою.
— Якщо нас розгромлять тут і в Мадріді, все одно хоч один день люди поживуть, як їм підказує серце. Розумієш
мене? Незважаючи на ненависть. Вони вільні. Вперше. Я маю на увазі не політичну свободу, а інше. Розумієш?
— Звісно,— мовив Мерсері.— Як каже пані Мерсері, серце — найголовніше.
— У Мадріді справа серйозніша,— сказав Шейд, безтурботний у своїй червоній кардинальській шапці.— Але я згоден. Революція — це канікули життя. Моя сьогоднішня стаття так і називається: "Відпустка".
Прадас, уважно слухаючи, провів рукою по своєму схожому на грушу черепу до самої маківки. Він не розчув останніх слів Шейда, що їх заглушив гуркіт стільців: прийшов Гарсіа з люлькою в кутику всміхненого рота, і йому звільняли місце.
— Людям нелегко жити з іншими людьми,— озвався Негус.— Припустімо. Але в світі не так уже багато мужності, а з мужністю дещо можна зробити. Та що тут казати! Людей, ладних піти на смерть, одразу ж бачиш! Тільки, будь ласка, без діалектики, без бюрократів, що замінять делегатів, без армії, щоб розбити армію ворога, без нерівноправності, щоб покласти край іншій нерівноправності. Жити так, як треба жити, зараз же, або померти. Якщо зірветься — все пропаще! Без зворотного квитка!
У Гарсіа спалахнули насторожені білячі очі.
— Любий Негусе,— приязно мовив він,— коли хочуть, щоб революція як така перетворилася на спосіб життя, вона майже завжди стає способом померти. В таких випадках, друже мій, замість перемоги задовольняються муками.
Негус підвів правицю жестом Христа під час проповіді:
— В того, хто боїться померти, нечисте сумління.
— А тим часом,— озвався Мануель, піднявши виделку,— фашисти вже в Талавері. І якщо так триватиме й далі, ви втратите Толедо.
— Врешті-решт ви християни, — професорським тоном сказав Прадас,— і водночас...
"Втрачена добра нагода помовчати",— подумав Гарсіа.
— Геть попівщину! — роздратовано сказав Негус.— А ось у теософії щось є. 4
— Ні,— заперечив Шейд, граючись китицями своєї шапки.— Але говори далі.
— Зовсім ми не християни! А ось ви перетворилися на попів. Я не кажу, що комунізм став релігією, але я запевняю, що комуністи поступово стають попами. Для вас бути революціонером — це бути хитрим. А Бухарін і Кропоткін дотримувалися іншої думки, кажу, зовсім іншої. Вас поглинула ваша партія, вас поглинула дисципліна, спільність дій.
Ш
До тих, хто не належить до вашої партії, ви більш не ставитеся з пошаною, не відчуваєте перед ними свого обов'язку. Ви втратили вірність. З 1934 року ми страйкували аж сім разів тільки з солідарності, не висуваючи ніяких матеріальних вимог.
Розгнівавшись, Негус розмахував руками довкола своєї розкуйовдженої чуприни й так швидко торохтів, що Голов-кін вже не розумів його, але окремі слова, які він розібрав, стурбували його. Гарсіа сказав йому щось по-російському.
— Власне, краще втратити вірність, ніж здатність боротися,— сказав Прадас.
Негус вийняв револьвер і поклав його перед собою на стіл. Гарсіа таким самим рухом поклав перед собою люльку.
На металевих тарілках і на обідках карафок, мов світляки, тисячами світлових цяток горіло сонце, що проникало крізь величезний натюрморт в отвори, пробиті кулями.
— Всю зброю на фронт,— сказав Мануель.
— Коли треба було стати солдатами,— сказав Прадас,— ми стали солдатами. Потім треба стати будівельниками, ми стали будівельниками. Нам треба було стати адміністраторами, інженерами й не знаю ще ким! Ми стали ними. І якщо врешті-решт треба буде стати попами, ми станемо попами! Але ми створили революційну державу, а тут ми створимо армію. Конкретно. З усіма нашими достойностями й недоліками. І армія врятує республіку й пролетаріат.
— Мені байдуже до ваших розмов,— сказав солодкавим тоном Шейд, стискаючи в руках китиці шапки.— Те, що ви, одні й другі, робите, куди простіше й краще від того, про що ви говорите. У вас падто пухнуть голови... А Негус здається мені трохи пришелепуватим, але він мені подобається.
Це розрядило атмосферу.
Ернандес подивився на годинника й усміхнувся. Зуби в нього були довгі, так само як руки й обличчя.
— В кожній революції повторюється те саме,— мовив Прадас, тримаючись за свою борідку.— В дев'ятнадцятому році Штейнберг, есер, наркомюст, поставив вимогу остаточно закрити Петропавловську фортецю. Але за пропозицією Леніна більшістю голосів було вирішено посадити туди білогвардійців: у нас було чимало ворогів у тилу. Врешті-решт, великодушність — це розкіш, яку суспільство може собі дозволити тільки після перемоги революції.
— Але чим раніше, тим краще,— впевнено додав Мерсері.
— Відома річ — журавель у небі,— знову озвався Негус— Так нікуди не годиться. Партії створені для людей, а не люди для партій. Ми не хочемо ні держави, ні церкви, пі армії. Тільки людей.
— Хай люди починають виявляти великодушність, коли їм випадає така нагода,— сказав Ернандес, схрестивши довгі пальці перед підборіддям.— Уже й так досить убивць і всяких мерзотників, які прикриваються пашим ім'ям.
— Дозвольте, товариші,— сказав Мерсері, поклавши руку на стіл і налігши на неї грудьми.— Одне з двох: якщо ми переможемо, то перед обличчям історії наші вороги постануть із заложниками, а ми — з пані Москардо, яка залишилася на волі.