Бішоп, спершися ліктями на стіл, морочився з люлькою, що тільки шипіла та шкварчала. Лампа зачаділа, заблимала й погасла. Але Бішоп не сходив з місця, все ворожив коло люльки і без кінця чиркав сірники.
— Ви не спите, Деле? — нарешті озвався до нього Корліс.
Дел пробурчав щось невиразне.
— Я зробив, як поганець, вигнавши їх на мороз. Я сам себе соромлюся!
— Звісно, — відказав Дел.
Помовчали довгенько. Нарешті Дел вибив з люльки попіл і підвівся на ноги.
— Ви спите?
Відповіді не було. Він тихо підійшов до ліжка й укрив інженера укривалом.
РОЗДІЛ XXI
— Так, але що ж це все має означати? — Корліс лінькувато потягся і поклав ноги на стіл. Він був не дуже зацікавлений, але полковник Трезвей почав поважну розмову і не вгавав.
— Отож-бо! Давнє, але й завжди нове запитання, що ним звертається людина до всесвіту. — Полковник почав гортати свою записну книжечку. — Ось! — Він показав брудний клаптик паперу. — Це я виписав багато років тому. Слухайте: "Що за дивовижне явище ця нездорова людина, грудка злиплого пороху, що або метушливо перебирає ногами, або лежить, як колода, у важкому сні. Вона вбиває, їсть, росте, плодить таких, як сама. Немов травою, поросла волоссям, очі блищать у неї на обличчі. Опудало, що діти його лякаються. Бідолаха! Життя людське таке коротке, а стільки труднощів у людини на життєвому шляху! Часом розпирає їй груди від надмірних бажань та фантастичних мрій. Серед дикунів живучи, дика сама, вона мусить, так їй судилося, пожирати своїх ближніх. Вічне дитя, то напрочуд відважне, то добре та жалісливе! Вона ладна сидіти спокійно, сперечаючись про добро та зло, про божу силу, і раптом кидається в бій за якісь вишкварки або вмирає за ідею!" І для чого це все? — спитав полковник у запалі, кинувши папірця. — Для чого всі ці муки, зусилля, нащо вони людині, отій грудці злиплого пороху?
Корліс позіхнув у відповідь. Він здорожився за цілий день, тепер йому хотілося дуже спати.
— Ось я, наприклад, полковник Трезвей, — людина вже літня, хоч сила моя ще збереглася, посідаю певне становище, дещо поклав у банк, — чого ж мені ще треба, нащо перериватись? А тим часом я покірно веду це безрадісне життя, працюю до кривавого поту з таким запалом, наче який хлопчина. А для чого це все? Не можу ж я з'їсти, виспати чи викурити більше, ніж організм мій дозволяє. Та й у цій ямі, що люди називають Аляскою, не наспиш і не наїсися як слід, а про добрі цигарки шкода й мови!
— Але ця напруженість підтримує ваші сили, — зауважив Корліс.
— Фронина філософія, — посміхнувся полковник.
— І моя, і ваша.
— І тої грудки пороху…
— Що на неї впливають глибокі пристрасті, яких ви не берете до уваги: почуття обов'язку, раси, віри.
— А нагорода? — запитав Трезвей.
— Кожен ваш подих! Весняний метелик живе тільки одну годину.
— Не розумію цього.
— Кров і піт! Кров і піт! Пам'ятаєте, як ви твердили ці слова після сутички в "Опері"? І вони, ці слова, цілком слушні.
— Знову Фронина філософія!
— І наша з вами теж.
Полковник знизав плечима і, помовчавши трохи, признався:
— Як я не хотів стати песимістом, — нічого не виходить. Всі ми дістаємо свою нагороду, а я навіть більше за інших. Задля чого? — запитував я, і відповідь була така: коли ми не знаємо кінцевої мети, то повинні задовольнятися тією, що бачимо перед собою. Треба брати нагороду тепер, тут-таки й негайно!
— Це вже справжній гедонізм.
— І раціоналізм. Я поклав собі марно не витрачати часу. Я маю змогу годувати та зодягати двадцять чоловік. Але ж спати та їсти я можу тільки за одного. Отже, чому б мені не потурбуватися за двох?
Корліс спустив ноги й сів.
— Тобто?
— Я думаю одружитися і здивувати громаду. Люди люблять сенсації. Це немов частка винагороди цій грудці пороху.
— Я можу подумати тільки на одну жінку… — сказав невпевненим голосом Корліс, простягаючи руку.
Полковник повільно стиснув її.
— Це вона.
— А Сент-Вінсент? — бовкнув Корліс, змінившись на лиці.
— Це вже ваш клопіт, а не мій.
— То це Люсіль?..
— А певно! Вона зіграла роль Дон-Кіхота і дуже непогано зіграла.
— Я… я нічого не розумію. — Корліс розгублено провів рукою по чолу.
Трезвей поглянув на нього з переможною посмішкою.
— Вам і не треба розуміти. Вся справа в тому, чи ви погодитесь бути в мене за боярина.
— Звичайно! Але як довго тупцювалися ви довкола! Це зовсім незвичайно у вас вийшло.
— У неї теж, — промовив полковник, гордовито підкручуючи вуса.
Начальник Північно-Західної кінної поліції за своїм становищем може, в разі потреби, реєструвати шлюби, так само як і бути суддею. Тому полковник Трезвей заявився до капітана Александера, і той, коли відвідувач вийшов, записав собі, що завтра вранці він буде зайнятий. Потім молодий відвідав Фрону. "Люсіль про це не просила, — поспішив він пояснити, — але в неї зовсім немає знайомих з місцевих дам, а він знає напевно, що Люсіль охоче запросила б саме її, якби тільки насміла. Через те він бере все на свою відповідальність. І він певен, що Люсіль надзвичайно радітиме цьому сюрпризові".
Такі несподівані запросини ошелешили Фрону. Ще кілька день тому Люсіль просила її відступитися від Сент-Вінсента, а тепер уже полковник Трезвей! Вона й тоді зразу помітила якусь нещирість з боку Люсіль, а тепер то й поготів. Може, Люсіль дбає тільки за гроші? Ці думки блискавично перебігали у Фрониній голові, а полковник тим часом занепокоєно стежив за виразом її обличчя. Вона знала, що повинна щось відповісти, але мимохіть загаялася, захопившись відважним полковниковим вчинком. Серце підказувало їй, що треба погодитись, і вона погодилась.
Одначе коли другого дня вони четверо зійшлись у кабінеті капітана Александера, всі почували себе ні в сих ні в тих. Було якось понуро й наче холодно. Люсіль, здавалося, от-от заплаче — не було й сліду її повсякчасної самовпевненості. — а Фрона, хоч як старалася, не могла збудити в собі колишньої симпатії до Люсіль: мовби незрима холодна стіна виросла поміж ними. Настроєм їхнім перейнявся й Корліс, він став теж стриманий, навіть щодо полковника.
Зате сам полковник Трезвей неначе скинув з плечей двадцять років, і різниця в літах між молодим та молодою, що непокоїла була Фрону, тепер немов перестала існувати. "Який він молодий на свої літа!" — подумала Фрона, і якась таємнича сила, майже страх, потягла її глянути на Корліса. Але коли жених помолодшав на двадцять літ, то й з Корліса був хлопець бравий. Після їхньої останньої зустрічі він віддав у жертву морозові свої рудуваті вуса, і його чисто виголене лице, на якому відбивалося здоров'я та сила, стало зовсім юнацьке, а притім безвуса верхня губа освідчувала тепер упертість та силу волі. Риси його обличчя трохи змінились, зміцніли, а в очах, що раніше світилися лагідною рішучістю, тепер стояла твердість та суворість — наслідок повсякденної і незагайної боротьби з труднощами. Ці ознаки завзяття мають всі люди, що творять життя, яка б не була їхня праця — чи то мореплавець, собачий погонич, а чи провідник держави.
Коли нескладна церемонія закінчилася, Фрона поцілувала Люсіль. Одначе та зразу завважила, що поцілунок якийсь не той, і на очі їй накотилися сльози. Трезвей, помітивши ще спочатку цю напруженість, вибрав зручну хвилину, щоб перебалакати з Фроною, поки капітан Александер та Корліс вели розмову з місіс Трезвей.
— Що таке, Фроно? — спитав полковник навпростець. — Ви, сподіваюсь, прийшли сюди своєю охотою? Мені дуже шкода, не вас, звичайно, бо нещирість на це не заслуговує, а Люсіль. Ви чините не гаразд щодо неї.
— Тут взагалі ні в чому немає щирості, — тремтячим голосом відказала Фрона. — Я намагалась, як могла… я гадала, що зможу… але я… не вмію вдавати. Мені дуже прикро, але… але я розчарувалася. Ні, я не можу вам з'ясувати чому, вам особливо…
— Давайте розмовляти по щирості, Фроно. Тут замішався Сент-Вінсент?
Вона кивнула головою.
— Ви зараз побачите, що я дещо знаю в цій справі. По-перше, — він оглянувся й побачив, що Люсіль крадькома неспокійно поглядає на нього, — по-перше, кілька днів тому Люсіль набалакала вам про Сент-Вінсента бозна-чого. По-друге, з її слів ви прийшли до висновку, що вона лукавить зі мною. Коротко кажучи, що вона йде за мене заміж заради становища та грошей. Адже так?
— А хіба цього не досить? О, я так розчарувалась, так розчарувалася, полковнику, в ній, у вас та й у собі!
— Не кажіть дурниць, Фроно! Я занадто вас люблю, щоб бачити вас у такому безглуздому становищі. Події відбувались дуже швидко, і ви не встигли за ними слідкувати. Тож слухайте. Досі це була таємниця, що Люсіль має свою пайку на Французькому пагорбі. Виявилося, що її пайка найбагатша. Коштує не менше як півмільйона. Заявка на її ім'я, і ніяких у неї зобов'язань. Невже ви думаєте, що вона не могла б реалізувати її, переїхати куди-інде і посісти там гідне становище в товаристві? Радше можна б сказати, що я беру її задля грошей, Фроно. Вона любить мене, і, скажу тільки вам, вона для мене надміру гарна. Я сподіваюсь у майбутньому виправитись. Та пе про це тепер ідеться. Ви вважаєте, що вона закохалася в мене занадто швидко? Дозвольте ж довести до вашого відома, що ми вподобали одне одного ще з того часу, як я сюди прибув! Сент-Вінсент? Дурниця! Я це знав із самого початку. Вона взяла собі в голову, що треба доконче вас розраяти, бо він не варт і мізинця вашого. Я пробував їй довести, що з Велсами трудна справа, що їх словами не переможеш, але вона аж потім визнала, що я мав рацію. Так-то воно. А тепер думайте собі, що хочете.
— А як ви дивитеся на Сент-Вінсента?
— Це тут ні до чого. Скажу вам, одначе, по щирості, що згоден з нею в цьому питанні. Та не в цьому річ. Що ви тепер думаєте про це?.. про неї?
Замість відповіді Фрона підійшла до гурту, що чекав на них. Люсіль все придивлялася до виразу її обличчя.
— Він вам сказав?..
— Сказав, що я вклепалася, — відповіла Фрона. — І я гадаю, що він має слушність. — Потім додала усміхаючись: — У всякому разі, я поки що вірю на його слово. Зараз я… я не можу всього до ладу обміркувати, але…
Цю мить капітан Александер нагадав собі якийсь весільний жарт і відвів полковника до грубки, щоб там йому розказати. Ванс і собі пішов за ними.
— Це вперше, — сказала Люсіль, — і має для мене далеко більше значення, ніж… ніж для більшості інших жінок.