Він глянув, але не побачив нікого, став прислухатися — лише вітер гуде в комині та мати плаче під укривалом. Потім знову почув кроки, а позад себе, над головою, зітхання.
— Хто тут? — запитав він.
Ніхто не відповів, лише щось стукнуло тричі по столу. Уленшпігель злякався, аж затремтів.
— Хто тут? — запитав він ще раз.
І ніхто знову не відповів, але тричі стукнув по столу. Раптом йому видалось, ніби дві руки обнімають його і якийсь привид схилився над його обличчям. В грудях у нього зяяла глибока діра, шкіра була шершава і пахла смаленим.
— Батьку, — сказав він, — чи це твоє нещасне тіло схилилось наді мною?
Відповіді не було, і хоч привид стояв поруч із ним, він почув поклик знадвору:
— Тілю! Тілю!
Раптом Сооткін встала з постелі і підійшла до Уленшпігеля.
— Чи ти нічого не чув? — запитала вона.
— Чув, — сказав він, — батько кликав мене.
— А я відчула біля себе холодне тіло. Все піді мною заворушилось — простирала, сінник, і я почула голос, що кликав мене: "Сооткін!" Голос ледве чутний, як подих вітру, і ходу легку, як шелест комариних крил.
Тоді, звернувшись до Клаасового духа, вона сказала:
— Дружино моя, може, тобі що потрібно там, на небі, де ти витаєш у сяйві слави Божої, то скажи нам, і ми виконаємо твою волю.
Раптом різкий порив вітру розчинив двері і наповнив кімнату пилом. Уленшпігель і Сооткін почули вдалині каркання ворон.
Вони вийшли з дому і пішли до вогнища.
Ніч була темна, хмари, наче табун оленів, линули по небу, гнані злим північним вітром, і лише де-не-де в розривах проглядало блискуче обличчя зір.
Коло вогнища походжав на варті громадський стражник. Уленшпігель і Сооткін чули його ходу по засохлій землі і каркання ворона, що, певне, скликав інших, бо вдалині відгукнулось вороння.
Наблизившись до вогнища, Уленшпігель і Сооткін побачили, що на Клаасове плече спустився ворон. Вони почули навіть стукіт його дзьоба. На цей стукіт налетіла вся зграя.
Уленшпігель хотів кинутись до вогнища і розігнати вороння, але стражник спинив його:
— Ей, чаклуне, чи не шукаєш ти чарівної руки? То знай, що рука спаленого не зробить тебе невидимим, тільки рука вішальника, яким і ти колись будеш.
— Пане стражник, — мовив до нього Уленшпігель, — я зовсім не чаклун. Я сирота, син того, що там прив'язаний, а оця жінка його вдова. Ми тільки хочемо його поцілувати і взяти трохи попелу на спомин про нього. Дозвольте ж нам це, будь ласка, ви ж не якийсь ландскнехт чужоземний, а син нашої країни.
— Ну гаразд, хай буде по-вашому, — відповів стражник.
Сирота і вдова піднялись по обгорілих полінах до тіла і, ридаючи, поцілували Клааса в лице.
Біля серця, де вогонь випалив велику діру, Уленшпігель взяв у мертвого трохи попелу. Потім, ставши на коліна, син з матір'ю молились до світанку. Як почало світати, стражник звелів їм іти геть, боячись, щоб його не покарали за поблажливість.
Вернувшись додому, Сооткін взяла клаптик червоного шовку і клаптик чорного, зробила торбинку і зашила туди попіл небіжчика. До торбинки пришила дві стрічки, щоб Уленшпігель завжди міг носити її на шиї. Повісивши йому торбинку, вона сказала:
— Це попіл із серця мого чоловіка. Червоне — це його кров, чорне — це наша туга. Хай він завжди б'є тобі в груди, як вогонь помсти катам.
— Так і буде! — відповів Уленшпігель.
Удова обійняла сироту. І зійшло сонце.
76
Другого дня громадські стражники й оповісники прийшли до Клаасового дому, щоб винести все його майно на вулицю й продати з молотка. Сооткін сиділа у Катліни й бачила, як винесли залізну колиску з мідними прикрасами, що була завжди в їхньому домі і переходила з покоління в покоління, — в ній колихали і нещасного небіжчика, і Уленшпігеля. Потім винесли ліжко, де Сооткін зачала свою дитину і де вона провела стільки щасливих ночей, поклавши голову на плече свого чоловіка. Далі винесли діжу, в якій вона місила хліб, бодню, де в кращі часи зберігалося м'ясо, потім сковорідки, чавуни, казани, вже не блискучі, як колись у часи добробуту, а брудні й запорошені. І їй згадалися родинні учти, на які сходилися сусіди, зваблені принадними пахощами.
Потім дійшла черга і до барила simpel'a, барильця dobbelkuyt'a, і кошика з вином, в якому було пляшок із тридцять. На вулицю повиносили все до останнього цвяха, якого витягали зі стіни з великим рипом і скрипом, що на власні вуха чула бідна вдова.
Вона сиділа в розпачі, не скаржилась і не плакала, тільки мовчки дивилась, як виносять її убоге манаття. Оповісник запалив свічку, і почався розпродаж. Ще й свічка не догоріла, як старшина рибників за безцінь купив усе, щоб потім перепродати. Він, здавалося, аж смакував усе це, наче ласиця, коли випиває мозок у курки.
А Уленшпігель говорив подумки: "Стривай-но, не довго ти сміятимешся, душогубе!"
Коли розпродаж скінчився, стражники перевернули все в домі, але грошей не знайшли. Рибник репетував:
— Ви погано шукали! Я добре знаю, що півроку тому в Клааса було сімсот каролю.
А Уленшпігель подумав: "Не побачиш ти їх, кате!"
Раптом Сооткін звернулась до сина.
— Ось донощик, — сказала вона, показуючи на старшину рибників.
— Знаю, — відповів він.
— Ти хочеш, щоб він заволодів кров'ю твого батька?
— Скорше страждатиму цілий день на тортурах, — відповів Уленшпігель.
— Я також, — сказала Сооткін, — і хоч би як мене мучили на твоїх очах, хоч як буде тобі жаль мене, не признавайся.
— Але ж ти жінка! — сказав Уленшпігель.
— Дурненький ти, — мовила вона. — Я тебе породила, то знаю, як страждати. Та коли я побачу, як тебе… — і вона зблідла, — тоді я молитимусь Діві Марії, яка бачила сина свого на хресті.
І, плачучи, вона почала пестити свого сина.
Так вони склали між собою союз ненависті й сили.
77
Рибник заплатив лише половину за все куплене, другу половину зарахували йому як плату за донос, а гроші він мав отримати лише тоді, як знайдуть тих сімсот каролю, що штовхнули його на такий ниций вчинок.
Сооткін цілими ночами плакала, а вдень поралася в хаті. Часто Уленшпігель чув, як вона говорила сама до себе:
— Якщо йому дістануться ці гроші, я смерть собі заподію.
Знаючи добре, що вона так і зробить, як сказала, Уленшпігель і Неле умовляли її, щоб вона переїхала в Вальхерен[117], де мешкали її родичі. Але Сооткін ніяк не хотіла; чого, мовляв, вона тікатиме від хробаків, що незабаром все одно точитимуть її вдовині кості.
А тим часом рибник знову прийшов до судді і притьмом наполягав, що небіжчик лише кілька місяців, як отримав сімсот каролю, що був він скупий, витрачав на прожиття мало і не міг за короткий час витратити такі великі гроші, вони, без сумніву заховані в якомусь закутку.
Суддя запитав його, що лихого зробили йому Уленшпігель і Сооткін, що він, відібравши в того батька, а в тої чоловіка, так жорстоко їх переслідує.
Рибник йому відповів, що він як почесний громадянин міста Дамме хоче примусити шанувати закони імперії і тим заслужити ласку його величності.
Сказавши це, він подав до рук судді письмовий донос і назвав свідків, які, хоч і не зі своєї волі, муситимуть підтвердити, що він каже правду.
Суд старшин, вислухавши свідчення, визнав докази за достатні, щоб застосувати тортури, і послав стражників зробити в домі знову трус, а також дав їм повноваження привести сина й матір у міську в'язницю, де їх належить тримати доти, поки не прибуде з Брюгге кат, по якого було негайно послано.
Коли Сооткін і Уленшпігель проходили вулицею зі зв'язаними за спиною руками, рибник стояв на порозі свого дому і дивився на них.
Жителі Дамме також повиходили на вулицю. Матіссен, найближчий рибників сусіда, чув, як Уленшпігель гукнув до донощика:
— Будь ти проклятий Богом, вдовиний кате!
А Сооткін крикнула:
— Важка тебе смерть чекає, сирітський кате!
Жителі Дамме, зрозумівши, що вдову і сироту ведуть у тюрму по другому доносу Грейпстювера, накинулись на нього з лайкою, а ввечері побили камінням його вікна. А двері закаляли лайном.
Донощик не насмілювався й носа виткнути а дому.
78
Близько десятої години Уленшпігеля і Сооткін ввели в катівню.
Тут уже був суддя, писар, старшини, кат із Брюгге, його помічник і лікар.
Суддя запитав у Сооткін, чи не приховала вона якого майна, що належить імператорові. Вона відповіла, що не має нічого, то й приховувати нічого.
— А ти? — звернувся суддя до Уленшпігеля.
— Сім місяців тому, — сказав він, — ми отримали спадщину — сімсот каролю. Частину ми прожили, а де решта — не відаю. Проте гадаю, що той мандрівець, який заходив до нас на нашу недолю, забрав їх, бо відтоді я грошей не бачив.
Суддя запитав ще раз, чи вони стоять на тому, що не винні.
Вони відповіли, що не приховували майна, яке б належало імператорові.
Тоді суддя поважно й сумно сказав:
— Ви обвинувачені в важкій провині, докази вашої вини обґрунтовані, а тому, коли не признаєтесь, доведеться взяти вас на тортури.
— Пожалійте матір! — скрикнув Уленшпігель. — Рибник скупив усе, що було.
— Дурненький ти, — мовила Сооткін, — не бійся за мене, чоловіки не можуть витерпіти того, що жінки!
Побачивши, що син, боячись за неї, зблід як смерть, вона додала:
— У мене є ненависть і сила.
— Пожалійте вдову! — вигукнув знову Уленшпігель.
А Сооткін мовила:
— Візьміть на тортури мене замість нього.
Суддя запитав ката, чи напоготові все знаряддя, потрібне для того, щоб допитатися правди. Кат відповів:
— Усе готове.
Порадившись між собою, судді вирішили: щоб дізнатися правди, треба починати з матері.
— Бо, — мовив один із старшин, — не може бути такого жорстокого сина, що, дивлячись на муки матері, не признався б у злочині, аби тільки звільнити її. Те саме зробить і кожна мати для своєї дитини, хоч би в неї було й серце тигриці.
Звернувшись до ката, суддя сказав:
— Посади жінку в крісло і візьми руки й ноги в лещата.
Кат виконав наказ.
— О, не робіть цього, панове судді, — скрикнув Уленшпігель, — посадіть мене замість неї, потрощіть мені пальці на руках і ногах, тільки згляньтесь над нею!
— Рибник, — нагадала вона йому, — у мене сила й ненависть!
Уленшпігель замовк, затремтів і ще більше зблід від хвилювання. Лещата були зроблені з невеличких паличок, що тісно вкладалися між пальці, і були так майстерно з'єднані шворочками, що кат, на вимогу судді, міг стиснути зразу всі пальці, здерти м'ясо до самих кісток, потрощити їх або завдати своїй жертві легкого болю.
Він наклав лещата на руки й ноги.
— Стисни, — наказав суддя.
Кат стиснув щосили.
Тоді суддя звернувся до Сооткін:
— Кажи, де сховані гроші?
— Не знаю, — зойкнула вона.
— Чави міцніше, — наказав він.
Уленшпігель ворухнув зв'язаними за спиною руками, намагаючись розірвати мотузку і врятувати матір.
— Не чавіть, панове судді, — скрикнув він, — це ж кісточки жіночі, тендітні й крихкі.