У такі хвилини моя плоть є витонченою й тугою, й нестерпне бажання бути її частиною виганяє мене на пошуки таких контактів у темних кутках і сліпих алеях ночі.
Зазвичай, коли я стомлююся від блукання, то повертаюся до свого помешкання і провалююся в глибокий сон, але сьогодні, замість повернутися додому, я пішов пообідати. У ресторані був новий мийник посуду, хлопець років шістнадцяти, і я побачив щось знайоме в ньому, його рухах, виразі його очей. А тоді, прибираючи посуд зі столів позад мене, він впустив на підлогу кілька тарілок.
Вони з тріском порозбивалися, й уламки білої порцеляни розлетілися під столи. Він стояв там, приголомшений і наляканий, тримаючи в руці порожню тацю. Свистки й вигуки клієнтів ("Оце прибуток хазяїну!" "Вітаємо!" і "Дайте йому спокій, він зовсім недавно тут працює…"), які майже незмінно супроводжують тріск розбитих тарілок у публічному ресторані, підсилили його розгубленість.
Коли власник ресторану прийшов подивитися, чого тут знявся галас, наляканий хлопець підняв руки вгору, ніби хотів захиститися від удару.
– Гаразд, гаразд, йолопе! – закричав хазяїн. – Не стовбич тут по-дурному! Знайди мітлу й прибери підлогу! Мітлу… знайди мітлу, ідіоте! Вона на кухні. Вимети звідси всі уламки.
Коли хлопець побачив, що його не каратимуть, наляканий вираз зник із його обличчя, й він заусміхався й замугикав якусь мелодію, коли повернувся з мітлою в руках. Кілька найгаласливіших клієнтів і далі базікали, розважаючись коштом хлопця.
– Оглянься, сину. За тобою лежить великий уламок…
– Підмети ще раз…
– Він не такий дурний. Посуд легше побити, аніж помити…
Поки погляд хлопця блукав у натовпі розвеселених глядачів, він поступово став відповідати усмішкою на усмішку й зрештою весело заусміхався на жарт, якого не зрозумів. Мене занудило, коли я подивився на тупий, хоч і веселий вираз його обличчя: широко розкриті, світлі очі дитини, яка була невпевнена в собі, але прагнула всім догодити, і я зрозумів, кого впізнав у ньому. Вони сміялися з нього, тому що він був недорозвинений.
Спочатку я веселився разом з іншими.
Потім несподівано розлютився на себе й на всіх тих, котрі глузували з нього, мені хотілося підняти уламки й пожбурити їх у розвеселених клієнтів. Мені хотілося розтовкти їхні усміхнені обличчя. Я підхопився на ноги й закричав:
– Заткніться! Дайте йому спокій! Він нічого не розуміє! Він не може стати іншим, ніж він є… але, ради Бога, поставтеся з розумінням до нього. Він людське створіння!
Ресторан затих. Я вилаяв себе за те, що втратив контроль і створив сцену, й намагався не дивитися на хлопця, коли розплатився по чеку й вийшов на вулицю, не доторкнувшись до своєї їжі. Я відчув сором за нас обох.
Як дивно, що люди, чесні й співчутливі, які не стануть збиткуватися над чоловіком, народженим без рук, без ніг або очей, – як такі люди вважають, що немає нічого поганого в тому, щоб глузувати з хлопця, наділеного слабким розумом. Мені вривало терпець пригадувати, що зовсім недавно я – як і цей хлопець – по-дурному виконував роль клоуна.
І я майже забув.
Лише нещодавно я довідався, що люди сміялися з мене. Це завдавало мені найбільшого болю.
Я часто перечитував свої найперші звіти й бачив неграмотність, дитячу наївність, примітивний розум, що визирали з темної кімнати крізь замкову шпарину на сліпуче зовнішнє світло. У своїх снах і спогадах я бачив, як Чарлі щасливо й невпевнено всміхається тому, що кажуть навколо нього люди. Навіть у своїй тупості я знав, що перебуваю на нижчому рівні. Інші люди мали щось таке, чого мені бракувало, – щось не визнавало мене. У своїй ментальній сліпоті я вірив, це було пов'язане з умінням читати й писати, і я був переконаний, що, коли я опаную це вміння, я матиму також розум.
Навіть недорозвинений чоловік хоче бути таким, як інші люди.
Дитина може не знати, як нагодувати себе або що їй їсти, проте вона знає голод.
Цей день був добрим для мене. Я вирішив припинити це дитяче дбання про себе – моє минуле й моє майбутнє. Треба віддати іншим щось із того, що належить мені. Я повинен застосувати свої знання і своє вміння для праці у сфері людського розуму, який щодалі зростає. Хто краще підготовлений до такої праці? Хто жив в обох світах?
Завтра я хочу сконтактуватися з директорською радою при Фонді Велберга й попросити дозволу виконати якусь самостійну роботу в проекті. Якщо вони мені дозволять, я зможу допомогти їм. Я маю кілька ідей.
Можна так багато зробити за допомогою техніки, якщо вона досконала. Якщо мене змогли перетворити на генія, то що можна сказати про п'ять мільйонів розумово відсталих людей, які живуть у Сполучених Штатах? І що можна сказати про незліченні мільйони, які живуть у всьому світі, й про тих, які ще не народилися, але їм судилося народитися з недорозвиненим розумом? А якого фантастичного рівня можна досягти, застосовуючи цю техніку до нормальних людей? До геніїв?
Існують так багато дверей, які можна відчинити, і я нетерпляче чекаю можливості застосувати до цієї проблеми власні знання і вміння. Я повинен переконати їх усіх у тому, що здатний зробити щось дуже важливе. Я переконаний, що фонд виділить на мою роботу відповідний грант.
Але я не можу й далі залишатися самотнім. Я повинен зателефонувати Алісі й про все розповісти їй.
25 червня
Сьогодні я зателефонував Алісі. Я нервував і, либонь, звучав непереконливо, але мені було приємно почути її голос, і здавалося, вона щаслива почути звістку від мене. Вона погодилася побачитися зі мною, і я взяв таксі у верхньому місті, роздратований повільністю, з якою ми їхали.
Перш ніж я встиг постукати, вона відчинила двері й кинулася мені в обійми.
– Чарлі, ми всі так тривожилися за тебе. Я мала жахливі видіння, в яких ти лежав мертвий на алеї або блукав у якихось нетрищах з амнезією. Чому ти не повідомив нас, що з тобою все гаразд? Ти міг би зробити це.
– Не сварися на мене. Я мусив побути сам-один протягом певного часу, щоб знайти відповіді на деякі запитання.
– Ходімо на кухню. Я зварю каву. Що ти робив?
– Удень я думав, читав і писав; уночі – блукав у пошуках самого себе. І я відкрив, що Чарлі стежить за мною.
– Не говори так, – сказала вона, затремтівши. – Ці розмови про стеження нереальні. Ти збудував усе це у власному мозку.
– Не можу позбутися відчуття, що я – це не я. Я захопив його місце й викинув його геть, як вони викинули мене з пекарні. Я хочу сказати, що Чарлі Гордон існує в минулому, а минуле – реальне. Ти не можеш спорудити нову будівлю на тому місці, де стоїть колишня, якщо не зруйнуєш колишню, а колишнього Чарлі зруйнувати не можна. Він існує. Усе, що я хотів зробити, це довести, що Чарлі існував як особа в минулому, він існує тепер. У мені й навколо мене. Він проник між усіма нами. Я думав, мій розум створив бар'єр – моя помпезна, дурна гордість, відчуття, що ми не маємо нічого спільного, бо я йшов за тобою. Ти вклала цю ідею мені в голову. Але справа не в цьому. Справа в Чарлі, малому хлопцеві, який боїться жінок через матір, яка так його налаштувала. Ти хіба не бачиш? Усі ці місяці, протягом яких я зростав інтелектуально, я писав емоційно, як малий Чарлі. І щоразу, коли я наближався до тебе або мав намір покохатися з тобою, у мене виникало коротке замикання.
Я був збуджений, і мій голос бив по ній, аж поки вона почала тремтіти. Її обличчя почервоніло.
– Чарлі, – прошепотіла вона, – чи можу я щось зробити? Чи можу допомогти?
– Я думаю, що змінився протягом цих тижнів, поки був відсутній у лабораторії, – сказав я. – Спочатку я не знав, як мені це зробити, але сьогодні ввечері, поки я блукав по місту, це прийшло до мене. Я вчинив дурницю, намагаючись розв'язати свою проблему сам-один. Та що глибше я поринав у плутанку снів і спогадів, то більше усвідомлював, що емоційні проблеми не розв'язуються так, як інтелектуальні. Ось що я відкрив про себе учора ввечері. Я сказав собі, що блукаю, як пропаща душа, а тоді побачив, що пропав справді. У якийсь спосіб я відокремився емоційно від усіх і всього. І що я насправді шукав на темних вулицях – в останньому клятому місці, де я міг щось знайти, – була дорога до того, щоб знову стати частиною людей емоційно, водночас зберігши свою свободу в інтелектуальному плані. Я мусив порозумнішати. Для мене це означає все…
Я говорив і говорив, випльовуючи із себе кожен сумнів і страх, які проривалися на поверхню. Вона була моїм екраном і сиділа переді мною, наче загіпнотизована. Я відчував, як нагріваюся, тремчу, наче в лихоманці, аж поки мені здалося, що моє тіло охопило полум'я. Я випалював із себе інфекцію в присутності людини, до якої був небайдужий, і в цьому була вся різниця.
Але це було занадто для неї. Те, що було тремтінням, пролилося слізьми. Мій погляд упав на картину, яка висіла над кушеткою, – на зіщулену рожевощоку дівчину – і я запитав себе, що відчуває тепер Аліса. Я знав, що вона віддалася б мені, і я жадав її, проте як бути з Чарлі?
Чарлі міг не втрутитися, якби я захотів покохатися з Фей. Він, либонь, стояв би в дверях і дивився. Але в ту мить, коли я наближався до Аліси, він панікував. Чому він не хотів дозволити мені кохати Алісу?
Вона сиділа на кушетці, дивлячись на мене й чекаючи, щó я робитиму. Але що я міг зробити? Я хотів би взяти її у свої обійми й…
Коли я почав про це думати, надійшло застереження.
– Із тобою все гаразд, Чарлі? Ти такий блідий.
Я сів на кушетку поруч із нею.
– Лише трохи паморочиться голова. Це минеться.
Але я знав, буде ще гірше, як тільки Чарлі відчує небезпеку, що я стану кохатися з нею.
І тоді мені спала одна думка. Вона здалася мені спочатку бридкою, але несподівано я усвідомив, що це єдиний спосіб перехитрувати його. Якщо з якоїсь причини Чарлі боявся Аліси, а не Фей, тоді я вимкну світло й прикинуся, що кохаюся з Фей. Він ніколи не знатиме, що я його обманув.
Я збирався вчинити неправильно, гидко, але, якщо це спрацює, Чарлі втратить контроль над моїми емоціями. Я знатиму, що кохався з Алісою, і що то був єдиний спосіб.
– Зі мною зараз усе гаразд. Посидьмо трохи в темряві, – сказав я, вимкнувши світло й намагаючись опанувати себе.
Це буде нелегко. Я мушу переконати себе, побачити в уяві Фей, загіпнотизувати себе й переконати, що жінка, яка сидить поруч мене, – це Фей.