— Більше, як звичайно.
— О, так,— це "прохідний двір" до майдану Берклі та ринку.
— Я маю на увазі не тільки перехожих, а й тих, хто коло чогось порається: ремонтує шлях, ладнає телефони, сидить за кермом рефрижераторів, приватних машин.
— І який висновок звідси робите?
— Я не кажу, що роблю якийсь висновок. Батько звів на неї очі, потім сказав:
— Я хочу, щоб ви мені допомогли.
— З дорогою душею. Саме тому я тут. Що ви хочете, щоб я зробила?
— Я хочу, щоб ви зробили те саме, що зробили вночі дев'ятнадцятого листопада. Ви спали, потім прокинулися, мабуть, вас пробудив якийсь незвичний гамір. Ви увімкнули світло, глянули на годинника, підвелися з ліжка, відчинили двері й визирнули до коридору. Чи можете ви все це повторити?
— Звичайно,— погодилась міс Марпл. Вона встала і підійшла до ліжка.
— Хвилинку.
Старший інспектор Дейві підійшов теж і постукав у стіну суміжного покою.
— Гучніше,— порадила міс Марпл. — Тут грубезні стіни. Старший інспектор постукав дужче.
— Я звелів канонікові Пеніфазеру лічити до десяти,— пояснив він, дивлячись на годинник. — А тепер починаймо!
Міс Марпл ввімкнула світло, поглянула на гаданий годинник, підвелася, підійшла до дверей, відчинила їх і визирнула в коридор.
З правого боку зі свого номера якраз вийшов канонік Пеніфазер. Він побрався сходами догори, вийшов на верхню площадинку і почав спускатися вниз. Міс Марпл злегка затамувала подих і обернулася до інспектора.
— Ну? — поспитав старший інспектор Дейві.
— Чоловік, якого я бачила тої ночі, був не канонік Пеніфазер,— оголосила міс Марпл,— якщо, звичайно, тільки-но був він.
— Пам'ятаю, ви казали...
— Знаю. Він справді був схожий на каноніка Пеніфазера — чуб, одяг і все інше. Але хода була не така. Мені здається, мені здається, той був молодший. Дуже й дуже шкодую, що ввела вас в оману, але тієї ночі я бачила не каноніка Пеніфазера. Даю собі голову відрубати.
— Цього разу ви кажете правду, міс Марпл?
— Так,— запевнила міс Марпл,— шкодую, що ввела вас в оману.
— Ви були дуже близькі до правди. Канонік Пеніфазер справді повернувся в готель тої ночі. Ніхто не бачив, як він зайшов, але це не дивина. Він зайшов після півночі. Піднявся сходами, відчинив двері до свого номера і вступив досередини. Що він побачив чи що сталося потім, ми не знаємо, бо він не може чи не хоче нам повідати. Якби пощастило якось відсвіжити його пам'ять.
— Є одне німецьке слово,— замислено промовила міс Марпл.
— Яке?
— Боже, вискочило з голови, але... Почувся стук у двері.
— Можна?
У покій вступив канонік Пеніфазер.
— Ну, як, добре? — запитав він.
— Чудово,— відповів Батько. — Я тільки-но розмовляв із міс Марпл. Ви знаєте міс Марпл?
— О, так,— кивнув головою канонік, не зовсім певний, чи це відповідає дійсності.
— Я тільки-но розказав міс Марпл, як ми розібрали всі ваші дії. Тої ночі ви повернулися до готелю після півночі. Зійшли вгору, відчинили двері до свого номера, переступили поріг. — Він умовк.
Раптом міс Марпл вигукнула:
— Пригадала! Німецьке слово. Doppelgänger!1
— Авжеж, авжеж,— здивовано вигукнув Пеніфазер,— як я міг забути! Ви маєте рацію. Після того фільму, "Єрихонські мури", я повернувся сюди. Зійшов нагору, відчинив двері до свого номера і побачив,— диво, та й годі! — виразно побачив самого себе, що сидів обличчям до мене на стільці. Як ви сказали, люба міс Марпл, Doppelganger! Це було щось неймовірне! А потім, дайте подумати... — Він закотив очі догори, намагаючись пригадати.
— А потім,— докінчив Батько,— захоплений зненацька вашою появою, появою того, про кого думали, ніби він щасливо прибув до Люцерна, хтось ударив вас по голові.
Розділ двадцять шостий
Канонік Пеніфазер подався в таксі до Британського музею, а міс Марпл старший інспектор посадовив у фойє. Чи не зачекала б вона там десять хвилин? Міс Марпл не заперечувала, рада нагоді посидіти, роззирнутись і поміркувати.
Бертрамів готель. Стільки спогадів... Минуле переплелося з сучасністю. Вона знову згадала французьку фразу: "Що більше ми змінюємося, то більше лишається все, як було". Так, справді, подумала вона.
їй стало шкода Бертрамового готелю і себе. Хотілося б їй знати, чого знову треба від неї старшому інспекторові Дейві. Вона відчувала в ньому збудження, породжене близькістю мети. Нарешті його плани почали справджуватися. Вирішальний день для старшого інспектора Дейві.
Життя в Бертрамовім готелі йшло як звичайно. Ні, подумала міс Марпл, не як звичайно. Була й різниця, хоча вона не могла збагнути, в чому вона, може, в зачаєній тривозі.
— Всі готові? — весело поцікавився старший інспектор.
— Куди ви поведете мене цього разу?
— Завітаємо до леді Седжвік.
— Вона тут?
— Так, із донькою.
Міс Марпл підвелася. Вона розглянулася довкола і прошепотіла:
— Бідолашний Бертрамів готель.
— Що означає бідолашний Бертрамів готель?
— Гадаю, ви добре знаєте, що я маю на увазі.
— Так, можливо, адже я вас уже трохи знаю.
— Завжди стає трошки сумно, коли доводиться руйнувати шедевр.
— Ви називаєте цей будинок шедевром?
— Певна річ, і ви теж так вважаєте.
— Розумію, що ви маєте на увазі,— зізнався Батько. — Якби, скажімо, ви одержали ділянку, геть заглушену бузиною, то вам би не лишилося нічого іншого, як викорчувати її усю.
— Я погано розуміюся на садівництві, та якби йшлося про суху гниль, я б не заперечувала.
Вони піднялись ліфтом і подалися в кінець коридору, де був номер леді Седжвік та її доньки.
Старший інспектор постукав у двері, почувся голос: "Зайдіть", і він вступив до покою, за ним — міс Марпл.
Бесс Седжвік сиділа на високому стільці біля вікна, на колінах лежала книжка, якої вона не читала.
— Знову ви, старший інспекторе. — Вона перевела погляд на міс Марпл, і на обличчі їй промайнув ледь здивований вираз.
— Це міс Марпл,— відрекомендував старший інспектор Дейві. — Міс Марпл, це леді Седжвік.
— Я зустрічалася з вами раніше,— промовила Бесс Седжвік. — Цими днями ви були з Селіною Гейзі, чи не так? Та сідайте ж,— додала вона і знову обернулася до старшого інспектора Дейві. — Роздобули якісь відомості про людину, що стріляла в Ельвіру?
— Поки що ні.
— Сумніваюся, що ви їх колись роздобудете. У такий туман виходять тільки хижаки і никають навколо в пошуках самітних перехожих жінок.
— Почасти це слушно,— погодився Батько. — Як там ваша дочка?
— О, з Ельвірою все гаразд.
— Приїхала сюди з вами?^
— Так. Я зателефонувала н опікунові — полковникові Ласкому. Він не тя-мився з радощів, що я виявила бажання взяти опіку на себе. — Вона раптом засміялася. — Любий старий друзяка. Він завжди сприяв спілці матері з дочкою!
— Мабуть, він має рацію,— зауважив Батько.
— О, ні, не має! Просто наразі це було б найкраще — у мене така думка. — Вона повернула голову, визирнула з вікна і сказала вже іншим голосом. — Я чула, ви заарештували мого приятеля — Ладислава Малиновського. На якій підставі?
— Не заарештував,— поправив її старший інспектор Дейві. — Він просто допоможе нашому розслідуванню.
— Я послала свого адвоката, щоб подбав про нього.
— Вельми розумно,— схвально промовив Батько. — Кожному, хто має бодай найдрібніші непорозуміння з поліцією, не завадить мати адвоката. Інакше можна набалакати багато зайвого.
— Навіть якщо ти зовсім невинний?
— Тоді адвокат, можливо, ще потрібніший.
— Ви цинік, чи не так? Можу я дізнатися, про що ви його розпитували?
— Найперше ми хочемо знати напевно всі його маршрути тої ночі, коли загинув Майкл Ґормен.
Бесс Седжвік рвучко випросталася на стільці.
— Невже ви серйозно вірите, що Ладислав міг стріляти в Ельвіру? Вони навіть не знайомі одне з одним!
— Він міг це зробити. Машина стояла відразу за рогом.
— Нісенітниця! — палко вигукнула леді Седжвік.
— Невже вас так глибоко засмутила ця нічна подія, леді Седжвік? Вона ледь здивувалася.
— Ще б пак не засмутила, адже трохи не загинула моя дочка. А ви на що сподівалися?
— Я не це мав на увазі. Я хотів сказати, невже ви були так засмучені смертю Майкла Ґормена?
— Мені його дуже шкода. Він був сміливець. —— І це все?
— А що вам треба від мене ще?
— Ви його знали, чи не так?
— Звичайно, він тут працював.
— Одначе ви знали про нього значно більше, чи не так?
— Тобто?
— Скажіть, леді Седжвік, він був вашим чоловіком, чи не так? Часину вона мовчала, не виказуючи ні подиву, ні хвилювання.
— Ви добре поінформовані, старший інспекторе, правда ж? — Вона зітхнула і відкинулася на спинку стільця. — Я не бачилася з ним цілу купу років — двадцять, а то й більше. І ось одного разу я визирнула з вікна і раптом упізнала Міккі.
— А він упізнав вас?
— Диво дивне, але ми справді впізнали одне одного,— відповіла Бесс Седжвік. — Ми були разом тільки близько тижня. Потім мої родичі зловили нас, розплатилися з Міккі й забрали мене, ославлену, додому.
Вона зітхнула.
— Я була ще зовсім зелена, коли втекла з ним. Майже нічого не знала про життя. Таке собі дурне дівчисько з головою, повною романтичного туману. Він здавався мені героєм — чи не тому, щр хвацько їздив верхи. Він не знав страху, був гарний на вроду і веселий. От я з ним і втекла. Не знаю, чи замислювався він над цим, а я була дико, шалено закохана! — Вона труснула головою. — Це тривало недовго. Вже за добу я в ньому розчарувалася. Він пив, був ниций і брутальний. Коли приїхали родичі і забрали мене з собою, я була вдячна, я більше не хотіла ані бачити його, ані чути про нього.
— Ваші родичі знали, що ви з ним побралися?
— Ні.
— Ви їм не казали?
— Я не вважала себе за одружену.
— Як це сталося?
— Ми одружилися в Балліговлені, та коли з'явилися мої родичі, Міккі підійшов до мене і сказав, що шлюб фіктивний. Все це вони сфабрикували зі своїми друзями, сказав він. На той час така його поведінка мене вже не вражала. Не знаю, чи хотів він одержати відчіпне, чи боявся, що порушив би закон, узявши шлюб із неповнолітньою. Хоч би що там було, я ні на хвилину не мала сумніву, що він сказав мені правду... тоді не мала.
— А пізніше?
Здавалося, вона поринула у свої думки.
— Тільки за кілька років, коли я трохи краще пізнала життя і почала розбиратись у правових питаннях, мені спало на думку, що я все ж, мабуть, узяла шлюб із Майклом Ґорменом.
— Виходить, із лордом Кеністоном ви, фактично, взяли другий шлюб.
— Я також узяла шлюб із Джоні Седжвіком, потім знову одружилася з американцем Ріджуеєм Бекером.