Несподіваний і трагічний нещасливий випадок.
— А у вас не виникло сумніву, що то був не просто нещасливий випадок?
— Та, власне, ні. Я не дуже собі уявляю, щоб це міг бути не просто нещасливий випадок.
— Ви нікого не бачили вгорі на схилі пагорба?
— Ні. Ми йшли головною стежкою, але, звісно, люди нерідко блукають по схилах навколо вершини. Проте того дня я нікого вгорі не бачила.
Наступною викликали Джоану Крофорд. З'ясувавши, як її звати та скільки їй років, доктор Стоукс запитав:
— Ви йшли окремо від головної групи?
— Атож, ми покинули стежку. Ми обходили пагорб трохи вище за схилом.
— Ви йшли не сама-одна?
— Ні, не сама-одна. Я йшла з містером Емліном Прайсом.
— А ще хтось із вами був?
— Ні. Ми розмовляли й милувалися квітами — там росла одна чи дві квітки. Вони здалися нам трохи незвичайними. Емлін захоплюється ботанікою.
— Ви зникли з поля зору головної групи?
— Вони часом нас бачили, а часом — ні. Вони йшли головною стежкою — тобто трохи нижче від нас.
— Ви бачили міс Темпл?
— Думаю, що так. Вона йшла попереду інших, і я, здається, побачила, як вона випередила їх і завернула на повороті стежки, після чого ми втратили її з виду, бо вона заховалася за виступом пагорба.
— Ви бачили когось угорі над собою, на схилі пагорба?
— Так. Саме в тому місці, де в землі стриміло чимало великих каменів. На схилі пагорба є така ділянка, де їх особливо багато.
— Справді, — сказав доктор Стоукс. — Я знаю, про яке місце ви говорите. Там стирчать великі уламки граніту. Люди називають їх Валахами, часом — Великими Валахами.
— Можливо, здалеку вони й справді здаються схожими на баранів, але ми були не так далеко від них.
— І ви побачили когось там, угорі?
— Так. Хтось був посеред тих каменів і нахилявся над ними.
— Ви думаєте, він їх розхитував?
— Атож. Саме так я подумала і здивувалася, навіщо він це робить. Він, як мені здалося, розхитував камінь, що стояв скраю, трохи осторонь від інших. Ті брили граніту такі великі й важкі, що зрушити їх із місця неможливо — так принаймні я думала. Але той камінь, який той чоловік (чи та жінка) намагався (чи намагалася) зіштовхнути, розхитувався, мовби крісло-гойдалка.
— Спершу ви сказали він, а тепер кажете "той чоловік або та жінка", міс Крофорд. То хто, ви думаєте, там був?
— Спершу я подумала, що то був чоловік, але потім мене взяли сумніви. Я напевне можу тільки стверджувати, що та людина була в штанях і в пуловері, то був чоловічий пуловер із високим відкладним коміром.
— А якого кольору був той пуловер?
— Досить яскравий, у чорну й червону клітинку. На голові в тієї особи був берет, із-під якого ззаду вибивалося довге волосся, схоже на волосся жінки, але воно могло належати й чоловікові.
— Безперечно, могло, — досить сухо зауважив доктор Стоукс. — Сьогодні досить важко упізнати чоловіка або жінку за їхнім волоссям. І що було далі? — запитав він.
— Далі, камінь посунувся вниз. Він перекотився через виступ скелі й почав набирати швидкість. Я сказала Емліну: "Ти знаєш, він скотиться до самого низу". Потім пролунав глухий звук удару й начебто людський крик десь унизу, але я подумала, що крик мені почувся.
— А потім?
— Потім ми трохи пробігли вперед, щоб завернути за ріг пагорба й подивитися, куди покотився камінь.
— І що ви побачили?
— Ми побачили внизу на стежці камінь, а під ним людське тіло. І побачили, як до каменя біжать люди, з-за рогу пагорба.
— Крик, який ви почули, належав міс Темпл?
— Думаю, що так. А може, то закричав хтось із тих людей, що вибігли з-за повороту. О, то було жахливе видовище!
— Так, у цьому немає сумніву. А що сталося з тією особою, яку ви бачили вгорі? З чоловіком чи жінкою в червоно-чорному пуловері? Та постать усе ще була поміж каменями?
— Не знаю. Я більше не дивилася вгору. Я дивилася лише вниз, туди, де стався нещасливий випадок, і побігла з'ясувати, чи тій людині не можна якось допомогти. Здається, я все-таки один раз поглянула вгору, але там уже не було нікого, лише камені. Там багато всіляких виступів та нерівностей, і людину легко згубити з виду.
— Чи то міг бути котрийсь із учасників вашої екскурсії?
— Ой, ні. Я переконана, що то не був один із нас. Я його впізнала б, я хочу сказати, що впізнала б за одягом. Я певна, що ніхто з наших не ходив у червоно-чорному светрі.
— Дякую вам, міс Крофорд.
Потім викликали Емліна Прайса. Його розповідь практично нічим не відрізнялася від розповіді Джоани.
Були вислухані ще деякі свідчення, що, по суті, не додали якоїсь нової інформації.
Коронер зробив висновок, що почуті свідчення не дозволяють визначити причину смерті Елізабет Темпл, а тому відклав розслідування на два тижні.
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
МІС МАРПЛ ЗДІЙСНЮЄ РОЗВІДКУ
I
Коли вони поверталися з попереднього розслідування до "Золотого кабана", майже ніхто не розтуляв рота. Професор Вонстед ішов поруч із міс Марпл, а що та не вміла ходити швидко, то вони трохи відстали від інших.
— Що буде далі? — нарешті запитала міс Марпл.
— Ви маєте на увазі судове розслідування чи нас із вами?
— І те, і те, — сказала міс Марпл, — бо це речі взаємопов'язані.
— Очевидно, поліція продовжить своє розслідування на підставі свідчень, що їх дали ці двоє молодих людей.
— Так.
— Подальше розслідування просто необхідне. Попереднє судове розслідування цілком слушно перенесли на два тижні. Адже коронер не мав жодних підстав оголосити вердикт смерті внаслідок нещасливого випадку.
— Звичайно, не мав, я не можу з вами не погодитися. Але що ви думаєте про їхні свідчення?
Професор Вонстед подивився на неї своїм гострим поглядом із-під навислих брів.
— А вам спало на думку щось нове, міс Марпл? — з цікавістю запитав він. — Адже нам було наперед відомо, що вони скажуть.
— Так.
— Ви, певно, хочете знати, що я думаю про цих двох, про їхні почуття й таке інше?
— Як на мене, то їхні свідчення були дуже цікавими, — сказала міс Марпл. — Надзвичайно цікавими. Пуловер у червону й чорну клітинку. Це досить важлива деталь, ви згодні? Вона мене просто вразила.
— Атож, я згоден.
Він знову вистрелив у неї своїм гострим поглядом із-під навислих брів.
— А чому це вас так сильно вразило?
— Я думаю, — сказала міс Марпл, — я думаю, що опис того пуловера може дати нам дуже цінний ключ.
Вони повернулися до "Золотого кабана". Було тільки пів на першу годину, обідати було рано, і місіс Сендбурн замовила прохолоджувальні напої. Після того як принесли херес, томатний сік та інші трунки, місіс Сендбурн визнала за потрібне зробити деякі оголошення.
— Я порадилася як із коронером, так і з інспектором Дугласом. Оскільки медичне обстеження цілком завершене, заупокійна служба відбудеться завтра в церкві об одинадцятій годині. Я ще все детально обговорю з містером Кортні, місцевим вікарієм. Тож я думаю, що доцільно продовжити нашу екскурсію післязавтра. Програму доведеться трохи змінити, адже ми втратили три дні, але я думаю, усе можна буде організувати без зайвих ускладнень. Один чи двоє учасників нашої екскурсії сказали мені, що вони воліють повернутися до Лондона, певно, залізницею. Я можу зрозуміти почуття, що схиляють їх до такого рішення, і не стану їх відмовляти. Ця смерть для всіх нас стала дуже сумною подією. Проте я досі переконана в тому, що міс Темпл загинула внаслідок нещасливого випадку. Нещасливі випадки на тій стежці траплялися й раніше, щоправда, тепер це не важко було б пояснити якимсь явищем геологічного або атмосферного характеру. Сподіваюся, розслідування буде продовжене. Звичайно, якийсь турист, прогулюючись тим схилом, міг цілком невинно розхитати один із каменів, не розуміючи, що той може скотитися на когось, хто перебуває на схилі пагорба нижче від нього. Якщо справді було так, якщо та особа зголоситься, то ця трагедія буде прояснена дуже швидко, але я згодна, що таке пояснення поки що не можна вважати остаточним. Проте дуже малоймовірно, щоб покійна міс Темпл мала ворога або когось такого, хто хотів би завдати їй шкоди. Тож я пропоную, щоб ми більше не згадували про цей нещасливий випадок. Подальше розслідування здійснюватиме місцева влада, бо це їхній обов'язок. Я гадаю, усі ми захочемо бути присутніми на завтрашній заупокійній службі, яка відбудеться в церкві. А потім продовжимо екскурсію, і я сподіваюся, нові враження допоможуть вам оговтатися від того потрясіння, яке ми пережили. Попереду на нас чекають ще кілька дуже цікавих історичних будівель і знаменитих замків, а також чудові краєвиди.
Незабаром по тому оголосили обід, і цю тему більше не обговорювали. Тобто не зверталися до неї відкрито. Після обіду, коли всі пішли пити каву в хол, люди об'єдналися в невеличкі групи, обговорюючи свої подальші плани.
— Ви поїдете далі з екскурсією? — запитав професор Вонстед у міс Марпл.
— Ні, — сказала міс Марпл. Голос її звучав замислено. — Ні. Я думаю, те, що трапилося, вимагає від мене залишитися тут на якийсь час.
— У "Золотому кабані" чи в Старому Маєтку?
— Це залежить від того, чи дістану я запрошення пожити ще у Старому Маєтку. Сама я не стану напрошуватися, бо спершу передбачалося, що вони запросять мене на дві ночі, поки учасники екскурсії перебуватимуть у цьому готелі. Думаю, для мене буде ліпше залишитися в "Золотому кабані".
— А вам не хочеться повернутися до Сент-Мері-Мід?
— Поки що ні, — сказала міс Марпл. — Тут ще лишаються одна або дві справи, які я повинна зробити. Одну я вже зробила. — Вона зустріла його запитливий погляд. — Якщо ви поїдете з екскурсією, — сказала вона, — я вам розповім, що в мене на думці, і запропоную для вас невеличку паралельну лінію розслідування, яка може принести користь. Про ще одну причину того, чому я хочу залишитися тут, я скажу вам пізніше. Тут є кілька розслідувань, місцевих розслідувань, які я хочу здійснити. Вони можуть не привести нікуди, тому, мені здається, ліпше не розповідати вам про них тепер. А що робитимете ви?
— Я хотів би повернутися до Лондона. Там на мене чекає термінова робота. Але якщо я зможу тут вам допомогти, то залишуся.
— Ні, — сказала міс Марпл. — Я не думаю, що ви можете чимось допомогти мені зараз. Певно, ви здійснюєте якісь власні розслідування, певно, ви хочете довести їх до кінця.
— Я поїхав у цю екскурсію для того, щоб познайомитися з вами, міс Марпл.
— Але тепер ви вже познайомилися зі мною і знаєте все те, що знаю я, або вам відомо практично все, що відомо мені, тому вам ліпше приділити більше уваги власним розслідуванням.