Боумен гадав, а що станеться, якщо зірка виникне просто перед ним, чи рух триватиме, поки він не впаде прямісінько в сонце. Але жодна зірка не підійшла доволі близько, навіть щоб візуально перетворитися на диск, вони лише вервечками пролітали за межами прямокутної рами просторового коридору.
І досі "дно" не ставало ближчим. Було схоже на те, що зорі рухаються разом із Боуменом, несучи його до невідомої мети. Або, можливо, він насправді не рухався, а космос рухався довкола нього.
Тепер він збагнув, що не тільки простір залучено в те, що зараз відбувається. Годинник на невеликій інструментальній панелі космічної капсули також поводився дивно.
Зазвичай цифри на екрані десятих секунд змінювалися надміру швидко, тому прочитати чи бодай помітити їх було майже неможливо, тепер вони з'являлися й зникали через дискретні інтервали так, що він міг їх рахувати вголос. А самі секунди проминали нереально повільно, немов час готувався й зовсім зупинитися. Зрештою десяті секунди завмерли на позначці між 5 і 6.
Але разом із тим Боумен міг думати й навіть спостерігати, як стіни довкола нього течуть зі швидкістю від нуля до мільйона швидкостей світла. Чомусь це його ні дивувало, ні турбувало. Навпаки, астронавта огорнуло відчуття спокою, чимось схоже нате, яке він пережив, коли космічні медики випробовували його галюциногенами. Світ навколо чудний і дивовижний, але боятися нічого. Він пройшов мільйони миль у пошуках таємниці, а зараз, здається, таємниця прийшла по нього сама.
Прямокутник попереду став світліший. Сяйливі зоряні смуги зблякли в молочному небі, яке щомиті яскравішало. Здавалося, зараз космічна капсула прямує крізь скупчення хмар, що рівномірно освітлюються променями невидимого сонця.
Космічна капсула випливала з тунелю. Дальній кінець прямокутника, що досі залишався в незмінному вигляді, не віддаляючись і не наближаючись, тепер несподівано скорився законам перспективи. Він наближався й поступово розширювався перед астронавтом. У той самий час Боумен відчув, що рухається вгору, і на одну коротку мить подумав, що пролетів крізь Япет і вийшов з іншого боку. Але ще до того, як космічна капсула вилетіла з тунелю, Боумен усвідомив: те місце, де він опинився, не має нічого спільного не лише з Япетом, а й з будь-яким світом у межах людського досвіду.
Тут не було атмосфери, тож Боумен міг чітко розгледіти всі деталі на неймовірно чистому й рівному обрії. Цей світ мав бути неймовірно великим, напевно, набагато більшим за Землю. Проте, незважаючи на надзвичайно великий масштаб цього світу, уся його видима поверхня була розцяцькована візерунками явно штучного походження, їхні розміри вимірювалися милями. Це скидалося на мозаїку, яку складав гігант, бавлячись із планетами, а в центрі тих квадратів, трикутників та багатокутників розташовувалися чорні гіганти — двійники тієї плити-прірви, з якої він щойно вийшов.
Небо над ним мало вигляд навіть дивніший і водночас тривожніший, аніж невідома земля під ним. Там не сяяли зірки, ба й не чорнів космос. Там сліпило очі сяйво молочного кольору, що підсилювало відчуття нескінченної відстані. Боумен згадав опис, який він колись чув про страхітливу антарктичну "білу імлу", "неначе всередині м'ячика від пінг-понгу". Такі слова влучно описували і це чудернацьке місце, але пояснення його природи мало бути зовсім інакшим. У цьому небі метеорологічні явища неможливі, тут панував повний вакуум.
Згодом, коли очі Боумена звикли до перламутрового сяйва, яке заповнювало небеса, він помітив інші подробиці. Небо не було, як він думав доти, абсолютно порожнім. Над головою розсипалися міріади маленьких пунктирних цяток, які формували випадкові візерунки.
Їх важко розгледіти, цятки являли собою згустки темряви, але раз помітивши їх, помилитися вже не можна. Вони щось нагадували Боумену, щось до болю знайоме й водночас настільки божевільно неймовірне, що його мозок відмовлявся провести паралелі, аж поки логіка не перемогла інстинкт.
Чорні дірки на білому небі — то зірки. Він неначе дивився на фотонегатив Чумацького шляху.
"Господи, де ж я?" — Боумен запитав сам себе, але, навіть коли це питання тільки формулювалося в його голові, він уже розумів, що ніколи не дізнається відповіді. Здавалося, космос вивернуто навспак, таке місце не для людини. Хоч у капсулі підтримувалася комфортна температура, астронавт почав мимовільно тремтіти. Йому кортіло заплющити очі й хоч на мить відгородитися від білої несусвітенності довкола, але це стало б виявом боягузтва, якого він не хотів собі дозволяти.
Пошрамована поверхня планети повільно рухалася під капсулою без якихось реальних змін у декораціях. Боумен вирішив, що він перебував десь за десять миль від поверхні й легко міг би розгледіти якісь вияви життя, якби вони раптом йому трапилися. А втім, увесь цей вивернутий світ був пустельним, розум прийшов сюди, працював тут, але покинув цю землю.
Раптом Боумен помітив пагорб, що височів над пласкою рівниною приблизно за двадцять миль від нього. Циліндрична купа уламків могла бути тільки каркасом гігантського корабля. Вона розташовувалася надто далеко, тож Боумен не міг роздивитися деталі, й зникла з поля зору за кілька секунд, але він устиг розгледіти металеві ребра, від яких відшарувалась обшивка, немов апельсинова кірка від м'якоті. Астронавт замислився над тим, скільки тисяч років тому і які саме істоти літали між зірками на гіганті, що зараз лежить покинутий на пустельному звалищі.
Цієї миті новий об'єкт, що з'явився над горизонтом, відвернув його думки від занедбаного космічного корабля.
Спочатку цей об'єкт нагадував плаский диск, але, очевидно, тому що прямував просто на нього. Коли ця штука, наблизившись, пройшла під космічною капсулою, Боумен помітив, що вона нагадувала десятиметрове веретено. Хоч по всій довжині виднілися смуги, на них було важко сфокусувати погляд, бо об'єкт і далі вібрував чи, радше, обертався в дуже швидкому темпі.
На обох кінцях воно звужувалося до точки, і не було помітно нічого схожого на реактивні двигуни. Людське око могло впізнати тут лиш одну деталь — колір. Якщо це справді матеріальний об'єкт, а не фантом, то його творці, очевидно, поділяли деякі людські вподобання, але не людські обмеження: веретено, либонь, було суціль зроблене з золота.
Боумен повернув голову до системи заднього огляду, щоб подивитись, як ця річ рухатиметься далі. Вона повністю ігнорувала його капсулу, а тепер він помітив, як веретено зникло в одному з тисячі гігантських чорних пазів. Боумен знову залишився сам під цим зловісним небом, і відчуття ізольованості й самоти охопило його душу.
Згодом він помітив, що теж опускається до строкатої поверхні цього гігантського світу, а інша прямокутна прірва відкрила йому свої бездонні обійми. Порожнє небо зникло, годинник знову сповільнився, і ще раз космічна капсула почала падати повз чорні стіни, повз далекі візерунки зірок. Аж тепер Боумен переконався, що не повертається до Сонячної системи. Він раптом усвідомив: усе довкола могло виявитися лишень ілюзією, але це, напевно, правда.
Він побував на своєрідному пристрої космічної комутації, маршрутизаторі трафіку між зірок через неймовірні виміри простору й часу. Боумен щойно проминув Велику Центральну станцію галактики.
Розділ 42
Чуже небо
Далеко попереду, у тьмяному світлі якогось прихованого джерела, знову стало видко стіни паза. А відтак темрява раптово розвіялась, і капсула вже мчала вперед до неба, усіяного зірками.
Боумен знову опинився в знайомому космосі, але єдиний погляд довкола довів, що він зараз перебуває за кілька світлових століть від Землі. Він навіть не намагався відшукати знайомі людям від початку часів сузір'я, можливо, жодну із зірок навколо нього люди ще не бачили неозброєним оком. Більшість зірок зосередилася в осяйному поясі, покраяному темними смугами космічного пилу. Це Чумацький шлях, але в десятки разів яскравіший, аніж ми звикли його бачити. Боумену стало цікаво, чи це взагалі наша галактика. Можливо, і вона, але якщо дивитися на неї з точки, набагато ближчої до густонаселеної зірками середини.
Астронавт сподівався, що так і є, а отже, він не надто далеко від домівки. Та потім Боумен збагнув, наскільки ці думки безглузді й наївні. Зараз його занесло так далеко від Сонячної системи, що обмаль важить, у своїй галактиці він чи в якійсь із найбільш віддалених.
Боумен обернувся назад, щоб глянути на те місце, з якого щойно вийшла космічна капсула, і знову, уже вкотре, здивувався. Там не було гігантського багатогранного світу, жодного двійника Япета. Там зяяло ніщо — чорнильна тінь проти зірок, як двері темної кімнати, прочинені в ще темнішу ніч. Поки він спостерігав, ті двері зачинялися. Вони не крилися від нього, чорнота повільно заповнювалася зірками, немов у космосі зашивали дірку. Потім Боумен залишився сам у чужому небі.
Космічна капсула повільно розверталась, і коли вона нарешті розвернулася, то в поле зору потрапили нові дива. Спершу Боумен побачив ідеально сферичний рій зірок, який згущувався ближче до центру, перетворюючись на суцільне сяйво. Його зовнішні краї були розмиті — розріджені ореолами сонць, які непомітно переходили в тло дальших зірок.
Це дивовижне видовище, наскільки пригадував Боумен, називалося зірковим кластером. Він споглядав щось, чого ніколи раніше не бачили людські очі, хіба що як пляму в телескопі. Астронавт не пам'ятав, якою є відстань до найближчого відомого кластера, напевно, жодного з них не було в радіусі тисячі світлових років від Сонячної системи.
Космічна капсула й далі повільно оберталася, розкриваючи перед глядачем у капсулі ще більш дивовижне видовище — величезне червоне сонце, яке вже зараз було значно більшим за Місяць, якщо споглядати його із Землі. Боумен міг дивитися прямо на це сонце без жодного дискомфорту; наскільки він міг виснувати з його зовнішнього вигляду, воно не гарячіше, ніж жаристе вугілля. Тут і там, по тьмяно-червоних берегах, пливли яскраво-жовті ріки, схожі на сонячні Амазонки. Вони текли тисячі кілометрів, перед тим як улитися в пустелі цього холодного, майже згаслого сонця.
Згаслого? Ні, це хибне уявлення, породжене людським досвідом, емоціями, які викликає захід сонця й догоряння розжеврілих вуглинок.