Три десятки корявих маслин давали олію. Сім'я жила в тяжких злиднях, що Малху пояснювало тільки читання,— сам він був щасливий, не спробувавши іншого життя. Море урізноманітнювало бідну їжу. Його плоди — риби, краби і черепашки — були численні і майже всі їстівні.
Малх дуже рано навчився крутити жорна і читати. У років десять він уже міг переписати який-небудь напис на камені, що наполовину погруз у червону землю Еллади. Батько пояснював зміст, якщо сам розумів.
В Академії зберігалися книги Гомера й Геродота, Есхі-ла, Софокла, Евріпіда та багатьох інших. Користуватись ними було дозволено Малховому батькові. Дещо було і дома: цілі списки, благенькі від давності обривки без початку й кінця, чиїсь думки, як написи на камінні й пам'ятниках.
Згодом, коли закінчилась юність і Малх був далеко від батьківських могил, він зрозумів душевні муки батька, якого згризало бажання дати освіту синові й страх за долю освіченого. Духовенство лютувало на Академію, називаючи її спадщиною язичництва, притулком фальшивої мудрості. На тих, що мали з нею зв'язок, доносили як на таємних єретиків, котрі приховано справляли обряди засудженої богом релігії еллінів.
Філософи виправдовувалися: коли в глухих місцях імперії ще міг дотримуватися язичницький ритуал, то ніхто з освічених еллінів не допускав можливим повернення до минулого.
Через певний час Малх визнав не правоту, а правильність чуття темного духовенства. Справді, залишки мислячих людей протиставили основи стародавньої демократії імперським безчинствам. Наодинці — зі страху перед шпигунами та ще небезпечнішими добровільними нашіптувачами — батько обережно довіряв синові думки про злу переміну християнства, яке стало імперською релігією. Істина видавалась старому в поєднанні християнства з колишньою демократією. Та хто міг виправити їх, вилучивши з обох насильство? Нездійсненність завдання розуміли самі філософи, які шепталися на розваллях Еллади, виконуючи в примарній дійсності свого життя всі обряди правлячої церкви.
Батько боявся життя. Знаючи, що звички, уподобання суть найслабше місце найсильнішого серця, він в турботі про Малха не обтяжував його ніжністю до батьків: синів-ний обов'язок, не більше. Люди не варті любові. До того ж близьких у тебе можуть одібрати, як землю, одяг, гроші. Тільки думка твоя належить тобі назавжди. Вчися!
Книжки показали Малхові давню Елладу, населену героями, письменниками, мислителями, художниками. Чому ж йому не пощастило народитися тоді?! Тверезий батьків розум позбавив сина ілюзій:
— Ти схожий на людину, що розглядається лежачи,— її зір впирається в стіну колосся. Встань, і ти побачиш пустелю з ріденькими паростями від жменьки насіння, розвіяного бурею.
Намалювавши щось на кшталт карти, де відстані позначали століття, батько розмістив імена, і Малх побачив, що вся спадщина думки і генія була створена небагатьма, які нечасто народжувалися в маленьких містечках-республіках, котрі не переставали ворогувати між собою. Мучеництвом було життя кожного творця, і ніхто не отримав винагороди.
— А нині,— казав батько,— їхня спадщина як ця стара урна на старому стовпі. Ми любимо її, вона скрашає наше помешкання, але вона, кажуть, непотрібна. Що нинішні ромеї взяли від Еллади? Мистецтво торгувати, створене не філософами, а шукачами наживи.
— То навіщо мені вчитися? — запитував Малх.
— Щоб знати,— відповідав батько,— бо тільки думкою людина різниться від тварини.
Час для печальних відкриттів було обрано правильно. Думки в сина розбудилися, а на цьому шляху нема місця для повернення назад.
За п'ять поколінь до народження Малха готи напали на Елладу, зраджену імперією. З кожних десяти еллінів не стало дев'яти: одних убили, інших погнали з собою, і вони пропали в чужій стихії, як вода на розпеченому камені. Перед вестготами і після них Елладу грабували вандали-пі-рати. Ще раніше римляни, до римлян — македонці, перси...
— Еллінів немає більше,— повторював старий учитель грамоти.— Пустка Еллади заповнюється зайшлими варварами. Сонце палить нашу землю, щоб останки героїв не перетворювались на болото. Ми, елліни, живемо в нашому мармурі, в наших будівлях, у наших книгах, у нашій мові, яка багатша за інші, котрими спілкується імперія, що нас зневажає. Квапся вчитися, сину. Ми останні, ми дихаємо під лавиною, і кожен день наближає обвал.
Лавина зірвалася. За наказом базилевса Юстиніана візантійський легіон замінив місцеве ополчення, яке — привид старої Еллади — охороняло Фермопільський прохід. Водночас останні міста Еллади, що ще зберігали залишки самоврядування, отримали призначених Візантією префектів. Не стало афінського самоврядування, не стало і грошей на утримання Академії. її закрили як непотрібну, а префект увів нові податки.
Малхів батько не лише позбувся хлібної видачі, а й віддав за податі всі овочі" і всю олію. Залишилася макуха. Старі позлягали від особливої хвороби, сутність якої була у відразі до життя. Сухість серця завадила синові помітити, що батько й мати за прикладом стародавніх стоїків умертвили себе голодом.
Малх залишився самотній, але аж ніяк не вільний. Спадкоємець, він тепер повинен був платити податки за клаптик виснаженої землі і за старий маслинник, за дім, нехай і руїну, за вікна без віконниць, за двері, від яких залишилися тільки дірки косяків, за огнище, за хмиз, збирав його Малх чи ні, за домашню птицю й тварин, яких не було, за утримування легіону, що ніби-то охороняв Фермопіли, за дороги в провінції і за вулиці Афін, хоча ніхто не доглядав бруку, за сіль, за видовища — хоч цирк був закритий... Не можна відмовити і храмовим збирачам, а то лінощі в справах благочестивих засвідчували уникання істинної Церкви, що було державним злочином, як і несплата будь-якого податку.
Тенета, які задушили батьків, опускалися на сина. Мал-ху пощастило. Бродячі міми прийняли його в своє товариство за вміння читати, і він втік, покинувши на волю Долі дім, землю, дерева, бо за обтяжливе нерухоме майно йому ніхто не захотів дати й трьох оболів.
Два осли тягли візки із злиденними манатками: грубі маски, що були наслідуванням ликів з барельєфів, лахміття для ролей і розпотрошені книжки, до яких Малх приклав свою спадщину. Десяток чоловіків розважали глядачів виставами, де грубі жарти, що замінювали гумор, чергувалися з діалогами із трагедій та фокусами жонглерів.
Мандрівні комедіанти сміливо бродили по всій імперії. Добуте ділили порівну, крім монет. Гроші складалися на побори, від яких не можна було ухилятися. Імперія не ставила перешкод у пересуванні лише немічним старцям і явним, ні на що не придатним калікам.
Дорожні застави хапали тих, хто не мав прохідних листів. Кожен бродяга міг виявитися втеклим рабом, колоном, що покинув земельну ділянку, злочинцем, підданим, який ховався від податків. Бродяг запроторювали до в'язниць і розправлялися швидко: якщо ув'язненого не розшукували як утікача, його продавали в рабство як такого, що намагався ухилитися від виконання обов'язків перед імперією.
Сильний, спритний, Малх став чудовим жонглером. Він добре виконував ролі. Начепивши маску, він викликав приємне хвилювання в глядачів, що полюбляли бути настраханими до міри свого вдоволення.
Ватажок мімів знав справжні й вигадані імена всіх мімів, починаючи від Каїна. Дехто з них своєю знаменитістю затьмарював римських імператорів: самим рухом тіла й рук вони вміли ліпити з повітря одразу кілька фігур і перевтілюватися, як стародавні боги. Боячись бути звинуваченими у чаклунстві, ватажок зважувався показувати образки померлого мистецтва тільки перед своїми. Він починав метатися, наче вкушений тарантулом. Та от ніби дивацькі рухи набували ритму. Видіння двоїлися, троїлися, до двох голосів діалогу долучався третій.
Потім мім чесно розкривав таємниці свого мистецтва, але повторити не вдавалося нікому.
— Зі мною все умре, я останній,— з сумом казав ватаг. Малх вірив легенді про якогось афінського міма, який утік в Азію перед приїздом Нерона через страх перед ревнивством імператора-лицедія. В сірійському містечку втікач захотів показати "Антігону" Софокла, всі ролі в якій він виконував сам. Коли на арені маленького цирку почалося перевтілення одного в багатьох, глядачі, які не бачили раніше великого мистецтва, повтікали з жаху. Весь
наступний' день мім ходив по місту, переконуючи городян не боятися. Врешті глядачі зібралися на повторну виставу. Побачивши "Антігону", вони покидали всі справи. Кожен намагався відтворити видовище, всі забули про їжу. Підкинулася дивна хвороба, що загнала населення в могилу, а мім загинув від убивць, посланих заздрісним імператором. /
Жебрацьке, але безхмарне Малхове життя обірвалось, як перегнила мотузка. В Александрії Нільській Малхові приятелі спокусилися, здавалося, на зовсім безпечну можливість проникнути в комору торговця коштовностями. Всіх схопили, Малх порятувався випадково.
Ставши справжнім бродягою, колишній мім міг стати легкою здобиччю першого, хто має право спитати: де ти живеш, чим живеш і чи заплатив ти податки? Найнебезпеч-ніше становище. До того ж ні мідного обола. Як жити, як вижити? Малх вирішив стати легіонером.
Еллінів вважали небажаними для служби у військах, та Александрія, зобов'язана здати солдатів за набором імперії, не цікавилася минулим добровольців. Малх приховав своє походження. Жонглер що й гімнаст — з Малха легше зробити солдата, ніж з ратая.
Ішла війна з персами, котра вже, бо з персами воювали завжди, принаймні з часів вавілонського стовпотворіння, коли бог перемішав мови людей. Можливо, один Малх в усій армії міг більш-менш до ладу розповісти про століття ворожнечі, яка всупереч загальній думці тих, що його оточували, була викликана спочатку нальотами еллінів на Азію, а далі наполегливо підтримувалася хижацьким натиском на Схід Римської імперії, яка не переставала шукати жертву для чергового пограбування. Тепер полководець
Велізарій вів три легіони та кілька тисяч кінноти з дружніх імперій сарацинів та інших найманців-варварів. Обидві сторони уникали рішучих побоїщ. Зимові дощі, захопивши армії поблизу руїн Вавілона, позбавили противників рухливості. Після кількох сутичок було укладено перемир я. Для Малха настали два роки коротких переходів і довгих стоянок, що переривалися не дуже кривавими зіткненнями.