Але судячи з того, в якому стані ми знайшли його сьогодні вранці, о тій годині він уже, мабуть, залив у себе чимало склянок якоїсь гидоти. Старий піднімається, стукає, ніхто не відповідає, він відмикає двері своїм ключем, знаходить усе в такому безладі, як тепер, а на ліжку лежить полковник з витріщеними очима і залізним дротом навколо шиї. Тоді старий збігає вниз, будить портьє, у жодного з них нема бажання знову підніматись туди, вони кидаються до телефону, але виявляється, що лінія перервана. Цього ранку телефон працював чудово, але повіримо їм. І портьє біжить до скверу на розі, де є таксофон, щоб зателефонувати до поліційного управління, а старий тим часом плентається у протилежний бік, де мешкає якийсь лікар. Словом, це забирає в них двадцять хвилин, вони повертаються, і, перелякані на смерть, чекають унизу; тим часом лікар одягнувся і прийшов майже одночасно з поліційною машиною. Вони піднімаються у двадцять сьомий номер, а на ліжку нема нікого.
— Як нікого? — запитав Бельбо.
— Нема ніякого трупа. Лікар повертається додому, а мої колеги знаходять лише те, що ви тут бачите. Вони допитують старого та портьє і дізнаються про те, що я вам розповів. Куди поділися два добродії, які піднялися з Арденті о десятій? Хто його знає, вони могли вийти між одинадцятою і першою, і ніхто б цього не помітив. Чи були вони ще в кімнаті, коли зайшов старий? Невідомо, він був там з хвилину і не заглядав ані на кухню, ані в туалет. Вони могли вийти й винести з собою труп, поки ті два бідолахи бігали по допомогу? Це не було б неможливо, адже є зовнішні сходи, що виходять у двір, а там можна було вийти через ворота в бічну вуличку. Але насамперед, чи справді був труп, чи полковник, скажімо, не вийшов опівночі разом із тими двома типами, а старому все приверзлося? Портьє повторює, що галюцинації у старого не вперше, кілька років тому він сказав, що бачив одну з пожилиць, повішену голяком, однак через півгодини пожилиця повернулася свіжа, наче рожа, а на розкладачці старого знайшли садопорнографічний часопис; може, йому заманулося підглянути через дірку від ключа в кімнату тої пані, і він побачив завісу, яка колихалася в сутінках. Єдиним певним фактом є те, що кімната не в нормальному стані, а Арденті здимів. Але я забагато говорю. Тепер ваша черга, докторе Бельбо. Єдиний слід, який ми знайшли, — це аркуш паперу, що лежав на підлозі поруч із цим столиком. "Чотирнадцята година, готель "Прінчіпе-е-Савойя"; шістнадцята година, "Ґарамонд", доктор Бельбо". Ви підтвердили, що він у вас був. Тепер розкажіть, що сталося.
22
Лицарі Ґрааля більше не бажали, щоб їм ставили запитання.
Wolfram von Eschenbach, Parzjval, XVI, 819
Бельбо говорив стисло: він повторив йому все те, що вже сказав по телефону, без інших важливих деталей. Полковник розповів якусь туманну історію, твердячи, що у певних документах, знайдених у Франції, він відкрив сліди скарбу, але нічого конкретнішого не сказав. Здавалося, він гадав, що володіє небезпечною таємницею, і хотів раніше чи пізніше опублікувати ці матеріали, щоб не бути єдиним її охоронцем. Полковник говорив щось про те, що інші люди, які відкрили цю таємницю до нього, зникли за таємничих обставин. Він обіцяв показати документи, лише якщо ми погодимося підписати з ним контракт, але Бельбо не міг дати згоду на контракт, якщо спершу чогось не побачить, і вони розійшлися, невиразно домовившись про наступну зустріч. Гість видавництва згадував про зустріч із якимось Ракоскі, і сказав, що той був головним редактором "Cahiers du Mystere". Полковник хотів попросити, щоб той написав йому передмову. Схоже на те, що Ракоскі порадив йому відкласти публікацію. Полковник не сказав йому, що збирається йти до видавництва "Ґарамонд". Це було все.
— Гаразд, гаразд, — сказав Де Анджеліс. — Яке враження він на вас справив?
— Він здався нам фанатиком і трохи — як це сказати? — ностальгічно згадував своє минуле, зокрема період служби в іноземному легіоні.
— Він сказав вам правду, хоч і не до кінця. У певному розумінні, ми вже тримали його на мушці, хоч і не надавали цьому надто великого значення. Подібних випадків у нас чимало... Отож Арденті — це не його справжнє ім'я, але його французький паспорт справний. Кілька років тому він знову почав вряди-годи з'являтися в Італії, і його розпізнали, хоч і без стовідсоткової певності, як такого собі капітана Арковедджі, заочно засудженого до смертної кари в 1945 році. Співпраця з СС, внаслідок якої
чимало людей потрапило до Дахау. У Франції його теж тримали на оці; його судили за шахрайство, але йому якось пощастило викрутитись. Припускається, повторюю, припускається, що він та сама особа, на яку торік доніс один дрібний промисловець із Песк'єра Борромео. За його словами, той під іменем Фассотті переконував його, що в озері Комо й досі лежить скарб Донґо, і він знайшов місце, але йому бракує лише кількох десятків мільйонів, щоб найняти двох досвідчених пірнальників і моторного човна... Взявши гроші, він звіявся. А сьогодні ви мені підтверджуєте, що у нього була манія до скарбів.
— А той Ракоскі? — запитав Бельбо.
— Ми вже перевірили. У готелі "Прінчіпе-е-Савойя" справді був зареєстрований, на основі французького паспорта, якийсь Владімір Ракоскі. Опис невиразний, на вигляд шляхетний добродій. Сходиться з описом тутешнього портьє. Сьогодні вранці він був у списку "Аліталії" на перший рейс до Парижа. Я підключив сюди Інтерпол. Аннунціато, чи прийшло вже щось із Парижа?
— Поки що нема нічого, пане комісаре.
— Ось бачите. Тож полковник Арденті, чи як там його звали, прибуває до Мілана чотири дні тому, нам не відомо, що він робить перші три дні, а вчора о другій бачиться, мабуть, із Ракоскі в готелі, не кажучи йому, що збирається йти до вас, і це здається мені цікавим. Увечері він приходить сюди, мабуть, із тим самим Ракоскі й ще одним... після чого всё стає дуже неясним. Навіть якщо вони не спровадили його на той світ, то все ж обшукали помешкання. Чого ж вони шукали? У піджаку — ах, згадав, навіть якщо він і пішов, то без піджака, піджак із паспортом залишився в кімнаті, та не думайте, що це спрощує справу, адже старий каже, що він лежав на ліжку в піджаку, але, може, то була домашня куртка, — їй-богу, у мене таке враження, що я в клітці з божевільними, — ага, у піджаку було багато грошей, навіть дуже багато... Виходить, вони шукали чогось іншого. Єдину добру ідею подали мені ви. Полковник мав якісь документи. Як вони виглядали?
— У нього в руках була брунатна течка, — сказав Бельбо.
— Мені вона видалася червоною, — сказав я.
— Вона була брунатна, — наполягав Бельбо, — але, може, я помиляюся.
— Хоч би яка вона була, червона чи брунатна, — сказав Де Анджеліс, — але тут її немає. Вчорашні добродії забрали її з собою. Виходить усе крутиться навколо тієї течки. На мою думку, той Арденті не хотів публікувати ніякої книжки. Він зібрав певні дані, щоб шантажувати Ракоскі, і намагався використати зв'язки у видавництві як елемент тиску. Це було б у його стилі. І тут можна було б робити й інші здогади. Ці двоє йдуть геть, погрожуючи йому, Арденті лякається і тікає, залишаючи все, уночі, з течкою під пахвою. І, можливо, з невідомої причини інсценізує перед старим свою смерть. Але все це надто як у кримінальних романах, та й не пояснює, чому кімната в безладі. З іншого боку, якщо ці двоє його пришили і викрали течку, навіщо було викрадати труп? Побачимо. Пробачте, але я змушений попросити ваші документи.
Він покрутив у руках мій студентський квиток.
— Студент філософії, чи не так?
— Не я один, — відказав я.
— Вас навіть занадто багато. І вивчаєте цих тамплієрів... Якби я захотів більше дізнатися про цю компанію, що мені краще прочитати?
Я назвав йому два популярні, але досить серйозні видання. Я сказав йому, що він знайде вірогідні дані аж до процесу, а решта все маячня.
— Розумію, розумію, — сказав він. — Тепер ще й тамплієри. Угрупування, якого я ще не знаю.
Підійшла Аннунціата з телефонограмою:
— Ось відповідь із Парижа, пане комісаре.
Він почав читати.
— Чудово. В Парижі про цього Ракоскі нічого не відомо, а номер його паспорта сходиться з номером документа, викраденого два роки тому. Ось ми й приїхали. Пан Ракоскі не існує. Ви кажете, що він був головним редактором часопису... як його назва? — Він занотував. — Спробуймо, але б'юсь об заклад, ми виявимо, що такого часопису теж нема або що його припинили видавати ще бозна-коли. Гаразд, панове. Дякую, може, колись я потурбую вас іще раз. Ага, останнє запитання. Цей Арденті нічого не згадував про зв'язки з яким-небудь політичним угрупуванням?
— Ні, — сказав Бельбо. — Здається, він облишив політику заради скарбів.
— І заради ошукування недосвідчених. — Він звернувся до мене: — Гадаю, він вам не сподобався.
— Мені не подобаються такі люди, як він, — сказав я. — Але у мене ніколи не виникало бажання задушити їх залізним дротом. Хіба що в теорії.
— Звичайно. Забагато клопоту. Не бійтеся, пане Казобоне, я не належу до тих, хто вважає всіх студентів злочинцями. Не хвилюйтеся. Бажаю вам успішно закінчити дипломну роботу.
Бельбо запитав:
— Пробачте, комісаре, я питаю просто з цікавості. Ви з відділу вбивств чи з політичної поліції?
— Гарне запитання. Мій колега з відділу вбивств був тут сьогодні вночі. Коли в архіві виявили ще дещо про минуле Арденті, справу передали мені. Так, я з політичної поліції. Але, правду кажучи, не знаю, чи я саме та людина, яка потрібна. Життя не таке просте, як у детективних романах.
— Я так і думав, — сказав Бельбо, простягаючи йому руку.
Ми пішли, але неспокій не полишав мене. Не через комісара, який видався мені непоганою людиною, — просто вперше у своєму житті я опинився в центрі темної історії. І брехав. А разом зі мною й Бельбо.
Я попрощався з ним коло дверей видавництва "Гарамонд", і ми обоє були збентежені.
— Ми не зробили нічого поганого, — сказав Бельбо винуватим тоном. — Чи буде комісар знати про Інгольфа та про катарів, чи ні, не має великого значення. Все це маячня. Можливо, Арденті мусив зникнути з інших причин, а їх може бути тисячі. А можливо, Ракоскі — співробітник ізраїльської таємної служби і приїхав сюди звести старі порахунки.