Урядовий радник — це вам, як-не-як, урядовий радник. Згадка про кожну юридичну перешкоду, кожну каверзу викликала злий регіт.
— Отак воно у вільній Швейцарії! — вигукнув один дядько і знов замовив "подружку".
— Тоді я вирішив діяти на власний страх і риск,— провадив "оборонець". — Я зачекав, поки урядовий радник повернувся з навколосвітньої подорожі. Про те, коли прибуває літак, вичитав у газетах. Потім повідомив про свій намір начальника поліції. Той наказав оточити аеропорт. Але я переодягся прибиральницею, сховав у накладних грудях револьвер і затерся між працівників аеропорту. А одному поліцейському скортіло мацнути мене за ті фальшиві груди. Тоді я як вересну: "Рятуйте! Гвалтують!" Начальник поліції вибачився, а поліцейського посадили в холодну при аеропорті.
Дядьки реготали й ляскали себе по стегнах. Потім "оборонець" почав розповідати, як застрелив того чоловіка, якого завдяки йому суд виправдав. Це сталося перед дверима до зали для пасажирів першого класу. Урядовий радник упав головою в урну зі сміттям.
— Він уколошкав того радничка, як Тель в ущелині Геслера! — загорлав якийсь дядько.
Решта слухачів схвально загукали — мовляв, оце правильно, оце справедливо. Шум, гам, тарарам. А "оборонець" уже перейшов до сцени свого арешту. Змалював, як начальник поліції зривав з нього фальшиві груди, потім виліз на стіл і повторив промову на власний захист, яку виголосив перед п'ятьма членами верховного кантонального суду, що колись виправдали вбитого, а тепер мали виправдати його вбивцю. На завершення тієї промови він заявив суддям: "Розту-ди його, таке правосуддя!" — і став "оборонцем" у долині Штюссі. Закінчивши розповідь, він упав на стілець. Один дядько з недопитою пляшкою "подружки" в лівій руці встав, поплескав оповідача по плечу, заявив, що самого його звати Штюссі-Штюссі, а "оборонець" — єдиний на весь Штюссікофен не Штюссі, проте все ж таки швейцарець до самих кісток; а тоді допив пляшку до дна, впав на стіл і захропів. Решта завели скасований національний гімн, перша строфа якого закінчувалася словами: "Хвала Гельвеції1, хвала синам її, що ладні стать до лав — хоч завтра в бій!" Історія мені здалася ніби знайомою. Я хотів тільки уточнити деякі подробиці, але "оборонець" був уже надто п'яний, щоб з ним розмовляти. Декотрі дядьки грізно попідводились, тоді як інші вже доспівували другу строфу: "Ні бою грізний час, ні смерть не спинить нас. Нам біль — як жарт!.." Шкода мені стало "оборонця". Був же відомим адвокатом, а тепер — ні се ні те, крутій. Укоротив людині віку, виграв процес над самим собою. Однак те вбивство його доконало. Я відмовився від наміру купувати садибу. Мені пора було йти. В долині Штюссі міських людей і так не люблять, а тут ще й бачили, що моя машина з Невшателя. Отож я був для них такий собі чужак-нероба, хоч розмовляв тією самою мовою, що й вони, хіба лиш не так співуче. І я пішов із заїзду. "Рожевіють Альп вершини, помолімося до днини — бог почує..." — гриміло мені вслід. То дядьки вже завели новий національний гімн.
Далі знов нічого не пригадую. Старий у кріслі на коліщатах, його дочка, п'яний убивця серед п'яних дядьків у штюссікофенському заїзді — усе неначе вві сні. Домовитися з "оборонцем" не пощастило, і я не відчував нічого, крім роздратування. Ту садибу я хотів купити не просто через забаганку. Мені потрібна була переміна. Приїхавши додому, я заходився все перебирати й переставляти. Повикидав к бісу мотлох, що може зібратися за сорок років у домі письменника,— купи непереглянутої кореспонденції, оплачені рахунки, яких досі не бачив, квитанції, на які ніколи не звертав уваги, стоси коректур, безліч разів переписані рукописи, уривки текстів, фотознімки, малюнки, шаржі. Одне слово, жахливий безлад, що його треба було почасти довести до ладу, а решту знищити. Гори непрочитаних рукописів, накриті лавиною недоведеної до пуття пошти за кілька десятиріч. Не вибираючи, я розгорнув один із рукописів. "Правосуддя". Геть цю погань! Коли рукопис уже опинився в поліетиленовому мішку, мій погляд упав на його першу сторінку: там стояло ім'я почесного доктора Ісаака Колера. Я вийняв рукопис з мішка. Його надіслав мені з Цюріха якийсь доктор Г., але я ніколи не читаю рукописів, що їх одержую поштою. Література мене не цікавить — я її трохи сам роблю. Доктор Г. Я напружив пам'ять. Кур, 1957 рік. Це було після мого виступу в одному готелі. Я ввійшов до бару, щоб випити ще одне віскі. Крім немолодої барменки там був ще один чоловік. Як тільки я сів, він відрекомендувався. Доктор Г., колишній начальник цюріхської
Давня назва Швейцарії.
кантональної поліції. Високий, огрядний, старомодний на вигляд чоловік, через жилетку звисав навскоси золотий ланцюжок від годинника, що сьогодні побачиш не часто. Незважаючи на його вік, чуб у нього був ще чорний, вуса кущуваті. Він сидів на одному з високих стільчиків біля стойки, попивав червоне вино, курив сигару "Баійяно" і розмовляв з барменкою, звертаючись до неї на ім'я. Голос він мав гучний, а його рухи були розкуті — одне слово, не дуже церемонний чоловік, що викликав у мене цікавість і настороженість водночас. На другий день уранці він ще підвіз мене своєю машиною до Цюріха... Я погортав рукопис. Він був надрукований на машинці. Над заголовком стояло від руки: "Робіть із цим що завгодно". Я почав читати. Дочитав до кінця. Автор, якийсь адвокат, не впорався з власним матеріалом. Його розповідь раз у раз перебивали свіжі події. Про найважливіше він почав писати,наприкінці, а тоді йому раптом забракло часу. Він дуже квапився. А загалом писанина дилетанта. Викликали в мене подив і окремі сцени. Або взяти назву розділу: "Спроба дати лад безладу". Те саме й щодо декотрих імен. Хто такі Нікодемус Мольх, Дафна Мюллер, Ільзе Фрой-де? А хто тепер держить у парку цілу армію гномів? Здається, начальник поліції якось казав мені, що любить Жана Поля4. Поговорити з начальником поліції я вже не міг. Він помер. У 1970 році. Потім я прочитав листа, якого він надіслав разом з рукописом: "Щойно повернувся з похорону Штюссі-Лойпіна. Був тільки Мокк. Після похорону ми їли з ним у "Театральному" суп із фрикадельками з печінки та філе Россіні з зеленими бобами. Після того довго шукали Мокків слуховий апарат. Кельнерка забрала його разом з підносом. Що ж до нашого славного борця за справедливість, то йому все ж таки пощастило пробратися в аеропорт. Переодягся прибиральницею. Він і вистрілив, але з переляку, що таки домігся свого, впав головою в урну зі сміттям. На щастя, Колер нічого не помітив — тієї хвилини саме злітав чотиримоторний літак. А втім, той чоловік своїм револьвером однаково не завдав би нікому шкоди. Він помилився. Я тоді все ж таки перехитрував його в крамничці лахмітника. Патрони в альпійському ріжку були холості, я з них усе повитрушував. Потім я вже й сам не знав, що робити з тим фанатиком справедливості. Він дійшов до краю. Передавати його правосуддю не хотілося. Подбати про нього взявся Штюссі-Лойпін (див. вище). Він знайшов йому роботу. Це було кілька років тому. Ваш доктор Г., колишній начальник поліції".
Я зателефонував до Штюссікофена. Трубку взяв господар "Лойенбергера". Я попросив покликати "оборонця". Помер. Останній тиждень йому вже скрізь ввижалися чортики. Як його звали? "Оборонець". Де поховали? Мабуть, у Флеті-гені. Я поїхав гуди. Кладовище було за селом. Кам'яний мур, куті гратчасті ворота. День видався холодний. Це вперше в цьому році я відчув настання зими. Кладовища я люблю. В дитинстві я грався на одному кладовищі. Воно було "індивідуальне". Кожен покійник мав свою могилу, надгробок, кутий залізний хрест, постамент, колонки. Можна було навіть побачити ангела. На могилі такого собі Крістелі Мозера. Але тут, у Флетігені, кладовище було сучасне, узаконене відповідним рішенням місцевої общинної ради. Того, хто помер десять років тому, тут уже не знайдеш. Оскільки площа кладовища обмежена й збільшити її нема змоги,— земля коштує надто дорого,— полежати в рідній землі покійниками дозволялося тільки десять років. А потім — геть, у вічність. Але й ці десять років лежати доводилося в тисняві. Кожному — однакова могилка. Однакові квіточки. Однаковий надгробок. І однаковими літерами напис. Отак і лежали тут покійники плечем до плеча, як у шерензі,— навіть той, котрого я шукав. У житті без ладу, зате після смерті все до ладу. Його могила була передостання — біля ще порожньої ями. Стояв уже й надгробок, росли квіточки (айстри, хризантеми). На надгробку напис:
Фелікс Шпет, оборонець 1930 — 1984
Вдома я перечитав рукопис іще раз. Він, як видно, був передрукований з якогось давнішого рукопису. Крім літературних оздоб, доданих, мабуть, самим начальником поліції, більш ніяких змін він не зазнав. Що ж до розповіді Шпета, то цей хвалився у Штюссікофені вбивством, якого насправді не вчинив, а Колер накинув тоді в Мюнхені своє вбивство людині, що її хотів усунути через убитого. Я зробив з рукопису фотокопію. Адреса почесного доктора Ісаака Колера знайшлася в телефонній книзі. Я надіслав йому копію. Через кілька днів одержав листа від Елен Колер. Вона просила мене приїхати. Батько, мовляв, у такому стані, що відлучитися вона не може. Я їй подзвонив. І на другий день ступив у володіння Колерів.
Йдучи від кутих гратчастих воріт до вілли, я мав таке враження, ніби вступив у рукопис і він дає мені пояснення. Природа довкола дихала багатством. Жовтнева флора тут була щедра. Дерева стояли надзвичайно величні. Ще майже літні. Фен не відчувався. Живопліт і кущі гарно підстрижені. Порослі мохом скульптури. Голі бородаті боги з ногами й задами, як у юнаків. Тихі ставочки. Врочисто застигла пара павичів. Усе в глибокій задумі й мертвій тиші. Лунали тільки голоси кількох пташок. Великий, просторий будинок з вежами та фронтонами, повитий диким виноградом, плющем і трояндами. Всередині все зручне й легке. Меблі в античному стилі, що не стілець чи столик, то коштовність. На стінах — картини знаменитих імпресіоністів, далі — давніх голландських майстрів. Мене супроводжувала старезна служниця. У кабінеті почесного доктора Ісаака Колера я мав зачекати. Кімната була простора. Вся визолочена сонцем.