Крізь щілини в дошках просочилося червонясте світло. Двері відчинились, і, затуляючи пломінець лойової свічки висохлою рукою, яка немовби й сама світилася, стара, недбало одягнена баба стала на порозі в усій своїй страшній непривабливості. Обидві її руки були зайняті, і вона зубами чи, скоріше, яснами тримала комір сорочки з грубого полотна, цнотливо стараючись приховати від нескромних очей принади, від яких тікали б навіть козли з шабашу 12. Стара впустила акторів на кухню, поставила свічку на стіл, розгребла золу в погаслому вогні, знайшла кілька жарин, які ще тліли, і незабаром од них спалахнув, потріскуючи, пучок хмизу; потім вона пішла в свою кімнату надіти спідницю та кофту. Дебелий парубійко, тручи брудними руками очі, відчинив ворота, поставив карету на подвір'ї, випряг коня і завів його в стайню.
— Але ж не можна залишати бідолаху Матамора на возі, як лань, привезену з полювання,— сказав Блазіус.— Ще, чого доброго, собаки обгризуть. Усе-таки хрещена душа, треба посидіти над ним уночі як над добрим християнином, бо таким неборака й був.
Тіло покійного принесли в хату, поклали на стіл, поштиво накрили плащем. Під широкими складками тканини особливо впадала в око його мертва застиглість і дуже чітко вирізнявся гострий профіль, либонь, ще страшніший від того, що був накритий. Коли хазяйка повернулась і побачила небіжчика, вона мало не впала від жаху — подумала, що то вбитий чоловік, а біля нього — вбивці. Вважаючи Тирана за ватажка банди, стара простягла до нього тремтливі руки й благала не позбавляти її життя, клялася, що нізащо, навіть під тортурами, не викаже таємниці. Ізабелла заспокоїла її, коротко розповіла, що сталося. Тоді стара принесла ще дві свічки, поставила їх з обох боків коло покійника і сказала, що разом з Леонардою посидить над ним, бо в селі вона часто споряджає та проводжає мерців у останню дорогу, тож знає, що і як треба робити в ці скорботні години.
Трохи впоравшись, актори перейшли в другу кімнату і повечеряли, хоча їсти й не хотілося — всі були пригнічені печальною подією і втратою доброго Матамора. Чи не вперше в житті Блазіус не допив своєї склянки, хоч вино було й непогане. Видно, в душі він дуже страждав, сам будучії з породи тих п'яничок, які хотіли б, щоб їх поховали під бочкою, аби з крана текло прямо в рот — він би вставав із домовини й гукав: "Повніше!", аж доки не набирався б по самісінькі вінця.
Ізабелла та Серафіна лягли на одному поганенькому ліжку за перегородкою. Для чоловіків дебелий наймит приніс із стайні оберемок соломи, й вони послалися прямо на долівці. Спали всі кепсько — мучили похмурі сни — і рано-вранці були вже на ногах, бо ж мали поховати Матамора.
Простирадла не знайшлося. Леопарда з хазяйкою обгорнули його клаптем старої декорації з намальованим лісом; то був саван, так же підходящий для актора, як похідний плащ для воїна. На пошарпаному полотні зеленіли давні, напівстерті малюнки листя та квітів, і здавалося, що то вшановано покійного — цілий оберемок трави розсипано круг його тіла, завинутого й зашитого, мов єгипетська мумія.
Мари зробили з дошки, поклавши її на дві палиці, за кінці яких узялися Тиран, Блазіус, Скапен і Леандр. Широка й довга накидка з чорного оксамиту, всіяна зробленими з фольги зірками та серпиками місяця,— театральне вбрання верховних жерців і чарівників — стала доволі пристойним похоронним покривалом.
Отак споряджена процесія нишком, через задню хвіртку, аби уникнути цікавих поглядів та зайвого поговору, вийшла просто в поле — там лежало пустирище, де, за словами хазяйки, можна було поховати Матамора, не викликавши нічийого заперечення, Ібо туди звичайно викидали дохлих тварин; що й казати, місце бридке, негідне прийняти останки людини, створеної за образом і подобою божими, але церковні приписи — непорушні, і відлучений блазень не може спочивати в святій землі, хіба що він зречеться свого ремества, театру з усією його суєтою; а Матамор не зрікався.
Прокинувся сіроокий ранок, грузнучи в снігах, спускався по схилах пагорбів униз. Холодне світло розлилося по засніженій рівнині, від білизни якої саме небо блякло, ставало мертвотно-блідим. Кілька селян, що йшли, певно, по хмиз, побачивши дивну процесію, в якій не було ні хреста, ні священика і яка до того ж прямувала зовсім не в сторону церкви, зупинялися здивовані і скоса позирали на акторів,— певно, думали, що то єретики, чаклуни чи якісь інші нечестивці, одначе сказати нічого не наважувались. Нарешті процесія вийшла на досить вільне місце, і наймит із заступом сказав, що тут можна й зупинитися. Довкола валялися напівзамете-ні снігом кості тварин. Кінські скелети, обкльовані коршу-нами та круками, виставляли низки хребців, довгі голі черепи з глибокими очними ямками і обчухрані ребра, схожі на спиці віяла, з якого зірвали папір. Білі плями снігу, примхливо розкидані по тих кістках, чіткіше вирізняли опуклості та суглоби на них, від чого те гидотне видовисько падла ставало ще жахливіше. Певне, це на таких химерних звірах мчить верхи на свій шабаш усяка нечиста сила.
Актори поклали небіжчика додолу, і наймит заходився проворно копати яму, відкидаючи на сніг чорне груддя землі; страшенно сумна картина: хоч мерці нічого й не відчувають, а проте живим здається, що бідолашним покійникам у першу ніч буде дуже холодно під цим промерзлим груддям.
Тиран час від часу заміняв наймита, і яма ставала щораз глибша. Широко роззявивши пащу, вона вже готова була йоглинути хирляве тіло, коли це почулися викрики: селюки, зібравшись купою поблизу, нахвалялися, що поб'ють гугенотів 13, і, схоже, ладні були напасти на акторів. Звідти вже полетіло кілька каменюк, які, на щастя, нікого не зачепили. Розлютований Сігоньяк вихопив шпагу й кинувся на той набрід грубіянів, б'ючи їх плазом свого клинка і погрожуючи проштрикнути гострим вістрям. Почувши гамір сутички, Тиран вискочив з ями, схЬпив палицю з мар і лупцював нею тих, кого повалив у своєму стрімкому нападі барон. Голоснр лаючись на чому світ стоїть,1 юрба розбіглась, і нарешті можна було поховати Матамора.
Покладене на дно ями тіло, зашите в клапоть лісу, скидалося скоріше на загорнутий у зелену ганчірку аркебуз, аніж на мерця, якого ховають. Коли перші грудки землі посипались на мізерні останки актора, схвильований Педант не зміг стримати сльозу, зронив її з кінчика червоного носа в могилу, мов перлину душі, і, скорботно зітхнувши, вигукнув слова, які були водночас надгробним риданням, похоронною піснею і посмертною хвалою небіжчикові:
— О бідолашний Матамор!
Кажучи це, славний Педант і не підозрював, що повторює слова Гамлета, принца датського: він промовив їх, тримаючи в руках череп Йоріка, колишнього придворного блазня, як то видно з трагедії добродія Шекспіра, поета вельми відомого в Англії і шанованого королевою Єлизаветою.
Кілька хвилин — і могила була засипана. Тиран притрусив її зверху снігом, замаскував, щоб, бува, не поглумилися над трупом, і сказав:
— Що ж, більше нам тут нічого робити, мерщій ходімо звідси. Повернемось у заїзд, запряжемо свій шарабан — і в путь-дорогу, а' то ці пройдисвіти зберуть підкріплення і, чого доброго, знову нападуть на нас. Вашої шпаги та моїх кулаків тоді буде замало. Юрба пігмеїв може перемогти велетня. Та навіть якщо б ми й подолали їх, то від цього нам не було б ні славц, ці користі* Хай би ви розпороли животи п'ятьом чи шістьом із нщ: — доблесті в&щ це не додало б, а клопоту ми мали б багацько. Почалися б голосіння вдів, крики дітей і всяка інша нудота, яку охоче використовують адвокати, щоб розжалобити суддів.
Порада була слушна, і всі послухались її. Через годину, заплативши за нічліг, актори вирушили в дорогу,
VIL Розділ, у якому роман; виправдує свою назву
Спочатку їхали з такою швидкістю, на яку тільки була здатна після ночі доброго відпочинку у хліві стара конячина, тягнучи воза по заметеній снігом дорозі. Сігоньяк і Тиран порозганяли селюків, але ж їх могло зібратися більше, аби знову напасти, так що акторам треба було якнайскоріше від'їхати подалі від села, щоб їх не догнали. Добрих два льє проїхали мовчки, пригнічені похмурими думками про свою гірку долю, ще сумнішими після кончини Матамора. Кожному думалося, що настане день, коли і його, можливо, так само поховають при дорозі, поміж останками дохлих тварин, і покинуть на наругу несамовитим бузувірам. Життя — як оцей шарабан, котить собі вперед, байдуже до тих, хто не може встигнути за ним і лишається, конаючи, або вже скот навши, у придорожній канаві. Таке порівняння немовби розкривало приховану сутність речей, і Блазіус, якому давно вже свербів язик, пустився в розумування, щедро пересипаючи свою мову цитатами і сентенціями, що запам'яталися йому з ролей педанта.
Тиран слухав похмурий, не озиваючись ні словом. Його цікавило зовсім інше, й Блазіус, помітивши неуважність товариша, спитав, про що той думає.
— Я думаю про Мілона Кротонського !,— відповів Тиран,— який кулаком убив бика і за один день з'їв його. Мені вельми подобається цей подвиг, я, відчуваю, теж міг би зробити так само.
— На жаль, бика немає,— втрутився Скапен.
— Це правда,— зітхнув Тиран.—— У мене є тільки кулак... і шлунок. О, які то щасливці — страуси, що ковтають камінці, черепки, ґудзики від гетрів, колодки ножів, пряжки від ременів та інші такі штуки, зовсім непідходящі для людського шлунка. Зараз я зжер би всю театральну бутафорію. Копаючи могилу для бідолашного Матамора, я немовби й у собі самому вирив широку, довгу й глибоку яму, якої нічим і не заповниш. Колись мудрі люди влаштовували після похорону учти, де було вдосталь усяких наїдків та напитків — на добрий спомин душі мертвих, на здоров'я живим. Я б оце залюбки виконав той глибокомудрий обряд, здатний осушити сльози скорботи.
— Інакше кажучи,— мовив Блазіус,— тобі хочеться їсти. Ти — Поліфем, людожер, Гаргантюа, Голіаф2, мені гидко тебе слухати!
— А тобі, я розумію, дуже хотілося б випити,— відказав Тиран.— Ти — жлукто, губка, бурдюк, лійка, барило, вино-сос, п'яниця, мені жаль тебе!
— Як приємно і корисно було б об'єднати за столом ці дві першооснови! — примирливо озвався Скапен.— Он коло дороги видніє гайок, там якраз можна було б зупинитися.