Високий поважний дід покірно віддає себе двом малятам, що вчепилися йому за руки,— це видовище зворушило б навіть камінну душу, і молодий Джоліон, який брав усе близько до серця, стиха бурмотів прокльони. Така вразливість була негідна Форсайта, справжній Форсайт ніколи не виявляє своїх почуттів.
Так вони дійшли до лев'ятника.
Уранці в Ботанічному саду відбулося гуляння, і сила-силенна Форсай... тобто добре вдягнених людей, котрі мають власні екіпажі, приїхали до Зоологічного саду, щоб досхочу натішитися за свої гроші, перш ніж вернутися до себе на Ретленд-гейт чи Браянстон-сквер.
"Їдьмо в Зоологічний сад,— казали вони одне одному,— там так цікаво".
Того дня вхідний квиток коштував цілий шилінг, отож ненависного їм простолюду не буде.
Вони стояли перед довгим рядом кліток і дивилися, як лютують голодні руді хижаки, очікуючи єдиної втіхи, що випадала їм раз на добу. Що голодніший звір, то цікавіше глядачам. Молодий Джоліон не міг збагнути, чи вони заздрять апетитові звірів, чи, може, пройняті гуманнішим почуттям, радіють, що ті скоро наїдяться. До нього долинали уривки розмов: "Ой який лютий тигр!"—"Але ж він симпатичний. Подивися на його ротик".— "Так, гарний звір. Не підходь, мамо!"
Час од часу то той, то той поляскував себе по задній кишені й озирався, наче побоюючись, щоб молодий Джоліон чи ще хто-небудь, прибравши байдужого вигляду, не зазіхнув на її вміст.
Якийсь товстун у білому жилеті процідив крізь зуби:
— То все жадоба: вони не можуть бути голодні, сидячи весь час без руху.
Тієї миті тигр ухопив кусень кривавої печінки, і товстун засміявся. Його дружина в елегантній паризькій сукні й пенсне з золотою оправою дорікнула йому:
— Чого б то я сміялася, Гаррі! Яке жахливе видовище!
Молодий Джоліон нахмурився.
Обставини його життя — щоправда, він уже трохи змирився з ними — раз у раз збуджували в ньому напади презирливого гніву, й особливо їдким сарказмом він таврував той клас, до якого сам належав від народження, клас тих, що мають власні екіпажі.
Ув'язнити лева чи тигра — це справжнє варварство. Але цього не визнає жодна цивілізована людина.
Наприклад, батькові його, певно, навіть на думку ніколи не спадало, що позбавити волі дикого звіра — це варварський вчинок; батько належав до старої школи, яка вважала, що посаджені у клітку павіани й пантери являють собою благодійне й повчальне видовище; згодом ці тварини, природна річ, помруть за гратами з туги за волею, і суспільству доведеться придбати інших. На його погляд, як і на погляд усіх Форсайтів, втіха бачити в клітці цих гарних тварин переважала страждання, яких зазнавали в неволі самі тварини, що їх бог так необачно створив вільними. Звірів саджають за грати для їхнього ж добра, щоб уберегти від сили-силенної небезпек, які чигають на них на волі, нехай вони живуть собі в безпечному, відгородженому від усього світу захистку Та й для чого ще існують дикі звірі, як не для того, щоб їх садити в клітки!
Проте, маючи нахил до об'єктивності, молодий Джоліон подумав, що несправедливо звинувачувати у варварстві людей, яким просто бракує уяви: адже ніхто з них не побував у шкурі ув'язненого звіра й від них не можна сподіватися, що вони зрозуміють, як мучиться тварина в неволі.
Аж коли вони виходили з саду — Джоллі й Голлі в блаженному сп'янінні,— старий Джоліон дістав нагоду заговорити про справу, яка лежала в нього каменем на душі.
— Не знаю, що робити,— сказав він.— Коли так триватиме далі, то що ж з нею буде? Просив її звернутися до лікаря, та куди там. Вона зовсім не в мене вдалася. Викапана твоя мати. Вперта як віслюк! Упреться на своєму, та й край!
Молодий Джоліон посміхнувся, зиркнувши на батькове підборіддя. "Обоє ви однакові",— подумав він, але не сказав ані слова.
— А тут ще й цей Босіні,— провадив старий Джоліон.— Якби моя воля, я залюбки відлупцював би його, але ж мені воно якось не личить, а тобі, мабуть, не завадило б,— додав він непевно.
— Що ж він такого вчинив? Якщо вони не ладнають між собою, то хай краще розходяться.
Старий Джоліон позирнув на сина. Тепер, коли мова зайшла про стосунки між чоловіком і жінкою, він зразу відчув до нього недовіру. Джо, напевно, дотримується щодо цього занадто вільних поглядів.
— Не знаю, яка твоя думка,— мовив він. Я не здивуюсь, якщо ти поставишся до нього вибачливо. Але, на мою думку, він поводиться непорядно, хай тільки ми десь зустрінемось, я йому так і скажу.
Старий Джоліон урвав розмову.
Він не міг поговорити з сином про обурливу поведінку Босіні. Хіба ж його син не вчинив так само (а може, ще й гірше) п'ятнадцять років тому? І наслідкам того безглуздого вчинку, здається, не буде кінця!
Молодий Джоліон теж мовчав: він зразу збагнув, що думає батько, бо, скинутий з тієї вершини, звідки все здається очевидним і простим, він мимоволі став чутливим і проникливим.
Його погляди на стосунки між статями, що склалися п'ятнадцять років тому, значно різнилися від батькових. Через цю прірву не перекинеш місточка.
Він стримано мовив:
— Мабуть, Босіні закохався в іншу жінку?
Старий Джоліон зиркнув на нього насторожено.
— Хтозна,— відповів він,— люди кажуть, що так.
— То, мабуть, вони кажуть правду,— несподівано зауважив молодий Джоліон.— І, напевно, люди сказали тобі, хто вона?
— Так,— відповів старий Джоліон,— Сомсова дружина.
Молодий Джоліон не свиснув. Йому довелося стільки пережити, що він розучився свистіти в таких випадках; він тільки ледь посміхнувся, глянувши на батька.
Якщо старий Джоліон і побачив ту посмішку, то не показав цього.
— Вони з Джун були близькими подругами,— пробурчав він.
— Бідолашне дівча!— стиха мовив молодий Джоліон. Він і досі уявляв дочку трирічним малятком.
Старий Джоліон раптом спинився.
— Я не вірю цим пліткам,— сказав він.— То все брехня до останнього слова. Посади мене в кеб, Джо, я страшенно втомився.
Вони стояли на розі, чекаючи вільного кеба, а повз них одна за одною проїздили карети, що везли із Зоологічного саду Форсайтів найрізноманітніших мастей. Збруя, лівреї, лискучі спини коней — все це аж сяяло проти травневого сонця, і кожний екіпаж, ландо, фаетон, коляска, карета, здавалося, гордо вистукували колесами:
Я, й мої коні, й мої слуги в лівреях,
Усі ми коштуємо чималі гроші.
Але ті гроші вкладені надійно. Погляньте,
Які в нас хазяїн з хазяйкою!
Горді й величні. Отак треба жити!
І це славослів'я, як усім відомо, править за гарний супровід до кожної поїздки Форсайта.
Серед цих екіпажів один, запряжений парою світло-гнідих коней, мчав швидше за інших. Його похитувало на високих ресорах, і четверо пасажирів гойдалися, наче в колисці.
Цей екіпаж привернув увагу молодого Джоліона; і раптом на задньому сидінні він побачив свого дядька Джеймса,— його було важко не впізнати, хоча баки у нього посивіли ще більше. Навпроти нього, затулившись парасольками, сиділи Рейчел Форсайт і її старша заміжня сестра Вініфред Дарті, елегантно вбрані, гордовито закинувши голови, наче ті птахи, що їх вони тільки-но бачили в Зоологічному саду. А поряд із Джеймсом, відкинувшись на спинку, сидів Дарті в застебненому на всі гудзики новісінькому сюртуку, з рукавів якого виглядали широкі білосніжні манжети.
Екіпаж цей сяяв якимсь невловимим блиском, ніби його відполірували найкращим лаком; він вирізнявся серед інших, наче якась вдала екстравагантна дрібничка — подібна до тієї, що вирізняє "мистецький витвір" з-поміж звичайних "картин",— допомогла йому стати символічною колісницею, справжнім троном форсайтизму.
Старий Джоліон не помітив своїх родичів: він саме заспокоював бідолашну Голлі, що втомилася від прогулянки, але ті, хто сидів у екіпажі, побачили цей маленький гурточок; жінки нахилили голови й швиденько затулилися парасольками, Джеймс наївно витяг шию, наче цибатий птах; рот його поволі роззявився. Круглі щити парасольок дедалі меншали й меншали, ще мить — і вони зникли.
Молодий Джоліон збагнув, що його впізнали всі, навіть Вініфред, якій було лише п'ятнадцять років, коли він втратив право називатися Форсайтом.
Вони дуже мало змінилися за цей час! Він добре пам'ятав їхній колишній виїзд. Звичайно, за цей час вони поміняли і коней, і кучера, і екіпаж, але на всьому лежала та сама печать, що й п'ятнадцять років тому: та сама елегантність, та сама добре зважена пиха,— горді й величні! Екіпаж — як і колись; парасольки тримають — як і колись; у всьому той самий дух.
А під надійним захистом гордовитих щитів-парасольок по осяяній сонцем вулиці одна за одною котили карети.
— Щойно проїхав дядечко Джеймс із своїми дамами,— сказав молодий Джоліон.
Батько насупився.
— А він помітив нас? Так? Гм! Чого йому тут треба?
Цієї хвилини під їхав вільний кеб, і старий Джоліон зупинив його.
— Бувай здоров, мій хлопчику, скоро побачимось,— сказав він.— Раджу тобі не зважати на всі ці балачки про молодого Босіні — я не вірю жодному слову!
Поцілувавши дітей, які вчепилися за нього, він сів у кеб і поїхав.
А молодий Джоліон, узявши на руки Голлі, стояв нерухомо на розі й дивився услід кебу.
VII. В ГОСТЯХ У ТІМОТІ
Якби старий Джоліон, сідаючи в кеб, сказав: "Я не хочу вірити жодному слову", — він би висловив свої почуття набагато правдивіше.
Думка про те, що Джеймс із своїм жіноцтвом бачив його в товаристві сина, збудила в ньому не тільки злість, яка завжди охоплювала його, коли йому ставали на дорозі, але й таку зрозумілу, потаємну ворожість, що іноді виникає між братами, беручи своє коріння ще з дрібних дитячих сварок, міцніє та поглиблюється з плином життя і непомітно живить дерево, яке в свій час дає гіркі плоди.
Досі між шістьма братами не було ворожих почуттів, а коли й пробуджувалася неприязнь, то лише через те, що кожен із них мучився цілком природним таємним сумнівом — чи не володіють інші п'ятеро більшим капіталом; з наближенням смерті, що зрівнює геть усіх, їм кортіло довідатися про це дедалі дужче, але їхній повірений, людина розсудлива, тримав язика за зубами: Ніколасові казав, що не знає Джеймсових прибутків, Джеймсові — що не знає Джоліонових, Джоліонові — що не знає Роджерових, Роджерові — що не знає Свізінових, а Свізінові роз'ятрював душу, кажучи, що Ніколас, напевно, дуже багатий. Один лише Тімоті вийшов з гри, вклавши свій капітал у консолі.
Але тепер, принаймні між цими двома братами, виникло зовсім інше почуття.