Мені також не дуже приємно було, що я піймався на гачок, а все ж не хотів би я бути на місці того розпорядника, хоч би й за тисячу доларів. Не знаю, може, й є на світі цирки кращі за цей, але мені не доводилося такого бачити. Так чи так, а для мене і цей цирк хороший; і де б я його не здибав — обов՚язково піду ще подивитися.
Того ж таки вечора відбулася й наша вистава, але на неї прийшло не більш як дванадцятеро чоловік — тільки-тільки вистачило покрити витрати. І глядачі весь час сміялися, а герцог через те мало не луснув зі злості, а потім глядачі пішли геть, не дочекавшися кінця вистави; лишився лише один хлопчак, який заснув. Тоді герцог сказав, що ці арканзаські йолопи не доросли до Шекспіра, їм треба, мовляв, банальної комедії, а може, й що гірше за банальну комедію. Він сказав, що знає, чим їм догодити. Наступного ранку він дістав кілька великих аркушів обгорткового паперу та чорної фарби, намалював афіші й порозклеював їх по всьому місту. В тих афішах писалося:
В залі суду!
Тільки три вечори!
Відомі цілому світові трагіки
ДЕВІД ГАРРІК МОЛОДШИЙ
та
ЕДМУНД КІН СТАРШИЙ!
З лондонських та європейських театрів
у захоплюючій трагедії
"КОРОЛІВСЬКА ЖИРАФА,
АБО
КОРОЛІВСЬКЕ НЕАБИЩО"!!!
За вхід 50 центів.
А внизу значилося величезними літерами:
ДАМАМ ТА ДІТЯМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО!
— Отак-то,— сказав він,— якщо вже цей рядок їх не принадить, то я не знаю Арканзасу!
Розділ XXIII
Увесь наступний день герцог із королем працювали не покладаючи рук над оздобленням сцени,— приладнали завісу, вздовж рампи розмістили свічки; того вечора чоловіків натовпилося повнісінька зала. Коли пхатися було вже нікуди, герцог кинув чатувати біля входу, обійшов круг дому і, пройшовши крізь задні двері на сцену, став перед завісою й виголосив коротку промову, вихваляючи трагедію; сказав, що це річ виняткова, та як пішов, як пішов,— чого він тільки язиком про цю трагедію не ляпав! А далі почав про Едмунда Кіна Старшого варнякати, котрий виконував у ній головну роль; коли, нарешті, нетерплячка глядачів дійшла до краю, герцог підняв завісу, і за хвилину на сцену вирачкував король, голий-голісінький; його всього було помальовано від п՚ят до голови різнобарвними смугами — веселка, та й годі! Ну, а за інші оздоби не варт і згадувати, та все-таки було дуже смішно. Всі реготали, аж боки рвали; а коли король, стомившися різні коники викидати, пострибав, нарешті, за лаштунки, чоловіки враз як заревуть, та як заплескають у долоні, та як зарепетують, аж мусив він знову на сцені з՚явитися й утнути всі свої вибрики вдруге, а потім змусили його попоплигати ще й утретє. Тут, мабуть, і корова зайшлася б сміхом, дивлячися на ті фіглі, що їх витівав старий йолоп.
Після того герцог спустив завісу, розкланявся перед глядачами та попередив, що виконання цієї чудової трагедії відбудеться всього лише двічі, бо акторів дуже підганяють ангажементи в Лондоні, де в театрі Друрі-Лейн вже загодя продано всі квитки; потім знову розкланявся і сказав, що коли їм пощастило зацікавити глядачів своєю повчальною виставою, то вони будуть дуже вдячні, якщо глядачі порадять своїм приятелям та знайомим прийти й побачити цю виставу на власні очі.
Чоловік двадцять закричало:
— Як?! На тому й кінець? Оце й усе?
Герцог ствердив, що так.
Отоді здійнявся страшенний гармидер. Усі розлючено посхоплювалися з місць, вигукуючи: "Ошуканство!" — і кинулися були ламати сцену та бити акторів. Аж раптом якийсь високий показний чолов՚яга скочив на лаву й закричав:
— Цитьте! Зачекайте, дайте слово мовити, джентльмени!
Всі принишкли й почали слухати.
— Нас ошукали,— так, ошукали, та ще й дуже підло. Проте ми ж не хочемо стати за посміховисько на ціле місто, щоб із нас глузували все наше життя. Вийдімо звідси спокійно та хвалімо скрізь цю виставу і, піддуривши все місто, пошиємось у дурні всі гуртом! Ну, то як? ("Авжеж, так! Правду каже суддя!" — закричали всі в один голос). Гаразд, тож ні слова про те, що нас тут ошукали. Розходьтеся по домівках і радьте кожному піти й подивитися цю трагедію.
Наступного дня по всьому місту тільки й мови було, що про нашу чудову виставу. Надвечір зала була знов переповнена, і глядачі знову вклепалися. Повернулися ми з королем та герцогом до плоту, повечеряли, а коли звернуло з півночі, вони загадали Джімові й мені відчалити від берега й вивести пліт на середину річки, а тоді пливти за течією зо дві милі та ген аж там причалити.
На третій день зала була знову повнісінька, проте цим разом новаків не було, прийшли лише ті, що й перші два вечори приходили. Я стояв на дверях поруч герцога й помітив, що в кожного глядача кишеня віддималася чи під полою щось заховано — я відразу зрозумів, що то зовсім не парфуми. Смерділо і тухлими яйцями, і гнилою капустою; і якщо я знаю, як тхне мертва кицька,— а я ладен закластися, що таки знаю,— то до зали їх принесли щонайменше шістдесят чотири штуки. Я спробував був хвилинку потовктися між людей у залі, проте більше не витримав — той сморід мало мене не задушив. Коли людей натовпилося повнісінька зала, герцог дав одному хлопцеві чверть долара і загадав йому повартувати за нього коло вхідних дверей, а сам пішов кругом до задніх дверей, немов йому треба на сцену — я за ним; проте щойно ми обійшли ріг будинку й опинилися в темряві, він сказав:
— Іди тепер якомога швидше, поки виберешся з міста, а там давай драла і мчи до плоту, немов за тобою дідько женеться.
Я так і зробив, а він за мною. До плоту ми добігли одночасно й за дві секунди вже пливли за течією в цілковитій темряві й тиші, прямуючи до середини річки; жодний з нас не промовив і слова. Я думав про бідолашного короля — як то йому там із глядачем ведеться. Гульк — аж він тим часом з куреня вилазить та й питає:
— Ну, герцогу, як ми цього разу підлаталися?
Виявляється, він і зовсім не був у місті.
Ми не відважувалися засвічувати ліхтаря, поки не відпливли миль за десять від міста. Тоді засвітили вогонь і почали вечеряти, а король із герцогом аж падали з реготу, згадуючи, як спритно вони ошукали глядачів. Герцог сказав:
— Ото бевзі, ото йолопи! Я ж знав, що перші відвідувачі держатимуть язика за зубами, аби й решта в дурні пошилася; я знав, що за третім разом вони намагатимуться нам щось прикре утнути, вважаючи, що настав час їм потішитися. Що ж, то правда,— настав їхній час, хай тішаться. Я багато дав би, щоб подивитися, чи дуже їм весело. Цікавий я знати, що вони там зараз виробляють. А втім, можуть добре побенкетувати, якщо їм заманеться — атож, живності мають удосталь!
Ці шахраї зібрали аж чотириста шістдесят п՚ять доларів за три вечори. Я ще й разу не бачив, щоб такими купами загрібали грошву.
Трохи згодом, коли обидва полягали спати й захропли, Джім каже до мене:
— Чи тебе не дивує, Геку, що королі отак поводяться?
— Ні,— відказую,— анітрохи.
— Чому ні, Геку?
— А тому, що то вже таке поріддя. Я думаю, всі вони однакові.
— Геку, таж наші королі — справжні шахраї! Еге ж, ось вони хто — справжні дурисвіти!
— А я ж тобі що кажу: їх усіх одним миром мазано, щоб ти знав!
— Та ну?
— От почитаєш про них, то й сам побачиш. Наприклад, Генріх Восьмий: наш проти нього просто вчитель недільної школи. Або візьми Карла Другого, чи то Людовіка Чотирнадцятого, чи Людовіка П՚ятнадцятого, чи Джеймса Другого, чи Едуарда Другого, чи Річарда Третього та назви ще хоч із сорок — усі однаковісінькі; а ще були королі за давніх часів — англи, і сакси, і норманни — то вони тільки те й робили, що грабували всіх та вбивали. Господи, та глянути бодай хоч на старого Генріха Восьмого у розквіті віку! Ото лиходій був! Щодня брав собі нову жінку, а наступного ранку наказував зітнути їй голову. І робив це так спокійно та байдуже, немов замовляв собі яєчню на сніданок. "А давайте сюди Нелл Гвін",— каже. Ту ж мить її приводять. А наступного ранку: "Зітніть їй голову!" — і вони стинають. "А давайте сюди Джейн Шор",— каже. Вона приходить. А наступного ранку: "Зітніть їй голову!" — і вони стинають. "Покличте чарівну Розамунду". Чарівна Розамунда з՚являється на поклик. А наступного ранку: "Зітніть їй голову!" І кожну з тих своїх жінок примушував він щоночі по одній казці собі розповідати; й ото слухав усе, слухав, доки назбиралося тих казок аж тисяча й одна, а тоді він уклав із них книгу та назвав її "Книга Страшного суду" — добра назва, саме підходяща! Ти ще, Джіме, королів не знаєш, зате я їх добре знаю; оцей наш старий п՚янюга багато кращий за тих, про яких читав я в історії. Ну, наприклад, заманулося тому Генріхові зчинити колотнечу з Америкою. Як же він до того взявся? Чи надіслав попередження? Поставив цій країні якісь вимоги? Боронь боже! Ні сіло ні впало наказав повитрушувати увесь чай з кораблів у море в Бостонській гавані, а потім оголосив Декларацію незалежності й звелів битися за неї. Такий уже був — нікому спуску не давав. Узяв він на підозру свого ж таки батька, герцога Веллінгтона. Ну, та й що ж він зробив? Думаєш, порозумівся з ним? Ні, втопив його, як кошеня, у бочці мальвазії. А спробуй десь напохваті залишити гроші і заґавитись! Що він зробить? Обов՚язково поцупить! Коли складеш із ним якусь угоду, заплатиш заздалегідь і не пильнуватимеш, як він її виконуй — що він зробить? Як стій ошукає. Або розтулить, бува, рота — для чого? Якщо тут же таки не заткне собі пельки, то неодмінно збреше. Он який жук був отой Генріх, їй-богу, коли б до нашого плоту потрапив той король замість наших, він обмахорив би тутешніх городян іще не так. Я не скажу, що наші — безневинні ягнятка; вони теж добрі зухи, якщо правду казати. Проте вони ніщо, як порівняти до того старого пройдисвіта. Я одне скажу: король — то король, що ти з ним поробиш! А загалом усі вони паскуди, та й годі. Такими вже їх ліплено.
— Проте, Геку, саме від нашого так і смердить.
— Ет, усі вони такі, Джіме. Від усіх королів смердить, нічого не вдієш; принаймні історія ніякого порятунку не підказує.
— А герцог, так отой більше на людину схожий.
— Еге ж, герцог — можливо, що й так. Однак між ними невелика різниця. Така сама погань, хоч він і герцог. Коли він нажлуктиться, хоч як ти на нього роздивляйся, а від короля не відрізниш.
— А хай їм дідько, Геку! Я не від того, аби й цих спекатися.