Для зрозуміння деталей цього процесу потрібні подальші дослідження.
Незалежно від результату цих дебатів, коридор Ганьсу був важливим шляхом сполучення між Китаєм і Таримським басейном та євразійськими степом за їхніми межами. Культурні рослини й свійські тварини, а також досвід металургії міді розповсюджувалися з заходу на схід у зону північного прикордоння Китаю, тоді як технологія виготовлення добре обпаленої розписної кераміки поширювалася з Китаю на захід до таримських громад. Звісно, відбувався двосторонній обмін і іншими товарами. Одним із них, безумовно, був нефрит, до якого китайці мали ненаситну жагу. Відомо, що велика кількість нефриту була отримана з одного джерела біля Хотану на південному краю пустелі Такла-Макан для прикрашення гробниці Фу Хао, датованій 1200 р. до н.е., в пізньошанській столиці Їньсюй.
Після середини 2-го тисячоліття поселення вздовж коридору Ганьсу зазнали помітних змін: великі поселення зникли зовсім, зросла залежність від тваринництва, а бронзова промисловість занепала. Безсумнівно, суспільство перебувало в стані кризи. Найімовірнішою причиною цього було те, що після 1500 р. до н.е. розпочався період значних кліматичних змін, коли умови стали набагато холоднішими й сухішими, що дуже ускладнило життя в маргінальних екозонах. Приблизно тоді ж мешканці північної прикордонної зони Китаю почали розвивати контакти через новий північний шлях із монгольським степом. Монгольський степ уперше познайомився з системою кочового скотарського господарювання невдовзі після 3300 р. до н.е. завдяки поширенню на схід афанасіївської культури. Станом на середину 3-го тисячоліття мобільне скотарство охопило всі куточки найсхіднішої степової зони; тоді ж тут стали використовувати вози на колесах, а трохи пізніше – колісниці. Хоча в Монголії досі не було знайдено жодної реальної колісниці, вони зображені на багатьох наскельних малюнках. Десь після 1800 р. до н.е. в регіоні поширилася андроновська технологія обробки металу.
Степовий маршрут між Китаєм і Монголією, яким почали користуватися після середини 2-го тисячоліття, став ще одним каналом, яким різні аспекти степової культури досягали Китаю. Спочатку це було анімалістичне мистецтво бронзових майстрів, а пізніше на Центральній рівнині Китаю з'явилися колісниці, які разом зі своїми обученими кінними упряжками зробили значний внесок у культуру шанської династії. Відкриття степового шляху до Китаю стало останньою ланкою у ланцюгу сполученості, що пролягав через самий центр Євразії.
5
КОЧОВИКИ ТА ІМПЕРІЇ
ПЕРШІ ЗІТКНЕННЯ, 1600-600 РР. ДО Н.Е.
У цьому розділі ми розглянемо три широкі теми: розвиток держав на Близькому Сході, кульмінацією якого стало виникнення Ассирійської імперії, паралельний розвиток держав на Центральній рівнині Китаю за часів династій Шан і Чжоу, а також приголомшливий зліт загарбницького кочівництва на всьому степовому просторі. Усі три історії є, власне, подальшим розвитком попередніх процесів у різних регіонах. Лейтмотивом цього тисячолітнього наративу є вплив, який степова культура й далі мала на своїх осілих сусідів. Кінна колісниця, що мала колеса зі спицями, винайдена на Уралі наприкінці 3-го тисячоліття, уже до 1600 р. до н.е. була взята на озброєння на всьому Близькому Сході й стала невід'ємним компонентом військової машини. У Китаї вона з'явилася трохи пізніше, приблизно в 1200 р. до н.е., під час правління пізньої династії Шан. Тут колісниця швидко стала ознакою високого статусу під час поховальних ритуалів. Щоб передавати кінно-колісничну технологію, принаймні на початкових етапах, знавці цієї справи зі степу мусили вирушати на Близький Схід і до Китаю. Зв'язки підтримувалися через мережі обміну, але сукупність факторів, зокрема, кліматичні зміни, наслідком яких став розвиток більш екстремальної форми мобільного скотарства приблизно в Х і ІХ ст., призвели до більш безпосередніх форм зіткнення, коли степові скотарі у VIII ст. почали здійснювати набіги на землі осілих держав.
Степова культура 1-го тисячоліття до н.е. та мобільність, яку вона породила, створили дуже мінливу картину, яку важко зрозуміти, спираючись лише на археологічні свідчення. Але схожість поховального обряду, бойової паноплії та стилю анімалістичного мистецтва на всій території степового регіону – комплекс, який часто називають "скіфською тріадою" – свідчить про високий рівень як розповсюдження вірувань і систем цінностей, так і руху людей. У цьому розділі йдеться про фазу формування скіфської культури. Її вражаючий подальший розвиток буде розглянуто в наступному розділі.
Братське товариство: великі держави Близького Сходу, 1500-1200 рр. до н.е.
Наприкінці ХІХ ст. в Амарні, столиці Єгипту часів фараона Аменхотепа IV Ехнатона, було знайдено архів із 350 листів, написаних клинописом на глиняних табличках. Вони здебільшого написані вавилонською мовою, дипломатичною мовою того часу, і являють собою листування єгипетського правителя з главами інших держав – Вавилонії, Ассирії, Мітанні, Хатті, Аласії (нині Кіпр) та Арцави, а також його васалами в Сирії та Палестині. Листи з Амарни, що охоплюють короткий період 1365–1335 рр. до н.е., у яскравих деталях змальовують картину того, як правителі близькосхідних держав підтримували крихку рівновагу у відносинах один з одним. Інші архіви, знайдені в Хаттусі, столиці Хатті (держави Хетського Нового царства в Анатолії), Уґариті та в меншій кількості в інших палацах на всьому Близькому Сходу, показують, що спілкування між великими правителями, а також між правителями та їхніми васалами відбувалося досить жваво. Відсутність комунікації розглядалася як потенційна загроза, і такому кореспондентові дорікнули би за недбалість.
Згадані документи дають уявлення про мінливу політичну географію того часу. Реальна влада була зосереджена у двох зонах. Однією був Єгипет, до іншої входили Елам, Вавилонія, Ассирія, Мітанні та Хатті, що мали приблизно однаковий статус. На західному краю цієї групи були розташовані периферійні держави: Арцава на південному заході Малої Азії, Аласія та країна, яку археологи назвали Мікенами (ймовірно, Аххіява), якій належали землі та острови східного Середземномор'я. Між цими двома великими владними блоками лежала Сирія-Палестина, палімпсест невеликих міст-держав, як-то Єрусалим, Дамаск, Алеппо, Біблос, Уґарит та інші, якими правили дрібні володарі, що були незначними гравцями в тогочасній владній політиці. Вони були васалами великих правителів, час від часу змінюючи господаря, і в дипломатичному листуванні зазвичай називалися слугами. Ця прикордонна зона Леванту була ареною, на якій Єгипет змагався за владу з Мітанні та Хатті, і це змагання підсилювалося дрібними чварами між маленькими містами-державами.
Листування між великими володарями дає змогу дивовижним чином зазирнути в суспільний та економічний устрій того часу. Монарх монарху писав напряму, причому один завжди звертався до іншого як до "брата". Суть послання полягала в підтвердженні рівноправності в стосунках через обмін. Для підтримання родинних зв'язків принцес віддавали колегам-володарям у якості дружин, а також регулярно надсилали коштовні подарунки. Це не дуже відрізнялося від правил етикету, що існували між європейськими монархіями у ХІХ ст. нашої ери. Можна стверджувати, що тут ми маємо справу з формою агресивного суперництва, ретельно упорядкованого для підтримання певної рівноваги і, отже, уникнення широкомасштабної і руйнівної війни. Обмін листами та визнання рівності у статусі через належні подарунки гарантували стабільне процвітання кожного з партнерів. Але оскільки збройні конфлікти були звичайною справою, агресивні тенденції доводилося спрямовувати на дії, які не загрожували загальному устрою, наприклад, вдаватися до обмеженої демонстрації сили на кшталт прикордонних суперечок або наїздів на васалів суперника. Це була війна з метою внесення певних коректив, а не на повне знищення. Лише інколи виникала пряма конфронтація, як, наприклад, при Кадеші у 1274 р., коли хеттський цар і єгипетський фараон очолили свої війська в битві один проти одного. Єгипетський фараон Рамзес II програв і відступив до південної Палестини, де побудував укріплений кордон, щоб визначити північну межу своєї сфери впливу. Це було масштабне зіткнення з арміями по 40–50 тисяч вояків із кожного боку, але військові дії незабаром припинились, і статус-кво майже не змінився.
5.1 Осередки влади в Південно-Західній Азії наприкінці 2-го тисячоліття до н.е.
Дипломатичні тонкощі обміну подарунками були обов'язковими для підтримання рівноваги, насамперед коли новий цар приходив до влади й очікував, що його визнають інші володарі. Це чітко демонструє спілкування між Хаттусілі ІІІ, царем хеттської держави, та царем Ассирії:
Коли я заступив на царство, ти не направив до мене посланця. За звичаєм, коли володарі заступають на царство, володарі, рівні йому за станом, надсилають йому відповідні вітальні дари, одяг, що личить царській особі, а також вишукану олію для його намащення. Але сьогодні ти цього не зробив.
В іншому листі між двома царями Хаттусілі II відповідає ассирійському цареві:
Щодо заліза, про яке ти мені писав, то гарного заліза немає… Я писав, що зараз поганий час для виготовлення заліза. Гарне залізо буде, але поки що його нема. Коли буде, я тобі його пришлю. А сьогодні я відправляю тобі лезо залізного кинджала.
Ці обміни є показовими у багатьох сенсах. Перший – це скарга на недотримання вимог; другий, схоже, є вибаченням за неспроможність виконати конкретне прохання. Разом вони вказують на асортимент наявних цінних товарів: з Ассирії "одяг, що личить царській особі" нагадує про масове виробництво тонких вовняних тканин у Месопотамії, тоді як "вишукана олія", мабуть, означає пахощі, що зрештою надходили з берегів Аравії. З хеттського царства надходило залізо, рідкісне й дуже коштовне в ті часи, коли технологія його виробництва, можливо, була монополією цієї анатолійської держави.
5.2 Місто Кадеш на річці Оронт у Сирії було стратегічно важливим у конфлікті між єгиптянами та хеттами.