До того ж він був незвичайно ґалянтна людина, що мала особливий успіх у витончених вадах, трохи поет, як і всі за тих часів, добрий державний службовець, добрий служник володаря, незмінний учасник свят, бенькетів, усіх малих виходів, церемоній,, баталій, в міру улесливий, надто гордовитий; він був короткозорий або далекозорий, вважаючи на об'єкт, на який він дивився, залюбки чесний, до речі підлабузник і до речі зухвалий, з першого руху відвертий і щирий, — він потім швидко змінювався на непроникливого, тонко спостерігав добрий і кепський настрій короля, безтурботний перед гостряком шпаги, завжди ладний героїчно й банально ризикувати своїм життям з одного помаху його величности, здатний на всякі дурощі, проте не здатний на будь-яку нечемність, людина витончености й етикету,, він лишався гордовитим, стоючи навколюшках перед монархом,, він був сміливий, веселий, двірський зовні, паладин у душі, зовсім молодий у свої сорок п'ять років.
Лорд Давид співав французькі пісеньки з витонченою веселістю, що подобалося Карлові II.
Він любив красномовство й майстерню мову і надто захоплювався такими працями, як знамениті надгробні промови Боссюєта.
З матернього боку він ледве мав на що жити, щось колодесяти тисяч ліврів стерлінгів прибутку на рік, цебто коло двохсот п'ятидесяти тисяч франків. Він якось перебивався заборговуючися. Він був незрівняний в розкоші, ексцентричності й новинах. Як тільки хто наслідував його, він змінював свою моду. Коли їздив верхи, він взував широкі виросткові чоботи з шпорами. У нього були капелюхи, яких не було ні в кого, нечувані мережева й брижжі тільки в нього одного.
ПІ
ГЕРЦОГИНЯ ДЖОСІЯНА
1.
1705 року, дарма що леді Джосяні було вже двадцять чотири ¡роки, а лордові Давиду сорок чотири, вони ще не одружилися, й на погляд світу для того були найґрунтовніші причини. Може вони ненавиділи одне одного? Зовсім ні. Але те, що не може вислизнути від вас, ніяк не надихає поспішати. Джосіяна хотіла залишитися вільна, а Давид — залишитися молодим. Не бути зв'язаними яко мога довше, це, як здавалося йому, визначало продовжити молодість. В такі джиґунські епохи взагалі багато буває спізнілих молодих людей; вони сивіли нежонаті; співучасницею була перука, а пізніше допомагала пудра. Лорд Чарльз Джеррард, барон Джеррард, з Бромлеївських Джеррардів, в п'ятдесят п'ять років наповнював Лондон розмовами про свої успіхи в жіноцтва. Гарна й молода герцоґиня Бекінґемська, графиня Ковентрі, виявляла шалену любов до шістидесятисьомирічного красуна Томаса Белласіза, віконта Фалькомберґа. Цитували славетні вірші сімдесятирічного Корнеля до двадцятирічної молодої жінки: "Маркіза, коли моє лице". У жінок так само були осінні успіхи, — свідки Нінон та Маріон. Такі були зразки.
Джосіяна й Давид залицялися з особливим відтінком. Вони не любили одне одного, — але взаємно подобалися. їх задовольняло бути близькими. Навіщо було поспішати з закінченням справи? Тодішні романи спонукали закоханих і заручених до своєрідного стажу, що було ознакою найкращого тону. До того ж Джосіяна знала, що вона неправонароджена королівська дочка, й тому почувала себе принцесою й звисока ставилася до будьяких угод. їй подобався Давид. Лорд Давид був вродливий, проте це було другорядне. Вона вважала його за елегантного.
Бути елегантним — це все. Елеґантний і розкішний Калібан випереджує бідного Арієля. Лорд Давид був красун, — тим краще; небезпечно бути красуном, бо це визначає бути банальним — він не був таким. Він бився об заклад, боксував, робив борги. Джосіяні подобалися його собаки, його програші, його коханки. —Лорд Давид з свого боку був зачарований герцбґинею Джосіяною, дівчиною бездоганною й недріб'язковою, високодумною, неприступною й сміливою. Він складав на її пошану сонети, які вона іноді читала. В цих сонетах він запевняв, що володіти Джо сіяною те ж саме, що піднестися до зір, та це не перешкоджало йому відкладати це піднесення від року до року. Він дожидав у передпокої серця Джосіяни, й це подобалося їм обом. При дворі захоплювалися найвищою витонченістю такого відкладання. Леді Джосіяна говорила: "як прикро, що я мушу одружитися з лордом Давидом, — я воліла б закохатися в нього".
Джосіяна була тілом. Найрозкішнішим тілом. Вона була дуже висока, надто висока. її волосся було такого кольору, що його можна було назвати білявим з пурпурним нюансом. Вона була повна, свіжа, кріпка, рум'яна, незвичайної єміливости й розуму. У неї були дуже виразисті очі. .Коханця — ніякого, чистоти — тим паче. Вона огородила себе гордістю. Вона нехтувала з чоловіків, тільки божество або потвора могли бути гідними неї. Якщо неприступність становить доброчесність, то Джосіяна була сама доброчесність, проте без цноти. У неї не було любовних пригод через призирство; проте вона не гнівалася б, коли б їй приписали такі пригоди, аби вони були чудні й відповідали такій особі, як вона. Вона мало шанувала свою репутацію, проте особливо дорожила своєю славою. Верх умілости — вдавати приступну й бути неприступною. У Джосіяні почувалася величність і матеріяльність. Це була якась всеосяжна красота. Вона швидше захоплювала, ніж чарувала. Вона топтала серця. Вона була земною. Вона була б остільки ж здивована, коли б їй показали в її грудях душу, як і тоді, коли б вона побачила за спиною у себе крила. Вона трактувала про Лока. Вона була чемна. Підозрівали, що вона знає арабську мову.
Бути тілом і бути жінкою — дві різні речі. Де жінка уразлива, наприклад з боку жалости, що так легко перетворюється в любовь, Джосіяна не була приступна. Не те, щоб вона була нечула. Античне порівняння тіла з мармуром абсолютно неправдиве. Красота тіла саме в тім, що воно не мармур, а в тім, щоб дрижати, тремтіти, червоніти, мати кров, в тім, щоб бути тугим, не будучи твердим; воно повинно мати своє тремтіння й свої слабкості; воно повинно бути біле, тільки не холодне, бути життям, а мармур — смерть. Тіло, на певнім ступені красоти, майже має право на голизну — воно покриває себе сліпучістю, як запоною. Той, хто побачив би Джосіяну голу, дивився б на неї тільки через променистий серпанок. Вона охоче показала б себе перед сатиром, або перед євнухом. У неї була мітологічна самовпевненість. її потішало б заподіяти своєю голизною муку, ухилитися від Тантала. Король зробив її герцоґинею, а Юпітер — нереїдою. Така подвійна променистість, з якої складалася дивна ясність цього творіння. Той, що захоплювався нею, почував себе поганином і льокаєм. Вона вела своє походження з неправонародженности і з океану. Здавалося, що вона вийшла з морської піни. Плин води був першим нарисом її долі, але в великому царському оточенні. В ній була хвиля, випадок, царственість і буря. Вона була освічена. Ніколи пристрасті не опановували її, проте вона вивчала їх усі. Вона відчувала одночасно нахил та огиду до пристрастей. Коли б вона проколола себе кинджалом, то це сталося б, як у Лукреції, тільки після падіння. У цієї незайманої дівчини була розбещена уява. Це була можлива Астарта в реальній Діяні. Через незвичайність високого народження .вона була й задерикувата й неприступна. А втім їй було б утішно урядити самій собі власне падіння. Вона гордо витала у хмарах з легкою спокусою спуститися вниз, а може і з цікавістю впасти. Вона була трохи заважка для своєї хмари. Впасти привабливо. Князівська непримушеність дає привілей на спроби, і особа герцоґського походження бавиться там, де міщанка гине. Джо"сіяна своїм походженням, красотою, іронією, променистістю була майже королева. Був момент, коли вона захоплювалася Люї Буфлером, що ламав між пальцями підкови. Вона жалкувала, що Геркулес помер. Вона жила в чеканні якогось змислового і разом високого ідеалу.
Своїм моральним обличчям вона примушувала пригадати вірш з листа до Пізонів: Desinit in piscem.
"Гарний жіночий торс закінчується гідроюУ неї були шляхетні груди, розкішні перса, що їх гармонічно підіймало царствене серце, живий і ясний зір, чисте й горде лице, а — хто знає? Може під водою, під прозоро-мутним покровом вона має хвилясте, надприродне, може драконівське й безформене продовження. її гордовита цнота в глибині її мрій закінчувалася вадами.
2.
Не вважаючи на все те, вона була манірна.
Така була мода.
Згадайте Єлісавету.
Єлісавета — тип, що в Англії переважав протягом трьох віків — шістнадцятого, сімнадцятого й вісімнадцятого. Єлісавета була більш, ніж англічанка, — вона була англіканка. Звідціля глибока пошана до цієї королеви з боку єпископальної церкви; пошана, що її почувала й католицька церква, яка іноді примішувала до неї відлучення. В устах Сікста V, що анатемат ствував Єлісавету, прокляття поверталося в мадриґалю. Un gran cervello di principessa[23], — каже він. Марія Стюарт, що менше звертала уваги на церковні питання й більше на жіночі, мало ¡шанувала свою сестру Єлісавету й писала до неї як королева до королеви й кокетка до статечної: "Ваше небажання одружитися походить з того, що ви не хочете втратити волі в любовмих пригодах". Марія Стюарт гралася віялом, а Єлісавета — сокирою. Партія нерівна. Нарешті обидві змагалися і в літературі. Марія Стюарт писала французькі вірші, Єлісавета перекладала Горація. Негарна Єлісавета уявляла себе красунею, любила чотирирядкові вірші та акростихи; їй подобалося, щоб діти, одягнені купідонами, підносили їй ключі від городів, закушувала губки, ніби італійка, і повертала очима, ніби еспанка; у своєму Гардеробі вона мала три тисячі вбрань й туалетів, між ними костюм Мінерви та Амфітріди; вона шанувала ірляндців за їх широкі плечі, прикрашала свої фіжми блістками й сухозлітками, захоплювалась трояндами, лаялася, проклинала, тупала ногами, била кулаками фрейлін, посилала до дідька Дедлея, била канцлера Бурлея, що плакав, стара животина, плювала на Метью, тягала за комір Геттона, давала ляпасів Ессексу, показувала Бассомпьеру свої ноги, була незаймана. Те, що вона робила для Бассомпьера, цариця Савська робила для Соломона '. Значить, це було правильно: святе письмо утворило прецедент. Біблійне може бути англіканським. Біблійний прецедент доходить навіть до того, що з'явилася дитина, яку назвали Ебнехакемом або Мелілехетом, цебто сином мудреця.
А чому й не бути таким звичаям? Цинізм не гірший за лицемірство.
Тепер Англія, що має свого Лойолу, якого звуть Веслеєм, трохи спускає очі перед таким минулим.