Тривожні звуки раптової музики давали почуття совісті, вони пропонували заощадити час життя, пройти даль надії до кінця і досягти її, щоб знайти там джерело цього хвилюючого співу і не заплакати перед смертю від туги даремності. Музика перестала, і життя осіло всією колишньою вагою. Профуповноважений, вже знайомий Вощеву, увійшов в робоче приміщення і попросив всю артіль пройти один раз поперек старого міста, щоб побачити значення тої праці, яка почнеться на викошеному пустирі після ходи. Артіль майстрових вийшла назовні і зі збентеженням зупинилася проти музикантів. Сафронов удавано покашлював, соромлячись громадської честі, зверненої до нього у вигляді музики. Землекоп Чиклин дивився з подивом і очікуванням — він не відчував своїх заслуг, але хотів ще раз прослухати урочистий марш і мовчки порадіти. Інші боязко опустили терплячі руки. Профуповноважений від турбот і діяльності забував відчувати самого себе, і так йому було легше; в суєті згуртовування мас і організації підсобних радощів для робітників він не пам'ятав про втіху задоволеннями особистого життя, худнув і спав глибоко ночами. Якби профуповноважений збавив хвилювання своєї роботи, згадав про нестачу домашнього майна в своєму сімействі або погладив би вночі своє зменшене пристаріле тіло, він би відчув сором існування за рахунок двох відсотків сумлінної праці. Але він не міг зупинятися і мати споглядальну свідомість. З швидкістю, що походить від неспокійної відданості трудящим, профуповноважений виступив вперед, щоб показати місто, що розселилося садибами кваліфікованим майстровим, тому що вони повинні сьогодні почати будівництвом ту єдину будівлю, куди увійде на поселення весь місцевий клас пролетаріату, — і той спільний дім піднесеться над усім садибним, дворовим містом, а малі одноосібні будинки спорожніють, їх непроникно покриє рослинний світ, і там поступово зупинять дихання вичахлі люди забутого часу. До бараку підійшли кілька кам'яних укладальників з двох новоспоруджуваних заводів, профуповноважений напружився від захоплення останньої хвилини перед маршем будівельників по місту; музиканти доклали духові приналежності до губ, але артіль майстрових стояла нарізно, не готова йти. Сафронов зауважив удавану старанність на обличчях музикантів і образився за принижувану музику.
— Це що ще за іграшку придумали? Куди це ми підемо — чого ми не бачили!
Профуповноважений втратив готовність особи і відчув свою душу — він завжди її відчував, коли його зобижали.
— Товариш Сафронов! Це окрпрофбюро хотіло показати вашій першій зразковій артілі жалість старого життя, різні бідні оселі і нудні умови, а також кладовище, де ховалися пролетарі, які померли до революції без щастя, — тоді б ви побачили, яке це пропаще місто стоїть серед рівнини нашої країни, тоді б ви відразу дізналися, навіщо нам потрібен спільний дім пролетаріату, який ви почнете будувати слідом за тим ...
— Ти нам не пере догоджуй! – заперечуючи виголосив Сафронов. — Що ми — чи не бачили дріб'язкових будинків, де живуть різні авторитети? Відведи музику в дитячу організацію, а ми впораємося з будинком по одній своїй свідомості.
— Значить, я передогодженець? — все більш здогадуючись, лякався профуповноважений. — У нас є в профбюро один якийсь алілуйщик, а я, значить, передогодженець?
І, захворівши серцем, профуповноважений мовчки пішов до установи союзу, і оркестр за ним. На викошеному пустирі пахло померлою травою і сирістю оголених місць, чому ясніше відчувався загальний смуток життя і туга марності. Вощеву дали лопату, він стиснув її руками, наче хотів добути істину з земного праху; знедолений, Вощев згоден був і не мати сенсу існування, але бажав хоча б спостерігати його в речовині тіла іншої, ближньої людини, — і щоб перебувати поблизу тої людини, міг пожертвувати на працю все своє слабке тіло, стомлене думкою і безглуздям. Серед пустиря стояв інженер — не стара, але сива від рахунку природи людина. Весь світ він представляв мертвим тілом — він судив його за тими частинами, які вже були їм обернені в споруди: світ всюди піддавався його уважному, з багатою уявою розуму, обмеженому лише свідомістю відсталості природи; матеріал завжди здавався точності і терпінню, значить, він був мертвий і пустельний. Але людина була жива і гідна серед всієї похмурої речовини, тому інженер зараз ввічливо посміхався майстровим. Вощев бачив, що щоки у інженера були рожеві, але не від вгодованості, а від зайвого серцебиття, і Вощеву сподобалося, що у цієї людини хвилюється і б'ється серце. Інженер сказав Чиклину, що він вже розбив земляні роботи і розмітив котлован, і показав на вбиті кілочки: тепер можна починати. Чиклин слухав інженера і додатково перевіряв його розбивку своїм розумом і досвідом — він під час земляних робіт був старшим в артілі, ґрунтова праця була його найкращою професією; коли ж настане пора бутового мурування, то Чиклин підкориться Сафронову.
— Мало рук, — сказав Чиклин інженеру, — це змор, а не робота — час всю користь з'їсть.
— Біржа обіцяла надіслати п'ятдесят чоловік, а я просив сто, — відповів інженер. — Але відповідати будемо за всі роботи в материку тільки ви і я: ви — провідна бригада.
— Ми вести не будемо. А будемо рівняти всіх з собою. Аби люди явились.
І сказавши це, Чиклин встромив лопату в верхню м'якоть землі, зосередивши вниз байдуже задумане обличчя. Вощев теж почав рити ґрунт вглиб, пускаючи всю силу в лопату, він тепер допускав можливість того, що дитинство виросте; радість зробиться думкою і майбутній чоловік знайде собі спокій в цьому міцному будинку, щоб дивитися з високих вікон в простягнений світ, який чекає його. Уже тисячі билин, корінців і дрібних ґрунтових притулків старанної тварі він знищив назавжди і працював в тіснинах тужливої глини. Але Чиклин його випередив, він давно залишив лопату і взяв лом, щоб кришити нижні стислі породи. Скасовуючи старовинний природний устрій, Чиклин не міг його зрозуміти . Від свідомості нечисленності своєї артілі Чиклин спішно ламав віковий ґрунт, звертаючи все життя свого тіла в удари по мертвих місцях. Серце його звично билося, терпляча спина виснажувалась потом, ніякого сала, що оберігає, у Чиклина під шкірою не було — його старі жили і нутрощі близько підійшли назовні, він відчував навколишнє без розрахунку і свідомості, але з точністю. Колись він був молодший і його любили дівчата — з жадібності до його потужного тіла, яке бреде куди попало і яке не зберігало себе і було віддано всім. У Чиклині тоді багато потребували як в укритті і спокої серед його вірного тепла, але він хотів вкривати занадто багатьох, щоб і самому було чого відчувати, тоді жінки і товариші з ревнощів покидали його, а Чиклин, сумуючи ночами, виходив на базарну площу і перекидав торгові будки або зовсім ніс їх куди-небудь геть, за що нудився потім у в'язниці і співав звідти пісні в літні вишневі вечори. До полудня старанність Вощева давала все менше і менше землі, він почав вже дратуватися від риття і відстав від артілі; лише один худий майстровий працював тихіше його. Цей задній був похмурий, нікчемний всім тілом, піт слабості капав в глину з його мутного одноманітного лиця, що обросло по колу рідким волоссям; при підйомі землі на уріз котловану він кашляв і винаджував з себе мокроту, а потім, заспокоївшись, закривав очі, немов бажаючи сну.
— Козлов! — крикнув йому Сафронов. — Тобі знову неможеться?
— Знову, — відповів Козлов своїм блідим голосом дитини.
— Насолоджуєшся багато, — сказав Сафронов. — Будемо тебе класти спати тепер на столі під лампою, щоб ти лежав і стидався.
Козлов подивився на Сафронова червоними сирими очима і промовчав від байдужого стомлення.
— За що він тебе? — запитав Вощев.
Козлов вийняв смітинку зі свого кістяного носа і подивився в сторону, неначе сумуючи про свободу, але насправді ні про що не тоскував.
— Вони кажуть, — відповів він, — що в мене жінки немає, — з зусиллям образи сказав Козлов, — що я вночі під ковдрою сам себе люблю, а вдень від порожнечі тіла жити не годжуся. Адже вони, як то кажуть, все знають!
Вощев знову став рити однакову глину і бачив, що глини і загальної землі ще багато залишається — ще довго треба мати життя, щоб перемогти забуттям і працею цей світ, що заліг, сховав у своїй темряві істину всього існування. Може бути, легше вигадати сенс життя в голові — адже можна ненавмисно здогадатися про нього або торкнутися його сумно поточним почуттям.
— Сафронов, — сказав Вощев заслабнувши терпінням, — краще я буду думати без роботи, все одно весь світ не розриєш до дна.
— Не вигадаєш, — не відволікаючись, повідомив Сафронов, — у тебе не буде пам'яті речовини, а ти станеш на кшталт Козлова думати сам собі, як тварина.
— Чого ти стогнеш, сирота! — відгукнувся Чиклин спереду. — Дивись на людей і живи, поки родився.
Вощев подивився на людей і вирішив хоч якось жити, раз вони терплять і живуть: він разом з ними стався і помре в свій час нерозлучно з людьми.
— Козлов, лягай вниз обличчям, віддихаєшся! — сказав Чиклин. — Кашляє, зітхає, мовчить, горює! — так могили риють, а не доми.
Але Козлов не поважав чужій жалості до себе — він сам непомітно погладив за пазухою свої глухі старі груди і продовжував рити зв'язний ґрунт. Він ще вірив в наступ життя після побудови великих будинків і боявся, що в те життя його не приймуть, якщо він випаде туди жалібним нетрудовим елементом. Лише одне почуття зворушувало Козлова вранці — його серце ускладнювало битися, але все ж він сподівався жити в майбутньому хоча б маленьким залишком серця; однак через слабкість грудей йому доводилося під час роботи гладити себе зрідка поверх кісток і вмовляти пошепки терпіти. Уже пройшов південь, а біржа не прислала землекопів. Нічний косар трави виспався, зварив картоплин, полив їх яйцями, змочив маслом, надав вчорашньої каші, посипав зверху для розкоші кропом і приніс в казані цю збірну їжу для розвитку полеглих сил артілі. Їли в тиші, не дивлячись один на одного і без жадібності, не визнаючи за їжею ціни, неначе сила людини відбувається з однієї свідомості. Інженер обійшов своїм щоденним обходом різні неодмінні установи і з'явився на котлован. Він постояв осторонь, поки люди з'їли все з котла, і тоді сказав:
— У понеділок будуть ще сорок чоловік.