Не говорив тобі я?
С а л ь є р і
Ні.
М о ц а р т
То слухай.
Тому три тижні пізно я прийшов
Додому. І почув, що хтось заходив
Ще вдень до мене. А за чим — не знати.
Всю ніч я думав: хто б це бути міг?
І що йому до мене? Завтра знову
Зайшов і, не заставши, не назвавсь.
На третій день я грався на підлозі
З моїм хлоп'ям. Покликали мене.
Я вийшов. Чоловік, убраний в чорне,
Поштиво уклонився і замовив
Цей Реквієм і зник. А я відразу
Писати сів — і з тих часів про мене
Немов забув мій чорний чоловік.
А я й радію: жаль було б віддати
Свою роботу, хоч давно готовий
Вже Реквієм. А я, між іншим...
С а л ь є р і
Що?
М о ц а р т
Мені зізнатись соромно...
С а л ь є р і
У чому ж?
М о ц а р т
Ніде мені спокою не дає
Мій чорний чоловік. За мною всюди
Як тінь він гониться. Ось і тепер
Мені здається — з нами він сидить.
Та досить! Що за вигадки дитячі?
Жени думки порожні. Бомарше
Казав, бувало: "Брате мій Сальєрі,
Коли думки безрадісні обсядуть,
То відкоркуй з вином шампанським пляшку,
Або читай "Весілля Фігаро".
М о ц а р т
Так! Бомарше був приятель тобі;
Для нього ти "Тарара" написав,
Хорошу річ. Там є один мотив...
Коли щасливий, я його співаю...
Ла ла ла ла... Чи правда то, Сальєрі,
Що Бомарше когось-там отруїв?
C а л ь є р і
Не думаю: він надто був смішним
Для ремесла такого.
М о ц а р т
Він же геній,
Як ти та я. А геній і злодійство —
То речі несумісні. Чи не правда?
С а л ь є р і
Ти думаєш?
(Кидає отруту в бокал Моцарта.)
Ну, пий же.
М о ц а р т
За твоє
Здоров'я, друже, за міцний союз,
Що нас єднає, Моцарта й Сальєрі,
Служителів гармонії.
(П'є.)
С а л ь є р і
Чекай.
Чекай, чекай!.. Ти випив!.. і один?
М о ц а р т
(Кидає серветку на стіл.)
Ну, досить їсти.
(Іде до фортепіано.)
Слухай же, Сальєрі,
Мій Реквієм.
(Грає.)
Ти плачеш, друже?
С а л ь є р і
Сльози
Я вперше ллю: і боляче, й приємно,
Немов тяжкий обов'язок відбув,
Немов цілющий ніж мені відсік
Відмерлий орган! Моцарте, ці сльози...
Не помічай їх зовсім. Поспішай
Ще звуками мою наповнить душу...
М о ц а р т
Якби усі так відчували силу
Гармонії! Та ні: тоді і світ
Не зміг би існувати; хто б тоді
Турботами життя бажав займатись?
Всі віддались би вільному мистецтву.
Нас мало, тих щасливців безтурботних,
Що користь повсякденну зневажають,
Єдиного прекрасного жерців.
Ти згоден? Та недобре щось мені,
Немов би хворий я; піду засну.
Тож прощавай!
С а л ь є р і
До зустрічі.
(Один.)
Заснеш
Ти, Моцарте, надовго! Та невже
Не геній я? Бо геній і злодійство —
То речі несумісні. Ні, неправда:
А Бонаротті? чи і то брехня
Тупого натовпу — і не вбивав нікого
Великий будівничий Ватікану?
* * *
Кам'яний гість
L e p o r e l l o. O statua gentilissima
Del gran' Commendatore!..
...Ah, Padrone!
Don Giovanni.
Сцена 1
Д о н Г у а н і Л е п о р е л л о.
Д о н Г у а н
Тут ночі почекаємо. Нарешті
Ми досягли воріт Мадриду! Скоро
Я полечу знайомими шляхами,
Закутавшись плащем, під капелюхом.
Як думаєш? впізнають так мене?
Л е п о р е л л о
Ні! Дон Гуана важко упізнати!
Таких, як він, до біса!
Д о н Г у а н
Ти жартуєш?
Та хто ж мене впізнає?
Л е п о р е л л о
Перший сторож
Або гітана, п'яний музикант
Або свій брат, зухвалий кавалер,
Зі шпагою при боці і в плащі.
Д о н Г у а н
Ну, не біда, хоч і впізнають. Тільки б
Не стріти десь самого короля.
Всіх інших я в Мадриді не боюсь.
Л е п о р е л л о
А завтра ж інші королю нашепчуть,
Що Дон Гуан покинув самовільно
Заслання і з'явився у Мадрид —
Що він із вами зробить?
Д о н Г у а н
Та — поверне.
Напевне ж, голови не відрубає
Мені, немов державному злочинцю.
Мене заслав, бо він мене любив;
Заслав, щоб не могла мені помститись
Убитого сім'я...
Л е п о р е л л о
Отож бо й є!
Сиділи б ви собі спокійно там.
Д о н Г у а н
Слуга покірний! ледве-ледве я
Не вмер там із нудьги. І що за люди,
Що за земля! А небо?.. справжній дим.
Ну, а жінки? Та я не проміняю,
Мій вірний, нерозумний Лепорелло,
Простої андалузької селянки
На всіх тамтешніх пещених красунь.
Сподобались вони мені спочатку
Очима голубими, білизною
Та скромністю — а більше новизною.
Та, слава богу, швидко здогадався —
Побачив я, що з ними знатись гріх —
Усі немов фігури воскові;
А наші!.. Та послухай, щось знайоме
Мені це місце; ти впізнав його?
Л е п о р е л л о
Як не впізнати: монастир оцей
Я пам'ятаю. Їздили сюди ви.
А там, в гаю, я коней сторожив.
Заняття не з найкращих. Ви, напевне,
Приємніше проводили тут час,
Ніж ваш слуга.
Д о н Г у а н
(задумливо)
Інезо бідолашна!
Померла вже; я так її любив!
Л е п о р е л л о
Інеза! — чорноока... пам'ятаю.
Три місяці за нею увивались,
Аж поки-то лукавий допоміг.
Д о н Г у а н
У липні... уночі. Згадати дивно:
Я щось знайшов у погляді сумному,
В устах її блідих і помертвілих.
Красунею її ти не вважав.
І дійсно, що було в ній дуже мало
Воістину прекрасного. Лиш очі,
Вони одні. Та погляд... більш ніколи
Я погляду такого не зустрів.
А голос був і тихий, і слабкий.
Та чоловік у неї був суворий,
Ревнивий дуже... О, моя Інезо!
Л е п о р е л л о
Що ж, ви на ній не зупинились.
Д о н Г у а н
Правда.
Л е п о р е л л о
А будем жити, знайдуться і інші.
Д о н Г у а н
Авжеж.
Л е п о р е л л о
Тепер яку ми у Мадриді
Шукати розпочнемо?
Д о н Г у а н
О, Лауру!
Я зразу побіжу до неї.
Л е п о р е л л о
Згода.
Д о н Г у а н
До неї прямо в двері — а застану
Когось у неї — викину в вікно.
Л е п о р е л л о
Звичайно. Ну, уже ми й звеселились.
Недовго нас покійниці тривожать.
Хто там іде?
Входить монах.
М о н а х
Вона приїде зараз
Сюди. Хто тут? не слуги Дони Анни?
Л е п о р е л л о
Ні, ми самі господарі собі,
Гуляєм тут.
Д о н Г у а н
А ви кого ждете?
М о н а х
Приїхати повинна Дона Анна
Провідати гробницю чоловіка.
Д о н Г у а н
Як Дона Анна? Жінка командора,
Убитого... забувся ким?
М о н а х
Розпусним,
Безсовісним, безбожним Дон Гуаном.
Л е п о р е л л о
Ого! Про Дон Гуана поговірка
Пролізла навіть в мирний монастир,
І там уже хвалу йому співають.
М о н а х
Він, може, вам знайомий?
Л е п о р е л л о
Нам? ніскільки.
А де-то він тепер?
М о н а х
Немає тут,
Він засланий далеко.
Л е п о р е л л о
Слава богу!
Чим далі він, тим краще. Всіх би їх,
Розпусників, в один мішок та в море.
Д о н Г у а н
Що ти верзеш?
Л е п о р е л л о
Мовчіть: то я навмисне...
Д о н Г у а н
Так тут і поховали командора?
М о н а х
Тут; спорудила пам'ятник дружина
І приїжджає кожен день сюди
За упокій душі його молитись
І плакати.
Д о н Г у а н
От дивна удова!
Собою гарна?
М о н а х
Ми красу жіночу,
Монахи, не повинні помічати.
Та гріх брехать; не може і угодник
В її красі чудовій не зізнатись.
Д о н Г у а н
Тож недарма покійник був ревнивим
І Дону Анну під замком тримав.
Ніхто із нас не зустрічав її,
А з нею я б хотів поговорити.
М о н а х
О, Дона Анна із чоловіками
Розмови не веде.
Д о н Г у а н
А з вами, отче?
М о н а х
Зі мною справа інша; я монах.
Та ось вона.
Входить Д о н а А н н а.
Д о н а А н н а
Мій отче, відімкніть.
М о н а х
Іду, сеньйоро; я на вас чекаю.
Дона Анна іде за монахом.
Л е п о р е л л о
Ну що, яка?
Д о н Г у а н
Її не видно зовсім
Під цим вдовиним чорним покривалом.
Хіба вузеньку п'ятку я помітив.
Л е п о р е л л о
І досить з вас. Уява ваша буйна
Все інше за хвилину домалює;
Проворніша вона за живописця.
Вам все одно, хоч з чого б розпочати,
Із брів, чи з ніг.
Д о н Г у а н
Послухай, Лепорелло,
Я з нею познайомлюсь.
Л е п о р е л л о
От іще!
Потрібно дуже! Чоловіка вбив,
Ще й хоче бачить сльози удовині.
Безсовісний!
Д о н Г у а н
Тим часом вже і смерклось.
Тож поки місяць не зійшов на небі
І в сутінки не обернув пітьму,
Ввійду в Мадрид.
(Іде геть.)
Л е п о р е л л о
Іспанський гранд, як злодій,
Чекає ночі й місяця боїться!
Життя прокляте! Довго ще таскатись
Мені за ним? Уже немає сил.
Сцена 2
Кімната. Вечеря у Л а у р и.
П е р ш и й г і с т ь
Клянусь тобі, Лауро, що ніколи
Так досконало досі ти не грала.
Як глибоко ти зрозуміла роль!
Д р у г и й
Як розвила! із силою якою!
Т р е т і й
З яким мистецтвом!
Л а у р а
Так, мені сьогодні
Вдавались кожен рух і кожне слово.
Я віддавалась вільному натхненню.
Слова лились, немов би народила
Не пам'ять їх, а щойно серце...
П е р ш и й
Правда.
Ще і тепер твої палають щоки,
А очі просто сяють. Не проходить
Захоплення. Лауро, не давай
Йому в собі даремно охолонуть;
Хоч заспівай!
Л а у р а
Подай мені гітару.
(Співає.)
В с і
О браво! браво! дивно! незрівнянно!
П е р ш и й
Спасибі, чарівнице. Ти серця
Лікуєш нам. З життєвих насолод
Кохання лиш за музику солодше;
Але й кохання — музика... Поглянь:
Розчулився сам Карлос, гість похмурий.
Д р у г и й
Прекрасні звуки! скільки в них душі!
Чиї ж слова, Лауро?
Л а у р а
Дон Гуана.
Д о н К а р л о с
Що? Дон Гуан!
Л а у р а
Їх написав для мене
Мій вірний друг, невірний мій коханець.
Д о н К а р л о с
Твій Дон Гуан безбожник і мерзотник,
А ти дурна.
Л а у р а
Ти з розуму зійшов?
Та зараз я звелю тебе зарізать
Прислужникам, хоч ти іспанський гранд.
Д о н К а р л о с
(Встає.)
Поклич же їх.
П е р ш и й
Лауро, перестань;
І ти не сердься теж. Вона забула...
Л а у р а
Що брат його у чесному двобою
Гуаном був убитий? Справді: жаль,
Що не він сам.
Д о н К а р л о с
Я дурень, що розсердивсь.
Л а у р а
Ага! таки зізнався ти, що дурень.
Давай миритись.
Д о н К а р л о с
Винен я, Лауро,
Пробач мені. Та знаєш: я ніяк
Не можу чути це ім'я байдуже...
Л а у р а
Чи винна ж я, що на язик мені
Оце ім'я приходить повсякчасно?
Г і с т ь
Ну, щоб і зовсім відлягло від серця,
Ще заспівай нам.
Л а у р а
Добре, на прощання,
Бо ніч уже. То що ж вам заспівать?
А, слухайте.
(Співає.)
В с і
Чарівно, незрівнянно!
Л а у р а
Бувайте ж, гості.
Г о с т і
Прощавай, Лауро.
Виходять. Лаура зупиняє Дон Карлоса.
Ти, навіжений! можеш залишитись,
Сподобався мені ти; Дон Гуана
Ти нагадав, коли мене ти лаяв
І скреготів зубами.
Д о н К а р л о с
От щасливець!
Так ти його любила.
Лаура ствердно киває.
Дуже?
Л а у р а
Дуже.
Д о н К а р л о с
І зараз любиш?
Л а у р а
Ні, у цю хвилину
Я не люблю. Любити двох не можна.
Тепер люблю тебе.
Д о н К а р л о с
Скажи, Лауро,
Котрий же рік тобі?
Л а у р а
Вже вісімнадцять.
Д о н К а р л о с
Ти молода...