А він сидів завжди на одному місці, без денного світла, сам, як частина машини, а над головою в нього палахкотів газовий пальник.
Незважаючи на спеку і вологість, йому та робота дуже подобалася, бо був він іще молодий і сповнений ілюзій та мрій. А прекрасні мрії Джоні вифантазовував тоді, коли дивився, як повз нього пливе безкінечний потік матерії. Але ця робота не потребувала зусиль, ані фізичних, ані розумових, і тому він мріяв дедалі менше, а розум його ставав апатичним і сонливим. Одначе він заробляв на цій роботі два долари на тиждень, а ці два долари мали велике значення: або взагалі не їсти, або ж хронічно недоїдати.
Але коли йому було дев'ять, він втратив цю роботу. Причиною стала краснуха. Видужавши, Джоні пішов працювати на скляний завод. Платили там краще, а робота вимагала фаху. Робота була акордною. Зростав його фах — зростала й платня. З'явився стимул. І під впливом цього стимулу він став прекрасним робітником.
Робота була проста: прив'язувати скляні пробки до пляшечок. На поясі Джоні носив жмут мотузок. Пляшечки він затискував колінами, щоб можна було працювати обома руками. Нахилившись над колінами, він проводив у такому сидячому положенні по десять годин щоденно, і його вузенькі плечі згорбилися, а груди стали впалими. Це було шкідливо для легенів, зате Джоні примудрявся прив'язувати пробки до трьохсот пляшок на день.
Директор дуже ним пишався і спеціально показував його гостям. За десять годин Джоні встигав обробити триста пляшок. Це означало, що він досяг бездоганності машини. Всі зайві рухи були усунені. Кожен рух його тоненьких рук та м'язів на пальцях був швидким і точним. Він працював напружено і в результаті став нервозним. Уночі його м'язи мимовільно скорочувалися, а вдень він не міг як слід розслабитися і відпочити. Джоні увесь час був як заведений, і його м'язи продовжували судомно сіпатися. Окрім того, його обличчя стало землисто-сірим, а спричинений волокнистим пилом кашель ставав дедалі сильнішим. Скінчилося це тим, що в його ослаблених легенях поселилася пневмонія, і він втратив роботу на скляному заводі. І ось Джоні знову на джутовому заводі, Де він почав з того, що став намотувати котушки. Але там на нього чекало підвищення. Він був сумлінним робітником. Після котушок його мали перевести у крохмальний Цех, а потім — у ткацький. Це була межа професійного росту. Далі залишалося тільки підвищувати кваліфікацію та продуктивність праці.
Машинерія працювала тепер швидше, аніж тоді, коли він уперше прийшов туди на роботу, але його розум діяв повільніше. Він уже більше ні про що не мріяв, хоча раніше тільки це й робив. Одного разу Джоні навіть закохався. Це було тоді, коли він уперше потрапив на ту роботу, де йому довелося підправляти матерію на гарячому барабані. Його коханням була донька директора. Вона була набагато старшою, вже дорослою жінкою, і бачив він її усього лише разів п'ять чи шість. Але яке то мало значення! Уставившись очима на потік, що линув повз нього, Джоні уявляв собі блискуче майбуття, в якому він показував чудеса працьовитості; він винаходив усілякі фантастичні машини, ставав хазяїном заводу, і врешті-решт та жінка падала йому в обійми, а він цнотливо цілував її в лоб.
Але все це було в далекому минулому, ще до того, як він став надто старим і стомленим, щоб кохати. До того ж та жінка вийшла заміж і кудись поїхала, і розум його заснув. Однак то була прекрасна мить у житті, і Джоні часто згадував про неї так, як згадують жінки й чоловіки ті часи, коли вони вірили в казкових принців та фей. Сам Джоні ніколи не вірив ні у фей, ні в Санта-Клауса, зате підсвідомо вірив у радісне майбутнє, яке його уява бачила у вигляді блискучого потоку квітчастої матерії.
Він змужнів дуже рано. Його юність почалася в сім років, коли він одержав свою першу зарплату. У його душі виникло чітко окреслене відчуття незалежності, і його стосунки з матір'ю суттєво змінилися. Джоні, ставши годувальником і маючи роботу, був тепер з нею як рівня. А справжня чоловіча дорослість прийшла до нього у дванадцять років, коли йому півроку довелося працювати на нічній зміні. Не можна працювати на нічній зміні й залишатися дитиною.
Було в його житті кілька визначних подій. Одна з них сталася тоді, коли його мати купила каліфорнійських слив. Дві інші — коли мати готувала солодкий заварний крем. Ото були події так події! Він завжди згадував про них з теплотою. А ще, приблизно в той же час, мати розповіла йому про справжнє солодке блаженство, яке вона колись обов'язково приготує. Вона називала ту смакоту "плавучий острів", який був навіть "смачніший за крем". Роками мріяв Джоні про той день, коли він сяде за стіл, а на ньому — "плавучий острів"! Та з часом він перевів цю мрію до розряду недосяжних ідеалів.
Одного разу він знайшов на тротуарі срібний двадцятип'ятицентовик. Це теж було визначною подією, хоча й трагічною. Тієї ж миті, коли монета блиснула у нього перед очима, навіть іще до того, як він її підняв, Джоні збагнув, що має зробити. Дома, як завжди, їжі було обмаль, тому саме додому і слід було віднести знайдену монету, як він і робив завжди, коли кожного суботнього вечора приносив додому зарплатню. Було абсолютно очевидно, що в цьому випадку він теж мусив учинити морально; але ніколи раніше не доводилося Джоні витрачати гроші на себе, до того ж він зголоднів за солодощами. Йому страх як хотілося цукерок, які йому пощастило покуштувати лише кілька разів у житті, і ці дні назавжди закарбувалися в його пам'яті як велике свято.
Джоні навіть не намагався себе дурити. Він знав, що то гріх, і він свідомо согрішив, влаштувавши собі розкішну гулянку на п'ятнадцять центів. Десять центів він зекономив для майбутньої оргії, але не маючи звички носити в кишенях гроші, він ті десять центів загубив. Це сталося саме в розпал душевних страждань, коли його мучила совість, тому Джоні сприйняв цю втрату як справедливу Божу кару. У нього виникло жахаюче відчуття, що мстивий і гнівливий Бог десь зовсім поруч. Бог уздрів скоєне і швидко його покарав, не давши вповні насолодитися гріхом.
Він завжди пригадував цю подію як один з найстрашніших злочинів у своєму житті, і щоразу, коли він про неї згадував, докори сумління прокидалися і загризали його. Це було його страшною таємницею, його скелетом у шафі. Але так уже Джоні був влаштований та вихований, що, окрім докорів сумління, він ще й відчував досаду. Хлопець був страшенно невдоволений, що витратив знайдені гроші саме в такий спосіб. Слід було розпорядитися ними розумніше, і якби йому пощастило знайти монету тепер, уже знаючи про швидкість Божої кари, то він перехитрив би Всевишнього і витратив цей четвертак одним махом, одним підступним ударом. І Бог нічого не встиг би вдіяти. Тисячу разів витрачав він подумки той двадцятип'ятицентовик, і з кожним разом — усе краще й винахідливіше.
Був іще один спогад минулого, слабкий і бляклий, але назавжди втоптаний в його душу грубими й жорстокими батьковими ногами. Він скоріше був схожий на кошмар, а не чітко згадуваний образ якогось конкретного предмета, на родовий спогад людини, котрий змушує її падати уві сні з ліжка, бо бере початок у предків, що жили на деревах.
Цей спогад ніколи не навертався на думку Джоні при світлі дня, коли він не спав. Він приходив уночі, у ліжко, в ту мить, коли свідомість його поринала в темряву і розслаблялася, втрачаючи над собою контроль. І коли він приходив, Джоні перелякано прокидався, і в першу моторошну хвилину, коли він ще не встигав повністю отямитися, йому здавалося, що він лежить поперек ліжка. А поруч з ним, на ліжку, — розпливчасті силуети мою батька й матері. Йому так ніколи й не довелося побачити, як виглядав його батько. Він мав про нього один спогад, а саме — про його жорстокі й безжальні ноги.
Ранні спогади ще якось крутилися в закапелках його свідомості, але недавніх спогадів у Джоні не було. Бо всі дні були однакові. Учорашній день або минулий рік — це все одно що тисяча років або одна хвилина. Ніколи й нічого не відбувалося. Не траплялося подій, які могли б позначити рух часу. Але не рухався навіть час. Він стояв як вкопаний. Завжди. Рухалися лише обертальні верстати, та й ті стояли на місці, незважаючи на те що вони швидко оберталися.
Коли йому виповнилося чотирнадцять, його перевели працювати на верстат-проклеювач. То була подія колосального значення. Сталося, нарешті, щось варте того, щоб лишитися в пам'яті, окрім дня зарплати та тих днів, коли йому щастило виспатися. Ця подія знаменувала собою нову еру. Верстат-проклеювач називався "Олімпіада". Від нього починався відлік нового часу. "Коли я пішов працювати на проклеювач…" або ж "до того (чи — після того), як я пішов працювати на проклеювач" — саме такі фрази часто були тепер у нього на вустах.
А свій шістнадцятий день народження Джоні відзначив тим, що перейшов працювати у ткацький цех і отримав ткацький верстат. У нього знову з'явився стимул, бо робота була акордною. І він досяг у цій роботі довершеності, бо роки праці на заводі перетворили його на бездоганну машину. Через три місяці Джоні обслуговував два ткацьких верстати, а згодом — три і навіть чотири.
Через два роки роботи у ткацькому цеху він випускав тканини більше за будь-кого, а продуктивність його праці була вдвічі вищою, ніж у трохи менш кваліфікованих робітників. Коли його здатність заробляти гроші суттєво зросла та зміцнилася, суттєво зросли і домашні статки. Однак зросла зарплата Джоні все одно не перекривала витрат. Бо діти підростали. І потребували більше їжі. Вони ходили до школи, а підручники коштували грошей. І якось так сталося, що чим більше і краще Джоні працював, тим швидше все дорожчало. Вартість оренди будинку — і та зросла, хоча його стан з поганого перетворився на просто жахливий.
Джоні підріс, але через це став виглядати іще більш кістлявим. До того ж нервозність його посилилася. А разом з нею зросли похмурість і дратівливість. Після численних гірких уроків діти почали уникати його. Мати поважала Джоні за те, що він приносив додому пристойні гроші, але чомусь її повагу затьмарював страх.
Не було для нього радощів у житті. Він втратив здатність помічати, як спливають дні.