Потім обережно витягла звідти своє розкладне ліжко, на якому лежало чепурненько складене усе майно Мері Поппінс: шматок "Сонячного", зубна щіточка, пакуночок шпильок для кіс, пляшечка парфумів, складний стільчик і коробочка м'ятних таблеток. Та ще сім байкових нічних сорочок, чотири бавовняних, черевички, доміно, дві шапочки для купання і альбом з листівками.
Джейн з Майклом спантеличено попідводилися на ліжках.
— Де це все тут узялося? — допитувався Майкл. — Я разів із сто лазив під ліжко, і я добре знаю, що там його не було.
Мері Поппінс не відповіла. Вона почала роздягатись.
Джейн з Майклом перезирнулися. Адже вони знали — розпитувати дарма: Мері Поппінс ніколи нічого не розповідає.
Вона скинула свій накрохмалений білий комірець і взялась розщібувати ланцюжок на шиї.
— Що там усередині? — зацікавився Майкл, задивившись на маленький золотий медальйон на ланцюжку.
— Портрет.
— Чий?
— Дізнаєшся, як настане час — не раніше, — не-вдоволено сказала вона.
— А коли час настане?
— Коли я піду звідси.
Вони злякано витріщилися на неї.
— Але ж, Мері Поппінс! — скрикнула Джейн. — Ви ж нас більше ніколи не покинете, ні?
Мері Поппінс пильно глянула на неї.
— Веселеньке життя в мене буде, — озвалась вона, — якщо я його все пробуду з вами!
— Але ж ви залишитеся? — гаряче благала Джейн.
б*
Мері Поппінс підкинула на долоні медальйон.
— Залишуся, поки не урветься ланцюжок, — коротко сказала вона.
І, нап'явши на голову нічну сорочку, почала під нею роздягатись.
— Тоді нічого, — прошепотів Майкл до Джейн. — Я бачив — ланцюжок дуже міцний.
І він бадьоро кивнув їй головою. Вони підібгали ноги, кожне в своїй постелі, і дивилися, як Мері Поппінс таємниче вовтузиться під своїм наметом з нічної сорочки.
І вони згадали, як вона вперше з'явилась у Вишневій Вуличці і скільки потім сталося усього дивовижного і неймовірного; згадали, як вона полетіла від них на парасольці, коли змінився вітер, про довгі, тоскні дні без неї і про її сьогоднішнє чудесне повернення з неба...
Майкл раптом стрепенувся.
— А змій? — сказав він і сів у ліжку. — Я зовсім забувся! Де мій змій?
Голова Мері Поппінс виткнулася з-під нічної сорочки.
— Змій? — промовила вона сердито. — Який тобі змій? Що за змій?
— Мій, з китичками, жовтий і зелений! Той, що ви на ньому спустились додолу, на шнурку від нього!
Мері Поппінс уп'ялась у нього очима. Він не знав, чого в них було більше — подиву чи гніву, але й те й те було — він добре бачив.
Та ще зловісніший, ніж погляд, був у неї голос, коли вона озвалася:
— Якщо я тебе добре зрозуміла, — вимовила вона звільна, крізь зуби, — то я ніби спустилася звідкись на шнурку?
— А хіба ж ні?.. — затнувся Майкл. — Сьогодні. З хмари. Ми вас бачили.
— На шнурку? Як та мавпа в цирку чи павук на павутині? Я? Так, Майкле Бенкс?
Мері Поппінс так розгнівалася, що здавалася удвічі вища, ніж була насправді. Величезна й грізна, вона височіла над ним у своїй нічній сорочці, чекаючи відповіді.
Майкл для певності вчепився в постіль.
— Не обзивайся більше, Майкле! — застережливо прошепотіла з свого ліжка Джейн.
Але він уже не міг спинитися.
— Ну то де тоді мій змій? — хоробро сказав він. — Якщо ви не спустились... е-е... так, як я сказав, то де дівся змій? Його на шнурі не було.
— Ум-гу? Виходить, була я? — допитувалася вона з глузливим сміхом.
Аж тепер він збагнув, що дарма говорити. Він нічого не доведе. І він мусив поступитися.
— Н-ні, — промовив він тоненьким, жалібним голосом. — Ні, Мері Поппінс.
Вона відвернулась і вимкнула світло.
— Твоя поведінка, — гостро сказала вона, — не поліпшилася, відколи я пішла звідси. На шнурку, отак-то! Мене ще ніколи так не ображали! Зроду!
Вона гнівно відкинула ковдру на своїй постелі, швидко лягла і вкрилася з головою.
Майкл лежав нищечком, ще й досі вчепившись руками в постіль.
— Вона ж спустилась, правда, Джейн? Ми ж бачили, — раптом прошепотів він до сестри.
Та Джейн не відповідала. Вона тільки вказала на двері спальні.
Майкл обережно підвів голову.
Біля дверей на гачку висіло пальто Мері Поппінс. Срібні ґудзики на ньому блищали при світлі нічника. А з кишені виткнулася ціла низка китиць — паперових китиць з хвоста зелено-жовтого змія.
Діти довго дивилися на них.
Тоді кивнули головами одне одному. Вони ж бо знали — говорити нічого не треба, — з Мері Поппінс іноді трапляється таке, чого вони ніколи не зрозуміють. Вона повернулась — ось що найважливіше, її рівний подих долинав до них з розкладного ліжка. І їм раптом стало так спокійно, й гарно, й радісно.
— Добре, Джейн, нехай хвіст буде фіолетовий, —несподівано прошепотів Майкл.
— Ні-ні, Майкле! — відказала Джейн. — Червоний кращий.
Незабаром у Дитячій не стало чутно нічого, крім спокійного людського дихання...
П-п! П-п! — казала містерова Бенксова люлька. Теньк! Теньк! — казали спиці місіс Бенкс. Містер Бенкс поклав ноги на ґрати каміна й трохи придрімнув.
Перегодом місіс Бенкс озвалася:
— То як, ти думаєш податися в морські мандри? — спитала вона.
— Е-е... мабуть, що ні. З мене поганенький моряк. А знаєш, з капелюхом усе добре обернулося. Мені його наваксували тут на розі геть увесь, і він став як новенький. Навіть кращий. Ну, а Мері Поппінс повернулася, то вода для гоління тепер буде така, як слід...
Місіс Бенкс нишком усміхнулась, не кидаючи плести.
їй було радісно, що містер Бенкс поганенький моряк і що Мері Поппінс повернулася.
Унизу в кухні місіс Брілл робила Елін свіжу перев'язку.
— Я не дуже її полюбляла, коли вона тут була, — казала місіс Брілл, — одначе, правду мовити, сьогодні в Будинку все стало зовсім інакше. Спокійно, мов тобі в неділю, і чистенько, аж блищить, мов новенький дев'я-типенсовик. Я нічого не маю, що вона повернулася.
— 1 я теж, сказати правду, — підхопила Елін і подякувала місіс Брілл за перев'язку.
"1 я теж, — подумав сам собі Робертсон Ей, що дослухався до розмови через стіну комірчини. — Тепер хоч вряди-годи спочинок матиму!"
Він якомога зручніше примостився на перекинутій догори дном лопаті для вугілля і заснув, схилившись головою на щітки.
Але що думала про все це Мері Поппінс, ніхто ніколи не дізнався, бо вона думками ні з ним не ділилася й нікому нічого не розповідала.
МІС ЕНДРЮ ТА II ЖАЙВОРОН
Була субота.
У передпокої Будинку Номер Сімнадцять по Вишневій Вуличці містер Бенкс постукував по барометру і казав місіс Бенкс, як зміниться погода.
— Вітер південний, помірний, температура не вища від звичайної, місцями грози; на морі легкі хвилі,— промовляв він. — Надалі прогноз невідомий. Гей, а це що таке?! — вигукнув він раптом, бо над головою в нього щось загупало й загримало.
Угорі на закруті сходів з'явився Майкл, дуже сердитий і набурмосений. Це він так гупав ногами, поволеньки переставляючи їх із східця на східець. А за ним, з Близням на кожній руці, ступала Мері Поппінс, підштовхуючи його коліном із східця на східець. Позаду йшла Джейн з капелюхами в руках.
— Головне — зрушити з місця. Іди, йди, будь ласка! — невблаганно приказувала Мері Поппінс.
Містер Бенкс обернувся від барометра і підвів очі в вгору.
— Ну, що це з тобою? — невдоволено спитав він Майкла.
— Я не хочу йти гуляти! Хочу гратись своїм новим паровозом! — заявив Майкл і вмить затнувся, бо Мері Поппінс саме підштовхнула його на східець нижче.
— Вигадки, синку! — сказала місіс Бенкс. — Звичайно ж, ти підеш гуляти. Хто багато ходить, у того дужі, довгі ноги!
— А мені короткі кращі! — буркнув Майкл, важко гупнувши ногою об наступний східець.
— Коли я був маленьким, — сказав містер Бенкс,— я любив ходити на прогулянки. Я щодня прогулювався зі своєю гувернанткою до другого ліхтаря й назад. І ніколи не вередував!
Майкл так і став на сходах, недовірливо дивлячись на батька.
— А хіба ви були маленьким? — вражено спитав він. Містер Бенкс, здавалось, дуже образився.
— Звичайно, що був. Я був гарнесеньким хлоп'ям із пишними ясними кучерями, в оксамитових штанцях і в черевичках з ґудзичками.
— Ніколи б не повірив, — сказав Майкл, умить збігши сходами наниз, уже з власної охоти, і вп'явшись очима в батька.
Він нізащо не міг уявити маленьким хлоп'ям цього дорослого, підстаркуватого, лисуватого чоловіка.
— А як звали вашу гувернантку? — спитала Джейн, підбігши слідом за Майклом. — Хороша вона була?
— її звали міс Ендрю, і вона була — Кара Небесна.
— Цс-с! — докірливо перехопила місіс Бенкс.
— Тобто я хотів сказати, — виправився містер Бенкс, — що вона була... е-е... дуже сувора. І ніколи не помилялася. І любила кожного загнати на слизьке, щоб він почував себе мов черв'ячок. Отака-то була міс Ендрю!
Містер Бенкс скривився на саму вже згадку про свою колишню гувернантку. Дзень —дзелень-дзелень!
Дзвінок на вхідних дверях задзеленчав так, що аж луна пішла по Будинку.
Містер Бенкс пройшов передпокій і відчинив двері.
На ґанку стояв хлопець, що розносив телеграми. Вигляд він мав страх поважний.
— Термінова телеграма Бенксам. Даватимете відповідь?
Він подав містеру Бенксові жовтогарячий конверт.
— Якщо новина добра, то я дам тобі шість пенсів, — сказав містер Бенкс. Він розірвав конверт і прочитав телеграму.
Обличчя його зблідло.
— Відповіді не буде, — уривчасто сказав він.
— І шести пенсів не буде?
— Звісно, що ні, — жалібно озвався містер Бенкс. Хлопець з докором поглянув на нього і ображено
вийшов.
— Ой лишенько, що там таке? — занепокоїлася місіс Бенкс, збагнувши, що новина дуже кепська. — Хтось захворів?
— Гірше, — жалібно мовив містер Бенкс.
— Пропали всі наші заощадження? — Місіс Бенкс так перелякалася, що вся пополотніла.
— Ще гірше! Недарма ж барометр показував бурю! І невідомий прогноз! Ось послухай!
Він розгладив телеграму і голосно прочитав:
Приїду до вас на місяць. Буду сьогодні о третій дня. Будь ласка, добре натопіть у спальні.
Юфимія Ендрю.
— Ендрю? О, таке саме прізвище, як у вашої гувернантки! — сказала Джейн.
— Це й є моя гувернантка, — мовив містер Бенкс, походжаючи по кімнаті і неспокійно куйовдячи рештки колишнього чуба. — її звати Юфимія. І сьогодні о третій вона приїжджає до нас.
— Та це не така вже й погана новина, — з полегкістю сказала місіс Бенкс. — Звичайно, доведеться приготувати для неї кімнату, але це нічого. Я радо привітаю цю славну бабусю...
— Славну бабусю! — ревнув містер Бенкс.