Чи це було би менш схоже на дорослу літературу й більше скидалося би на оповідання для дітей?
На останньому цьогорічному уроці історії Старий Джо Гант, який провів сонних учнів тю-дорівською, стюартівською, вікторіанською й едвардіанською добами, піднесенням імперії та її дальшим занепадом, запропонував нам озирнутися на ті сторіччя й спробувати зробити висновки.
-Можемо почати з простого на вигляд питання: чим є Історія? Як ви гадаєте, Вебстер?
-Історія-це брехня переможців,-відповів я, трохи зашвидко.
-Так, я побоювався, що ви це скажете. Що ж, ви маєте пам'ятати, що це також самоомана переможених. Сімпсон?
Колін підготувався краще, ніж я.
-Історія-це сандвіч із сирою цибулею, сер.
-Чому?
-Просто вона повторюється, сер. Вона відригує. Ми бачили це знову й знову цього року. Та ж сама давня історія, те ж саме давнє гойдання між тиранією й повстанням, війною й миром, процвітанням і занепадом.
-Чи не забагато, як на сандвіч?
Ми сміялися набагато довше, ніж було потрібно, завершивши перед канікулярною істерикою.
-Фін?
-Історія-це та правдивість, яка виникає в точці зіткнення вад пам'яті з браком документальних свідчень.
-Та невже? Де ви це надибали?
-Леґранж, сер. Патрик Леґранж. Він француз.
-Нескладно здогадатися. Коли ваша ласка, наведіть нам приклад.
-Робсонове самогубство, сер.
Чулися тамування подиху й якесь необачне крутіння головами. Та Гант, як і решта вчителів, ставився до Едріена по-особливому. Коли всі ми вдавалися до провокацій, їх відкидали як молодечий цинізм-з якого ми ніби виростемо. Едріенові провокації з доброго дива вітали як незграбні пошуки правди.
-Який це має стосунок до теми?
-Це історична подія, сер, хоч і маленька. Проте, нещодавня. Тож її можна легко тлумачити як історію. Ми знаємо, що він мертвий, знаємо, що він мав дівчину, знаємо, що вона вагітна-чи була вагітною. Що ще ми знаємо? Єдине документальне свідчення, передсмертна цидулка, в який написано: "Пробач, мамо"-принаймні зі слів Брауна. Чи ця цидулка досі існує? Чи її знищили? Чи мав Робсон інші мотиви або причини, крім очевидних? Який він мав психічний стан? Чи можемо ми бути певними, що це була його дитина? Ми не знаємо, сер, навіть певний час по тому. Тож як хтось напише Робсонову історію по п'ятдесяти роках, коли його батьки помруть, а його дівчина взагалі не схоче згадувати про нього? Ви розумієте, в чім проблема, сер?
Ми всі дивилися на Ганта, міркуючи, чи не перегнув Едріен палицю цього разу. Саме слово "вагітна" зависло, мов крейдяний пил. А щодо припущення про альтернативне батьківство, щодо Робсона-Шкільного Перелюбника... Трохи згодом вчитель відповів.
-Я розумію, про що ви, Фін. Та, гадаю, ви недооцінюєте історію. А отже-істориків. Припустімо, що випадок бідолашного Робсона справді історичний. Історики завжди поставали перед браком прямих доказів. Вони до цього звикли. Й не забувайте, що в цьому випадку було би слідство, а відтак-і звіт слідчого. Крім того, Робсон міг вести щоденник, писати листи, робити дзвінки, зміст яких запам'ятався б. Його батьки відповідали б на отримані листи зі співчуттями. Й по п'ятдесяти роках, врахову
ючи теперішню тривалість життя, лишилися би його шкільні приятелі, яких можна було би розпитати про нього. Проблема могла би бути менш серйозною, ніж ви гадаєте.
-Але ніщо не може компенсувати Робсоно-вих свідчень.
-З одного боку, ні, але так само із певним скепсисом історики мають ставитися до власних пояснень учасників подій. Часто прогностичне твердження є найбільш сумнівним.
-Як скажете, сер.
-А про психічні стани можуть свідчити вчинки. Деспот навряд чи надішле написану від руки цидулку з проханням знищити ворога.
-Як скажете, сер.
-Отож-бо.
Чи була їхня розмова саме такою? Майже запевне, що ні. Та втім, це все, що я пам'ятаю з їхньої суперечки.
Ми закінчили школу, заприсяглися довічно дружити й вирушили своїми окремими стежками. Не дивно, що Едріен отримав стипендію в Кембриджі. Я вивчав історію в Брістолі, Колін подався до Сассексу, а Алекс-у батьків бізнес. Ми листувалися. Тоді так велося навіть серед молоді. Та ми були недосвідчені в цій формі, тож підступна самосвідомість часто випереджала нагальність змісту. Починати листа з "Від
повідаючи на твоє послання від 17-го такого-то..." здавалося певний час досить дотепним.
Ми заприсяглися зустрічатися щоразу, коли троє з нас, студентів різних університетів, приїздили додому на канікули; втім, це не завжди вдавалось. І листування, здавалося, було перевіркою динаміки нашої дружби. Члени нашої початкової трійки листувалися один із одним не так часто й менш завзято, ніж з Едріеном. Ми прагнули його уваги, його схвалення; ми влещували його й першому розповідали свої найкращі історії; кожен з нас гадав, що був— і заслуговував бути-найближчим до нього. І хоча кожен із нас заводив нових приятелів, ми чомусь були переконані, що Едріен цього не робив: що ми троє досі були його найближчими приятелями, що він залежав від нас. Чи це було лише задля того, щоб приховати нашу залежність від нього?
А потім життя пішло своїм плином і час прискорився. Іншими словами, в мене з'явилася дівчина. Звісно, я зустрічався з кількома дівчатами й раніше, та чи то їхня самовпевненість змушувала мене почуватися незграбним, чи їхня боязнь домішувалася до моєї. Певно, був якийсь таємний чоловічий кодекс, який передавався чемними двадцятилітніми неосміленим вісімнадцятилітнім; кодекс, опанувавши який, можна було "чіпляти" дівчат і за певних обста
вин "розважатися" з ними. Та я так і не опанував або не збагнув його, й, напевно, досі не розумію. Мій "метод" полягав у відсутності методу; інші, без сумніву, слушно, вважали це невдатністю. Навіть, здавалося би, простий ланцюжок "бажає-ш-чогось-випити-може-потанцюємо-проведу-тебе-додому-як-щодо-кави?" передбачав браваду, на яку я був нездатний. Я лише товкся на місці й намагався робити цікаві зауваги, чекаючи, коли все зіпсую. Пригадую, на одній вечірці на першому курсі мені було тоскно, й коли дівчина, що проходила повз, співчутливо спитала, чи зі мною все гаразд, я несподівано відповів "Гадаю, я-маніякально-депресивний тип", оскільки тієї миті це звучало більш бравадно, ніж "Мені трохи тоскно". Коли вона відповіла "Це точно" й поквапно пішла собі далі, я усвідомив, що крім того, що відмежувався від жвавого гурту, я ще й застосував найгіршу в світі методу зваблювання дівчини.
Мою дівчину звали Вероніка Мері Елізабет Форд. Цю інформацію (маю на увазі її інші імена), я здобував два місяці. Вона вивчала іспанську, любила поезію, а її батько був держслужбовцем. Близько п'яти футів і двох дюймів на зріст3, із заокругленими жилавими литками, волоссям до плечей, блакитно-сірими очима за окулярами з блакитною оправою та швидкою, проте тривкою посмішкою. Я вважав її милою.
Утім, мені, напевно, здалася б милою будь-яка дівчина, яка не сахалася б мене. Я не намагався сказати їй, що мені було тоскно, бо так не було. Вона мала програвач "Блек Бокс" на противагу моєму "Денсетт" і кращий музичний смак: себто зневажала Дворжака й Чайковського, яких обожнював я, і мала якісь платівки з хоровою музикою та романсами. Вона переглянула мою колекцію платівок, часом мерехтливо всміхаючись і частіше насуплюючи брови. Те, що я сховав Увертюру 1812 і саундтрек до Un Homme Et Une Femme, мене не врятувало. Було вдосталь сумнівного матеріалу ще до того, як вона дісталася до моєї величезної секції попу: Елвіс, "Бітлз", "Стоунз" (не те, щоби хтось міг щось проти них мати, звісно), а також "Голліз", "Ені-малз", "Муді Блюз" і подвійний альбом Донована під назвою (маленькими літерами) дарунок квітки садові.
-Тобі це подобається?-спитала вона байдуже.
-Під це добре танцювати,-трохи захищаючись, відповів я.
-Ти танцюєш під це? Тут? У своїй кімнаті? Сам?
-Ні, не зовсім.-Хоча, звісно, танцював.
-Я не танцюю,-мовила вона-почасти антрополог, а почасти автор правил, які ми могли б мати, якщо б зустрічалися.
Ліпше я поясню, що тоді означало поняття "зустрічатися" з кимось, оскільки час змінив його значення. Нещодавно я спілкувався з подругою, донька якої звернулася до неї в пригніченому стані. Вона навчалася на другому курсі університету, й спала з хлопцем, який-відкрито, й за її відома-водночас спав із кількома іншими дівчатами. Ба більше, перед тим, як вирішити, з котрою "зустрічатися", він проводив відбір. Донька була засмучена, та не так методою-хоч і усвідомлювала її несправедливість,-як тим, що вона не була єдиною і неповторною.
Це змусило мене почуватися реліктом якоїсь давньої, проминуло! культури, представники якої досі використовували як форму монетарного обміну. За "моїх часів"-хоча тоді я не претендував на володіння ними, а зараз і поготів-ось як усе відбувалося: ти зустрічав дівчину, зацікавлювався нею, намагався здобути її прихильність, запрошував її на кілька зустрічей-приміром, до пабу, тоді запрошував її на побачення наодинці, тоді знову, й після поцілунку "на добраніч" різного ступеню пристрасті ти, так би мовити, офіційно "зустрічався" з нею. Й лише коли ви напівприлюдно показали себе "разом", ти дізнавався, як вона ставиться до сексу. Й часом це означало, що її тіло пильнуватиметься так само, як місця, заборонені для рибальства.
Вероніка не дуже відрізнялася від решти тогочасних дівчат. їх влаштовував твій фізичний вигляд, вони прилюдно брали тебе за руку, цілували аж до почервоніння й могли свідомо притискатися до тебе персами за умови наявності близько п'яти шарів одягу між плоттю й плоттю. Вони чудово знали, що коїлося в твоїх штанях, ніколи не говорячи про це. Й на тому-все, на певний час. Деякі дівчата дозволяли більше: можна було почути про тих, які займалися взаємною мастурбацією, про інших, які дозволяли так званий "повний секс". Не можна було оцінити врочистості цього "повного", не пізнавши чимало "половинного". А по тому, з продовженням стосунків, з'являлися певні неявні компроміси, деякі з них ґрунтувалися на примсі, інші-на обіцянці чи зобов'язанні-аж до оспіваного поетом "герцю за обручку".
Наступні покоління, певно, радо спишуть це на релігію чи святенництво. Та дівчата-чи жінки,-з якими я мав так званий інфрасекс (так, не лише з Веронікою), були задоволені власними тілами й, за певних умов, моїм також.