При цьому Мальман переможно посміхнувся йому прямо в очі. Безцеремонно підсунувши стільця до колін Агнеси, він весело і владно почав розпитувати про різні речі, які стосувалися лише їх обох. Дідеріх був полишений сам на себе, і тут він виявив, що коли на Агнесу дивитися спокійно, то вона вже не така й страшна. Власне, вона не була гарна. Мала занадто маленький, донизу загнутий ніс, а перенісся, щоправда дуже вузьке, вкрило ластовиння. Її жовтаво-карі очі були занадто близько одне від одного й щулились, коли вона на когось дивилася. Губи дуже тонкі, все обличчя завузьке. "Якби ж не таке густе темно-руде волосся над чолом при такій білоті обличчя..." Він був задоволений також з того, що ніготь пальця, який він облизав, був не зовсім чистий.
Увійшов пан Геппель із своїми трьома сестрами. Одна з них прийшла з чоловіком і дітьми. Батько й тітки обняли й поцілували Агнесу. Вони робили це з пересадною сердечністю, але їхні обличчя набували при цьому настороженого вигляду. Молода дівчина була стрункіша й вища від них усіх і трохи неуважно дивилася на них згори вниз, коли вони повисали на її худих плечах. Тільки батькові вона повільно й серйозно відповіла поцілунком на поцілунок. Дідеріх дивився на неї і бачив, як на її скроні під рудим волоссям переплелися на сонячному світлі голубі жилки.
Йому довелося вести до їдальні одну з тіток. Мекленбуржець подав руку Агнесі. Круг довгого сімейного стола шелестіли святкові шовкові сукні. Поли сюртуків були покладені на коліна. Всі відкашлювалися, чоловіки потирали руки. Принесли суп.
Дідеріх сидів далеко від Агнеси і не міг її бачити, не нахиляючись вперед, чого він старанно уникав. Його сусідка не звертала на нього уваги, і він з'їв дуже багато смаженої телятини й цвітної капусти. Він слухав, як докладно обговорювали страви, і мусив підтвердити, що вони справді смачні. Агнесу відмовляли їсти салат, радили їй пити червоне вино, питали, чи взувала сьогодні вранці калоші. Геппель, звертаючись до Дідеріха, розповів, що допіру на Фрідріхштрасе він і його сестри якось згубили одне одного з очей і зустрілися вже тільки в омнібусі.
— У Нецігу з вами такого трапитися не може! — з гордістю крикнув він йому через стіл.
Мальман і Агнеса розмовляли про якийсь концерт. Вона неодмінно хотіла піти, тато їй, напевно, дозволить. Геппель лагідно заперечував, і хор тіток підтакував йому. Агнесі слід рано лягати і скоріше виїхати на свіже повітря: протягом зими вона перевтомилася. Дівчина сперечалась:
— Ви ніколи не випускаєте мене з дому. Ви нестерпні.
Дідеріх усією душею був на її стороні. Він відчув у собі порив героїзму; йому хотілося зробити так, щоб вона могла здійснювати всі свої бажання, щоб вона була щаслива і цим завдячувала йому... Тут Геппель спитав його, чи не піде й він на концерт.
— Не знаю, — сказав він зневажливо і глянув на Агнесу, яка нахилилася вперед. — Що це за концерт? Я ходжу тільки на такі концерти, де можна пити пиво.
Цілком слушно, — сказав Геппелів шуряк.
Агнеса замкнулася в собі, і Дідеріх пожалкував про свої слова.
Крему, на який всі напружено ждали, чомусь довго не подавали, Геппель порадив дочці довідатися, в чому справа. Не встигла вона відсунути блюдце з компотом, як Дідеріх скочив з місця — стілець його відлетів до стінки — і твердим кроком поспішив до дверей.
— Марі! Крем! — крикнув він у коридор.
Червоний і не дивлячись ні на кого, повернувся він на своє місце. Але він цілком ясно бачив, що всі вони підморгували одне одному. Мальман навіть глузливо пирхнув. Шуряк сказав з удаваною простодушністю:
— Дуже галантно! Так і треба!
Геппель тепло посміхався Агнесі, яка не підводила очей від блюдця з компотом. Дідеріх так уперся коліном у дошку стола, що вона піднялася. Він думав: "О боже, о боже, краще б я цього не робив!"
Після обіду він подав руку всім і лише постарався непомітно уникнути Агнеси. У вітальні за кавою він старанно вибирав собі місце там, де широка Мальманова спина затуляла дівчину від нього. Одна з тіток спробувала втягти його в розмову.
— Що ви вивчаєте, молодий чоловіче? — спитала вона.
— Хімію.
— Ах, так, фізику?
— Ні, хімію.
— Ах, так.
І, хоч почала вона дуже поважним тоном, далі цього діло не пішло. Дідеріх назвав її про себе дурепою. І загалом усе товариство йому було не до вподоби. Він спостерігав його з неприязним сумом, аж поки не розійшлися останні з родичів. Агнеса з батьком проводжали їх до дверей. Геппель, повернувшись, був дуже здивований, заставши Дідеріха самого у вітальні. Він помовчав, вичікуючи, потім поліз був до кишені. Коли ж Дідеріх зненацька, не попросивши грошей, почав прощатися, Геппель виявив велику сердечність.
— Я перекажу від вас вітання моїй дочці, — сказав він навіть і, трохи подумавши, вже коло дверей додав: — Наступної неділі приходьте до нас знову.
Дідеріх твердо поклав більше не переступати порога цього дому. Проте другого дня він кинув усі свої справи і довго блукав містом, розпитуючи, де можна купити квиток на концерт для Агнеси. Насамперед він почав шукати на вивішених біля каси афішах прізвище віртуоза, про якого згадувала Агнеса. Чи ж це він? Чи таке було його прізвище? Дідеріх зважився. Але коли дізнався, що квиток коштує чотири марки п'ятдесят, у нього з переляку очі полізли на лоба. Стільки грошей за те, щоб глянути на якогось там музиканта! Якби можна було просто піти звідси геть! Коли він заплатив і вийшов на вулицю, то спочатку обурився цим шахрайством. Потім згадав, що це ж для Агнеси, і сам зворушився власним вчинком. Протискуючись крізь юрбу, він ще більше розчулився і почував себе ще щасливішим. Це були перші гроші, які він витратив на іншу людину.
Він поклав квитка до конверту, нічого більше не додавши, і, щоб себе не виказати, написав адресу каліграфічним почерком. Коли він стояв коло поштової скриньки, звідкись з'явився Мальман і посміхнувся глузливо. Дідеріх відчув, що його бачать наскрізь; він втупив очі в свою руку, яка щойно вкинула листа. Але Мальман лише виявив намір оглянути Дідеріхове житло. І прийшов до висновку, що в кімнаті у того, як у літньої дами. Навіть кавника той привіз із собою з дому! Дідеріх зашарівся від сорому. Коли Мальман зневажливо розгортав і швидко закривав підручники хімії, Дідеріхові ставало соромно і за свій фах. Мекленбуржець розлігся на дивані і запитав:
— То як вам подобається Геппелівна? Гарна цяцечка, га? Ну, він знову червоніє! Беріться за неї! Я відступаю її, якщо вона вас цікавить. В мене на прикметі п'ятнадцятеро інших.
І коли Дідеріх недбало відмовився, Мальман вів далі:
— Слухайте, нею варто зайнятись. Або ж я зовсім не розуміюся на жінках. Це руде волосся! А хіба ви не помітили, як вона дивиться на хлопця, коли думає, що ніхто цього не бачить?
— На мене вона не дивилася, — сказав Дідеріх ще зневажливіше. — Та мені плювати на це.
— Діло ваше! — Мальман шалено зареготав, після чого запропонував трохи повештатись. Вони почали мандрувати по пиварнях. Коли засвітилися перші газові ліхтарі, обоє вже були п'яні. Трохи пізніше, на Лейпцігерштрасе, Дідеріх без будь-якого приводу дістав від Мальмана доброго ляпаса. Він сказав: "Ой! Це ж..." — слово "нахабство" він не насмілився сказати. Мекленбуржець поплескав його по плечу: "Це так, по-дружньому, хлопче! Тільки по дружбі!" — і після цього забрав у Дідеріха його останні десять марок... По чотирьох днях Мальман застав його ослаблим від голоду і великодушно дав йому три марки з грошей, які встиг тим часом позичити у когось іншого. В неділю у Геппелів — якби не порожній шлунок, Дідеріх, може б, не прийшов — Мальман розповів, що Геслінг розтринькав усі свої гроші і повинен хоча б сьогодні наїстися досхочу. Геппель і його шуряк співчутливо сміялися, але Дідеріх пожалкував, що народився на світ, коли відчув на собі сумний, допитливий погляд Агнеси. Вона зневажала його! В розпачі він утішав себе: "Все одно вона зневажала мене й до цього!" Тут вона спитала, чи не він прислав їй квитка на концерт. Усі обернулися до нього.
— Дурниці! Це мені й на думку не спадало! — відповів він так негречно, що всі повірили. Агнеса повільно відвела погляд. Мальман запропонував дамам цукерки і поставив коробку перед Агнесою. Дідеріх не звертав на дівчину уваги. Він їв ще більше, ніж минулого разу. Все одно всі думають, ніби він тільки для цього сюди й прийшов!
Коли зайшла мова про те, щоб поїхати пити каву до Грюневальду, Дідеріх відразу ж вигадав, що умовився про побачення. Він навіть додав:
— З людиною, яку а в жодному разі не можу примусити чекати.
Геппель поклав йому на плече свою повну руку, глянув на нього знизу, примруживши очі, і півголосом сказав:
— Не бійтеся, ви, звичайно, мій гість.
Але Дідеріх з обуренням запевнив, що не в цьому справа.
— Ну, принаймні заходьте знову, коли буде бажання, — закінчив Геппель, а Агнеса ствердно кивнула головою. Вона, здається, навіть хотіла щось сказати, але Дідеріх не дочекався і пішов. До кінця дня він блукав із самовдоволеним смутком у душі, наче приніс велику жертву. Ввечері він самотньо сидів у переповненій пиварні над кухлем пива, підперши голову руками, і час від часу похитував головою з таким виглядом, ніби тільки тепер збагнув свою долю.
Як протистояти Мальману, що силоміць позичав у нього гроші? Наступної неділі мекленбуржець підніс Агнесі букет квітів, але Дідеріх, який прийшов з порожніми руками; міг би сказати: "Цей букет, власне, від мене, панно". Одначе він мовчав, почуваючи, що злоститься на Агнесу ще більше, ніж на Мальмана. Мальманове нахабство викликало подив: він міг уночі побігти за незнайомим чоловіком, щоб продавити йому циліндра, — хоч Дідеріх аж ніяк не нехтував тою пересторогою, яка таїлася в такій поведінці для нього самого.
Наприкінці місяця, до дня свого народження, він одержав непередбачену суму грошей, заощаджену для нього матір'ю, і з'явився до Геппелів з букетом, не таким уже й великим, щоб не переборщити, а також щоб не роздратувати Мальмана. На обличчі молодої дівчини, коли вона брала квіти, відбилося хвилювання, і Дідеріх посміхнувся водночас милостиво й зніяковіло. Ця неділя здалась йому надзвичайно святковою; він не збентежився, коли все товариство зібралося йти до Зоологічного саду.
Після того, як Мальман підрахував, що всіх було одинадцять осіб, товариство рушило в дорогу.