З годину він грав на скрипці, намагаючись заспокоїтись. Нарешті відклав інструмент убік і заходився докладно переповідати мені свої невдалі пригоди.
— Кепські справи, Ватсоне, дуже кепські. Перед Лестрейдом я того не показував, але, правду кажучи, мені здається, що цього разу наш друг іде правильним шляхом, а ми — хибним. Чуття веде мене в один бік, а факти — в інший; а британські судді, боюся, не досягли ще того розумового рівня, щоб віддати перевагу моїм теоріям, а не Лестрейдовим фактам.
— Чи їздили ви до Блекхіса?
— Так, Ватсоне, їздив і дізнався там, що небіжчик Олдейкр був відомий мерзотник. Мак-Фарлейнів батько поїхав шукати сина. Мати була вдома — низенька, сива, блакитноока бабуся, що вся аж тремтіла зі страху та обурення. Звичайно, вона ні на мить не повірила, що син її винен. А щодо Олдейкрової долі не висловила ні подиву, ні жалю. Навпаки, говорила про нього з такою гіркотою, що аргументи поліції ще більше зміцніли: якщо син знав про її стосунки з цим чоловіком, то нема нічого дивного, що він його зненавидів і наважився вбити. "Це не людина, а хитра, підступна мавпа, — твердила вона. — Він завжди був такий, навіть замолоду".
"Ви знали його раніше?" — запитав я.
"Так, добре знала, бо він колись залицявся до мене. Дякувати Богові, що я йому відмовила й одружилася з порядним, хоч і біднішим, чоловіком. Ми з ним були заручені, містере Холмсе, аж одного разу я почула, що він — який жах! — пустив кота до пташника; мене так приголомшила його жорстокість, що я негайно відмовила йому". Пошукавши в шухляді бюро, вона дістала звідти фотографію жінки, порізану ножем. "Це моя фотографія, — сказала вона. — Отакою він надіслав її мені в день мого весілля, зі своїм прокляттям".
"Але ж тепер, — мовив я, — він, мабуть, пробачив вам, бо залишив усе своє майно вашому синові".
"Ні моєму синові, ні мені нічогісінько не треба від Джонаса Олдейкра, чи живого, чи мертвого! — палко вигукнула вона. — Є Бог на небесах, містере Холмсе, й Він покарав недобру людину; і Він доведе, коли буде на те Його воля, що руки мого сина чисті від крові!"
Хоч як я намагався, проте так нічого й не зміг знайти на користь нашого припущення, а дещо навіть свідчило проти нього. Врешті я облишив це й подався до Норвуда.
Садиба "Глибока долина" — це велика сучасна вілла з червоної цегли, що стоїть посеред садка, а перед ґанком ростуть лаврові кущі. Праворуч за будинком — двір, де сталася пожежа. Я накреслив схему садиби в своєму записнику — ось вона. Ці скляні двері ліворуч ведуть до Олдейкрової кімнати. З дороги, як бачите, видно все, що там діється. Це єдина втішна річ, про яку я сьогодні довідався. Лестрейда там не було, всіма справами керував старший констебль. Його люди саме перед моїм приїздом відшукали в дворі справжнісіньку скарбницю. Порпаючись уранці в попелі на місці, де був стіс, вони знайшли, крім обгорілих кісток, кілька почорнілих металевих кружалець. Уважно роздивившись на них, я побачив, що то ґудзики від штанів. На одному з них я навіть розібрав слово "Гаймс" — ім’я Олдейкрового кравця. Потім я якнайобережніше оглянув травник, — чи не зосталося там слідів, — але спека стояла така, що земля там стала тверда, як залізо. Крім того, що хтось протяг через низький живопліт якусь важку річ — мертве тіло або лантух, — нічого знайти не вдалося. Все це, звичайно, підтверджує думку поліції. Цілу годину я повзав по травнику під серпневим сонцем, але зрештою не знайшов нічого нового.
Зазнавши такої поразки, я пішов до спальні й теж заходився її оглядати. Криваві плями на підлозі були бліді, ледве помітні, проте безперечно свіжі. Ціпок уже забрали, але на ньому плями були так само бліді. Немає сумніву, що ціпок належить нашому клієнтові. Він сам це визнав. На килимі залишилися сліди обох чоловіків, але жодного сліду третьої особи не було, що теж обертається проти нас. Одне слово, рахунок щоразу зростає на їхню користь.
Тільки раз мені сяйнула невеличка надія. Я переглянув папери, що раніше лежали в сейфі, — майже всі вони були розкладені на столі. Папери були в запечатаних конвертах, один чи два з яких відкрила поліція. Як я можу судити, великої ціни вони не мають, та й банкова книжка містера Олдейкра аж ніяк не свідчить, що її власник надто вже гараздував. Мені здалося, ніби кількох паперів бракує. Серед них траплялися згадки про якісь справи, пов’язані, ймовірно, з великими коштами, але самих тих справ я так і не знайшов. Звичайно, якби я міг напевно це довести, то всі Лестрейдові докази неминуче обернулися б супроти нього: навіщо людині красти те, що все одно має їй дістатися?
Врешті-решт, зазирнувши до кожної щілини й не відшукавши там ніяких слідів, я спробував щастя в розмові з економкою. Звуть її місіс Лексінґтон, це невисока, непривітна, мовчазна особа, що підозріливо зирила на мене спідлоба. Вона щось знає, я певен. Але довідатись у неї не зміг нічогісінько. Так, вона пустила містера Мак-Фарлейна до будинку о пів на десяту. "Краще б у мене тоді руки поодсихали!" — бідкалася вона. Спати пішла о пів на одинадцяту. Її кімната — в іншому кінці будинку, тож вона нічого не чула. Капелюх і ціпок містер Мак-Фарлейн залишив у передпокої. Прокинулась вона від крику: "Пожежа!". Звичайно, її сердешного, любого хазяїна вбили. Чи мав він ворогів? Кожен має ворогів, але містер Олдейкр жив самотньо й зустрічався з чужими людьми лише в справах. Ґудзики вона бачила й напевно може сказати, що вони від тих штанів, які були на ньому минулої ночі. Дошки в стосі були дуже сухі, адже цілий місяць не дощило. Вони спалахнули, мов порох, і коли місіс Лексінґтон добігла туди, увесь стіс уже охопило полум’я. І вона, й пожежники відчули запах смаленого м’яса. Ні про папери, ні про приватні справи містера Олдейкра вона нічого не знає.
Ось вам, любий мій Ватсоне, звіт про мої невдачі. І все-таки, все-таки... — Він стиснув свої тонкі руки в кулаки й переконано говорив далі: — Я знаю, що це неправда. Я відчуваю це нутром. Економці щось відомо, але що — я не знаю. В очах її було щось похмуре й зухвале, мов у людини з нечистою совістю. Та яка користь із цих розмов, Ватсоне? Коли щасливий випадок не допоможе нам, то боюся, що "Норвудська справа" не посяде свого місця в літописі наших успіхів, який, передчуваю, рано чи пізно все одно впаде на голови терплячої публіки.
— Звичайно, — мовив я, — але хіба враження, яке справляє людина, нічого не важить для суду?
— Це непевний доказ, любий мій Ватсоне. Пам’ятаєте того страшного вбивцю, Берта Стівенса, що шукав у нас допомоги 1887 року? А з себе він був сумирніший за учня недільної школи.
— Так, ваша правда.
— Отож якщо ми не обґрунтуємо своїх думок, то наш клієнт пропав. Докази проти нього незаперечні, й подальші розшуки можуть лише зміцнити їхню силу. До речі, між тими паперами є одна цікава річ, що може стати нам у пригоді як початок розсліду. Переглянувши банкову книжку, я побачив, що бідність Олдейкрового рахунка пов’язана з тим, що впродовж останнього року він виписував чеки на грубі гроші якомусь містерові Корнеліусу. Цікаво, що то за містер Корнеліус, із яким колишній будівничий мав такі солідні оборудки. Чи не доклав він свої руки до цієї пригоди? Можливо, Корнеліус — лише посередник, але я не знайшов жодної розписки про отримання таких великих сум. Тепер мені доведеться звернутися до банку, щоб розпитати там про цього джентльмена. Але боюся, любий мій друже, що нас чекає невдалий кінець: Лестрейд повісить нашого клієнта, а Скотленд-Ярд, звичайно, святкуватиме перемогу.
Не знаю, чи спав тієї ночі Шерлок Холмс, але вранці, коли я зійшов униз до сніданку, він сидів блідий і зморений, з темними зморшками під блискучими очима. На килимі перед ним були розкидані недопалки та ранкові газети. На столі лежала розпечатана телеграма.
— Що ви про це скажете, Ватсоне? — запитав він, підсунувши її до мене.
Телеграма була з Норвуда. В ній ішлося:
"Знайдено свіжі важливі докази. Мак-Фарлейнову провину доведено незаперечно. Раджу вам облишити справу. Лестрейд".
— Звучить серйозно, — сказав я.
— Наш Лестрейд квапиться прокукурікати перемогу, — відповів, гірко усміхнувшись, Холмс. — І все ж кидати справу ще зарано. Врешті-решт свіжий важливий доказ може обернутися іншим боком і дати розсліду зовсім інший напрямок, відмінний від того, в якому просувається Лестрейд. Снідайте, Ватсоне, а потім їдьмо разом і погляньмо, що там можна зробити. Сьогодні, здається, мені буде потрібна ваша допомога й підтримка.
Сам він снідати не став — мій друг був одним з тих диваків, які в напружені хвилини не можуть і думати про їжу, покладаючись на своє залізне здоров’я. Він міг не їсти й не спати аж до цілковитого виснаження. "Я не можу витрачати сили й нерви на харчування", — відповідав він на мої лікарські докори. Тож я не здивувався, коли того ранку Холмс, навіть не доторкнувшись до їжі, вирушив зі мною до Норвуда. Там довкола "Глибокої долини", що виявилася звичайнісінькою приміською садибою, ще юрмився натовп ласих до пригод зівак. На воротях нас зустрів Лестрейд: його обличчя аж світилося перемогою.
— Ну, містере Холмсе, чи довели ви, що ми помиляємось? Чи знайшли свого волоцюгу? — засміявся він.
— Я ще не дійшов жодного висновку, — відповів мій друг.
— Зате ми дійшли свого висновку, і тепер він блискуче підтвердився. Тож доведеться вам визнати, що цього разу ми трохи випередили вас, містере Холмсе.
— Судячи з вашого вигляду, сталося щось надзвичайне, — зауважив Холмс.
Лестрейд гучно зареготав.
— Ви, як і всі, не любите програвати, — сказав він. — Але ж людина не може щоразу сподіватися тільки на себе. Еге ж, докторе Ватсоне? Проходьте-но сюди, джентльмени, і я переконаю вас, що цей злочин скоїв саме Джон Мак-Фарлейн.
Він повів нас коридором до темного передпокою.
— Сюди молодий Мак-Фарлейн, скоївши вбивство, повернувся, щоб забрати капелюх, — сказав він. — А тепер погляньте сюди. — Він театральним порухом витер сірник, і в його світлі ми побачили на вибіленій стіні криваву пляму. Коли він підніс сірник ближче, виявилось, що це не проста пляма. То був чіткий відбиток великого пальця.
— Гляньте-но крізь вашу лупу, містере Холмсе.
— Так, глянув.
— Ви знаєте, що двох однакових відбитків пальців не існує?
— Щось ніби чув.
— Тоді чи не зробите ви ласку порівняти цей відбиток із відбитком великого пальця правої руки молодого Мак-Фарлейна, який зняли цього ранку за моїм розпорядженням?
Він підніс до кривавої плями шматочок воску: і без лупи було видно, що то два відбитки одного й того самого пальця.