Недарма "Клеймор" взяв на борт людину, самий вигляд якої показував, що вона йде на рисковану справу. Це був високий літній чоловік, стрункий і міцний. По його суворому обличчю важко було визначити його вік, бо воно здавалося водночас і старим, і молодим. Це був один з тих людей, які і в старості лишаються повними сил і в очах яких спалахує блискавка. Сорокалітній по бадьорості, вісімдесятилітній по авторитету.
В ту мить, коли він сходив на корвет, вітер розкрив його морський плащ, і стало видно, що на ньому одягнуті штани, чоботи й куртка з козячої шкури, із скуйовдженим хутром всередину, а зверху вишита шовком, — словом, повний костюм бретонського селянина. Ці старовинні бретонські куртки мали подвійне призначення — вони були і святковим, і буденним убранням, залежно від того, на яку сторону вдягнуті. Те, що було овчиною протягом цілого тижня, в неділю ставало святковим одягом. Немовби для того, щоб завершити схожість із справжнім селянином, селянська одежа, яку носив цей старий чоловік, була потерта на ліктях і колінах і здавалась давно ношеною, а його морський плащ з грубої тканини скидався на рибальське дрантя. На голові в нього був круглий капелюх, високий і крислатий, як тоді носили, що із спущеними крисами мав вигляд сільського, а коли підняти один край і приколоти до нього кокарду, — перетворювався на військовий. Він носив капелюх по-селянському, без петлиці й кокарди.
Лорд Балькарра, губернатор острова, і принц де-Ла Тур д’Овернь самі провели його на корабель. Таємний агент принца, Желямбр, що колись був одним з охоронців графа д’Артуа, особисто наглядав за обладнанням його каюти: цей родовитий дворянин був таким уважним, що сам вніс за старим його чемодан. Залишаючи корабель, пан де-Желямбр низько уклонився цьому селянинові. Лорд Балькарра сказав йому на прощання: "Бажаю успіху, генерале", а принц де-Ла Тур д’Овернь промовив: "До побачення, кузен".
Цього незвичайного пасажира моряки відразу ж прозвали "Селянином". Вони не знали, хто він і чому потрапив на корабель, але розуміли, що цей "Селянин" такий же селянин, як їхній військовий корвет — торговельне вантажне судно.
Вітер був слабкий. "Клеймор" залишив Боннюї, обминув Булей-Бей і якийсь час ішов на видноті вздовж берега, поступово зменшуючись у спадаючій темряві, доки не зник зовсім.
За годину Желямбр, повернувшись до себе в Сент-Ельє, послав соутгемптонським експресом графові д’Артуа, в головну квартиру герцога Йоркського, такі чотири рядки:
"Монсеньйор, від’їзд відбувся. Успіх забезпечено. Через вісім днів запалає все узбережжя, від Гранвіля до Сен-Мало".
А за чотири дні до того депутат від Марни Прієр, що був посланий з важливими повноваженнями до армії Шербурзького узбережжя і в той час перебував у Гранвілі, одержав від таємного емісара написане тим же почерком, що й наведена вище депеша, повідомлення:
"Громадянин депутат, 1 червня, в час відпливу, військовий корвет "Клеймор" із замаскованою батареєю вирушить до Франції, щоб висадити на берег одного чоловіка. Його прикмети: високий на зріст, старий, волосся сиве, одягнений селянином, руки аристократичні. Докладніше повідомлю вам усе завтра. Він висадиться другого вранці. Попередьте ескадру, захопіть корвет, гільйотинуйте цього чоловіка".
II. КОРАБЕЛЬ І ПАСАЖИР ПІД ПОКРОВОМ НОЧІ
Корвет, замість того, щоб узяти напрям на південь до Сент-Катрін, повернув на північ, потім на захід і сміливо увійшов у морську протоку між Серком і Джерсеєм, що зветься Протокою Катастроф. На берегах цієї протоки не було тоді жодного маяка.
Сонце давно зайшло. Ніч була чорна, темніша, ніж звичайно влітку. Хоч у цю пору мав світити місяць, але небо облягли важкі хмари, що рідко буває в такий період і, судячи з усього, можна було сподіватися, що місяць вирине лише на хвилину, перед самим заходом. Кілька хмар нависло над самим морем, вкриваючи його туманною імлою.
Ця темрява була сприятливою для корвета.
Лоцман Гакуаль мав намір лишити Джерсей ліворуч, а Гернсей праворуч і, сміливо пройшовши між Гануа й Дувром, пристати в якійсь бухточці на узбережжі Сен-Мало. Ця дорога була довша, ніж через Менк’є, але безпечніша: французька ескадра особливо пильно охороняла береги між Сент-Ельє і Гранвілем.
Гакуаль сподівався, якщо вдасться поставити всі паруси і буде попутний вітер, пристати до французького берега ще вдосвіта, — зрозуміло, в тому разі, коли не трапиться нічого несподіваного.
Все йшло гаразд. Корвет щойно проминув Гро-Не. Годині о дев’ятій погода зіпсувалась, — дужчав вітер і знялася хвиля. Але цей вітер був попутний, а хвиля — хоч і сильна, проте не бурхлива. Все ж деякі вали так набігали на корвет, що він пірнав носом у воду.
"Селянин", якого лорд Балькарра назвав генералом і якому принц де-Ла Тур д’Овернь говорив кузен, мав ноги справжнього моряка і походжав палубою корвета спокійно й поважно. Він наче й не помічав, що корабель сильно гойдає. Час від часу старий витягав в кишені куртки плитку шоколаду, відламував шматочок і жував; хоч він і мав сиву голову, проте всі зуби — цілі.
Він ні з ким не говорив, тільки іноді тихо промовляв кілька слів капітанові, який слухав їх шанобливо, ніби не він, а цей пасажир був справжнім командиром корабля.
"Клеймор", керований вправною рукою, непримітний у тумані, обминув довгий крутий берег на північному краї Джерсея, тримаючись якомога ближче до суші, щоб не наштовхнутись на страшний риф П’єр-де-Лік посередині протоки між Джерсеєм і Серком. Гакуаль, стоячи біля руля, час від часу голосно називав один за одним Грев-де-Лік, Гро-Не, Племон — і вів корвет між цими пасмами рифів майже наосліп, але впевнено, почуваючи себе так, наче він у себе вдома і добре знає всі закутки океану.
На носі корвета огнів не запалювали, щоб не виказати себе в цих пильнованих водах. Всі раділи туманові. Дійшли до Гранд-Етап. Імла була така густа, що високий силует Пінакля ледве виднівся. На дзвіниці Сент-Кен пробило десяту, і кожен удар було чути дуже виразно, — а це було певною ознакою того, що вітер буде попутний. Все й далі йшло гаразд. Море стало трохи неспокійним через сусідство Корб’єра.
Трохи згодом граф дю-Буабертло та шевальє де-Ла В’євіль провели одягненого по-селянськи чоловіка до його каюти, що була власною каютою капітана. Відхиляючи двері, старий сказав тихо:
— Ви ж знаєте, панове, що треба додержувати таємниці. Ані слова до моменту вибуху. Тільки ви тут знаєте моє ім’я.
— Ми понесемо його з собою в могилу, — відповів Буабертло.
— А я, — сказав старий, — не відкрию його і в свій смертний час.
І двері каюти зачинились.
III. АРИСТОКРАТИ І ПРОСТОЛЮДИНИ ПЕРЕМІШАЛИСЯ
Капітан і його помічник знову піднялися на палубу і стали ходити поруч, про щось розмовляючи. Вони говорили, зрозуміло, про свого пасажира, і ось який був зміст цієї розмови.
Буабертло буркнув півголосом на вухо Ла В’євілеві:
— Скоро побачимо, який з нього вождь.
Ла В’євіль відповів:
— А поки що він принц.
— Майже.
— У Франції дворянин, а в Бретані — принц.
— Як Ла Тремуйлі та Рогани.
— Він їм родич.
Буабертло продовжував:
— У Франції і при виїздах короля він маркіз, як я граф, а ви шевальє.
— Де вони, ті виїзди! — вигукнув Ла В’євіль. — Ми їздимо тепер тачками.
Запала мовчанка.
Буабертло знову почав:
— Коли нема французького принца, згоди́́ться й бретонський.
— Коли нема дрозда… Ні, коли нема орла, згодиться й ворон.
— Мені більше до вподоби шуліка, — сказав Буабертло.
А Ла В’євіль підтримав:
— Авжеж! І дзьоб, і пазури.
— Побачимо.
— Так, — озвався Ла В’євіль, — час уже мати вождя. Я згоден з думкою Тентеньяка: "Вождя й пороху!" Слухайте, капітане, я знаю майже всіх вождів, — як придатних до цієї ролі, так і не придатних. І вчорашніх, і сьогоднішніх, і завтрашніх. Жоден з них не має справді воєнного хисту, який нам потрібен. Цій клятій Вандеї потрібен такий генерал, що водночас був би й прокурором. Тут треба напосідати на ворога, змагатись з ним за кожен млин, кущ, рів, камінь, дошкуляти йому на кожному кроці, користуватися з усього, всього пильнувати, бити нещадно, наганяти страху, не виявляючи ні втоми, ні жалю. Тепер у цій мужицькій армії є герої, та нема вождів. Д’Ельбе — нуль, Лескюр — хворий, Боншан — надто м’який; він добрий, отже дурний; Ла Рошжаклен — чудовий, як молодший офіцер; Сільз — офіцер для відкритої кампанії і не годиться для маневрової війни; Катліно — простодушний биндюжник; Стоффле — хитрий лісник; Берар — нездара, Буленвільє — кумедний, Шаретт — страшний. Я вже не кажу про перукаря Гастона. Та чорт забери! Заради ж чого ми нападаємо на революцію і яка різниця між республіканцями й нами, коли в нас перукарі командують дворянами?
— Ота чортова революція заразила і нас.
— Короста охопила всю Францію.
— Короста третього стану, — додав Буабертло. — Тільки Англія може нас від неї вилікувати.
— І вона нас, безперечно, вилікує, капітане.
— А поки що огидно.
— Звичайно, коли всюди мужва. Монархія, яка має головнокомандуючим Стоффле, колишнього лісника пана де-Молевріє, може не заздрити республіці, де міністром Паш[13], син швейцара герцога де-Кастрі. Хто стоїть один проти одного у Вандейській війні? З одного боку — пивовар Сантерр, з другого — цирульник Гастон.
— А от я, любий мій Ла В’євіль, до певної міри поважаю цього Гастона. Він зовсім непогано поводився, коли командував при Гемене. Любенько розстріляв три сотні синіх, змусивши їх самих викопати собі могилу.
— Непогано. Але й я упорався б із цим не гірше за нього.
— Певна річ! Та й я теж.
— Великі воєнні діяння, — сказав Ла В’євіль, — вимагають благородства від тих, хто їх чинить. Це є справа рицарів, а не перукарів.
— Є, проте, в цьому третьому стані, — відказав Буабертло, — люди, гідні поваги. Візьміть, наприклад, хоч годинникаря Жолі. Він був сержантом у Фландрському полку, а тепер став ватажком вандейців, командує загоном на узбережжі. У нього син — республіканець; отож батько служить у білих, а син — у синіх. Сутичка. Бій. І от батько бере сина в полон і стріляє в нього.
— Це добре, — сказав Ла В’євіль.
— Роялістський Брут, — додав Буабертло.
— І все ж нестерпно бути під командою різних Кокро, Жан-Жанів, якихось Муленів, Фокарів, Бужю, Шуплів!
— Любий мій шевальє, у другому таборі так само є чого бути незадоволеним.