В підземеллі був дож та один з членів Ради Десяти4; я чув їх голоси; з їх розмови я довідався, що тут була потайна скарбниця Республіки, дари дожів, і так звана "Десятина Венеції" — непорушний запас, куди відраховувалась частина з добичі від військових експедицій.
Я був врятований.
Коли прийшов тюремник, я йому запропонував допомогти мені і втекти разом зі мною, захопивши все, що ми можемо взяти. Він погодився, не вагаючись. В порту стояв корабель, який мав відплисти на схід, було вжито всіх запобіжних заходів, Б'янка допомагала моєму співучасникові виконати всі мої вказівки. Щоб не викликати підозри, вона мала приєднатися до нас у Смірні. Вночі ми розширили отвір і спустились у потайну скарбницю Венеції. Що то була за ніч! Я побачив чотири бочки, повних золота. В сусідньому приміщенні переховувалось срібло в двох величезних купах, між якими залишався прохід; біля стін купами в п'ять футів вишиною були насипані монети. Я думав, що тюремник збожеволів; він співав, танцював, сміявся, стрибав на золото; я пригрозив задушити його, коли він згає час або наробить галасу. Сп'янілий від радості, він спочатку не помітив стола, на якому лежали діаманти. Я ж накинувся на них досить спритно, щоб наповнити свою матроську куртку і кишені штанів. Боже мій! Я не взяв і третини. Під столом лежали злитки золота. Я переконав свого компаньйона наповнити золотом стільки мішків, скільки ми змогли б винести, пояснивши йому, що тільки в такому разі нас не викриють за кордоном.
— Перли, коштовні речі, діаманти викриють нас,— умовляв я його.
Хоч яка була наша пожадливість, ми могли взяти тільки дві тисячі фунтів золота, та й для цього нам довелось шість разів пройти шлях від в'язниці до гондоли. Вартовий на водних воротах був підкуплений за десять фунтів золота. Щодо двох гондольєрів, то вони думали, що служать Республіці. На світанку ми від'їхали. Коли ми були у відкритому морі і я згадав всі події минулої ночі, згадав усе, що я пережив, знову побачив в уяві цю величезну скарбницю, де я, за моїми підрахунками, залишив тридцять мільйонів сріблом і двадцять мільйонів золотом, на кілька мільйонів діамантів, перлів, рубінів,— мене охопило немов божевілля. Мене охопила золота гарячка.
В Смірні ми вийшли на берег і зараз же пересіли на корабель, що відправлявся до Франції. Коли ми підіймались на французький корабель, бог зробив мені ласку і позбавив мене мого співучасника. В ту хвилину я щиро порадувався з цього випадкового злощастя, бо не уявляв собі, які наслідки воно буде мати для мене. Ми були такі знесилені, що очманіло сиділи і мовчки чекали хвилини, коли опинимось в безпеці і будемо втішатися життям. Не дивно, що цьому пройдисвітові закрутилась голова. Ви потім побачите, як бог мене покарав.
Я заспокоївся тільки тоді, коли продав дві третини діамантів у Лондоні й Амстердамі, а золотий пісок обернув на цінні папери. Протягом п'яти років я переховувався у Мадриді; потім в 1770 році я переїхав у Париж під іспанським ім'ям і почав провадити найблискучіший спосіб життя. Б'янка тоді вже померла. В розпалі життя, сповненому насолод, коли я тішився багатством в шість мільйонів, мене вразило сліпотою. Я не сумніваюсь, що це нещастя було наслідком мого перебування у в'язниці, довгого свердління каменя,— якщо тільки моя здібність бачити золото не призвела до зловживання зоровою силою і прирекла на втрату очей.
В цей час я любив одну жінку, з якою збирався зв'язати свою долю; я їй довірив таємницю мого імені; вона належала до знатної родини, я багато чекав від прихильності до мене Лювіка XV. Я довірився цій жінці, яка була подругою пані Дюбаррі5. Вона порадила мені звернутися до знаменитого окуліста в Лондоні; але після кількох місяців перебування в цьому місті вона покинула мене там в Гайд-парку, дочиста обібравши і залишивши без жодного засобу до життя. Змушений приховувати своє ім'я, яке віддавало мене на помсту Венеції, я не міг звернутися до кого-небудь по допомогу,— я боявся Венеції.
Шпигуни, якими ця жінка оточила мене, скористались з моєї немочі. Я звільняю вас від розповіді про пригоди, гідні Жіль Блаза6. Настала ваша революція. Я був примушений вступити до "Притулку Трьохсот", куди ця тварюка мене помістила, протримавши перед тим два роки в Бісетрі, як божевільного; я не міг її убити, я ж зовсім не бачив, а щоб найняти вбивцю, я був надто бідний. Коли б перед тим, як втратити Бенедетто Карпі, мого тюремника, я розпитав його про розташування моєї в'язниці, я міг би відшукати скарбницю і повернутися до Венеції, коли Наполеон скасував Республіку.
А проте, хоч я і сліпий,— поїдьмо до Венеції! Я знайду двері в'язниці, я побачу золото крізь стіни, я відчую його під водою, де воно поховане. Бо події, які повалили владу Венеції, такі, що таємниця скарбів повинна була умерти разом з дожем Вендраміні, братом Б'янки, який, я сподівався, помирив би мене з Радою Десяти. Я звертався до першого консула, я пропонував угоду австрійському імператору,— всі мене вважали за божевільного. Слухайте: їдьмо до Венеції! Поїдемо жебраками, а повернемось мільйонерами; ми викупимо мої маєтки, і ви будете моїм спадкоємцем, ви будете князем Варезьким!
Приголомшений цим зізнанням, яке в моїй уяві обернулося на справжню поему, я дивився на посивілу голову сліпого, на води ровів Бастілії, чорні й сонні, як води венеційських каналів,— і нічого не міг відповісти. Фачіно Кане, мабуть, подумав, що я, як і всі інші, ставлюсь до нього з презирливим жалем; він зробив жест, що виражав усю філософію розпачу.
Ця розповідь, можливо, перенесла його в щасливі дні, у Венецію; він схопив кларнет і меланхолійно заграв венеційську пісеньку, баркаролу, для якої знайшов свій колишній талант, талант закоханого патриція. Це було щось подібне до "Super flumina Babylonis"*. Мої очі наповнились слізьми. Якщо в цей час по бульвару Бурдон йшли запізнілі прохожі, вони, безперечно, зупинились, щоб послухати це останнє благання вигнанця, останній жаль за втраченим ім'ям, до якого примішувався спогад про Б'янку. Але золото перемогло, і фатальна пристрасть погасила сполох юності.
* "На ріках Вавілонських"—початкові слова одного з біблійних псалмів.
— Я завжди бачу цю скарбницю,— сказав він мені,—я постійно марю нею. Я ходжу по ній, діаманти виблискують, я не такий сліпий, як ви гадаєте: золото й діаманти освітлюють мою ніч, ніч останнього Фачіно Кане, бо мій титул перейде тепер до роду Меммі. Боже мій! кара звалилася на вбивцю надто рано! Ave Maria...**.
** Слався, Маріє...— слова котолидького гімна.
Він пробубонів кілька молитов, яких я не розчув.
— Ми поїдемо до Венеції,— сказав я, коли він підвівся.
— Нарешті я знайшов справжню людину! — скрикнув він, і обличчя його запашіло, як у вогні.
Я взяв його під руку і одвів до "Притулку". Він попрощався зі мною біля дверей в ту хвилину, коли кілька чоловіків поверталися з весілля на вулиці Шарантон і кричали на все горло.
— Поїдемо завтра? — сказав старик.
— Як тільки буде у нас трохи грошей.
— Але ми можемо йти пішки, я буду просити милостиню. Я ще міцний, а коли бачиш перед собою золото, почуваєш себе молодим.
Фачіно Кане помер зимою, прочахнувши два місяці: у бідолахи були сухоти.
Париж, березень 1836.
Переклав Є. Ненадкевич
===========================
Примітки
1. Дож — титул верховного правителя торгової республіки Венеції (VIII—XVIII ст.).
2. Фачіно Кане (1360—1412) —італійський кондотьєр, начальник найманих військ, що був на службі у герцога міланського Вісконті та його синів.
3. Проведітор — крупний державний урядовець у Венеційській республіці.
4. Рада Десяти — верховний орган управління Венеційської республіки, що складався з десяти вельмож.
5. Пані Дюбаррі — фаворитка французького короля Людовіка XV, що впливала на державні справи в останні роки його королювання.
6. "Жіль Блаз" (1615) — роман французького письменника Лесажа, що розкриває картину звичаїв початку XVIII ст.