На шиї була зав’язана стара краватка з чорного шовку. Всю постать нижче цієї брудної бинди оповивала густа тінь; вразливій людині могло б здатися, що це старе обличчя – химерний витвір пітьми або якийсь із портретів пензля Рембрандта, тільки без рами. Криси капелюха, глибоко насунутого на чоло, затінювали всю верхню частину обличчя старого. Цей разючий, хоч і цілком природний, контраст світла й темряви підкреслював кривулясті, холодні лінії глибоких зморщок, мертвотну безбарвність шкіри. Нарешті, закляклість тіла, тьмяний, згаслий погляд гармоніювали з виразом якоїсь похмурої безтямності, з принизливими ознаками недоумства і робили обличчя таким зловісним, що його годі змалювати, бо в людській мові немає таких слів. Однак той, хто зроду спостережливий, – а надто юрист, – міг побачити на виду цього безталанника вираз глибокої туги, сліди злигоднів, що спотворили його, – так, як дощ краплина по краплині точить найпрекрасніший мармур. Лікар, письменник, суддя прочитали б за цією величною потворністю справжню драму, яка скидалася на ті химерні творіння, що їх мимохідь малює художник на краєчку літографського каменя, гомонячи з друзями.
– Побачивши Дервіля, незнайомий судомно здригнувся – так здригаються поети, коли нічну тишу раптом сколихне гомін, сполохавши їхню поетичну мрію. Він квапливо зняв із голови капелюха й підвівся, щоб уклонитися молодому повіреному; шкіряна підбивка капелюха була, певно, просякнута лоєм, бо перука, – старий цього не помітив, – прилипла до неї, оголивши череп, через який ішов навскоси – від потилиці до правого ока – страхітливий рубець, грубий і опуклий. Коли брудна перука, під якою цей сердега ховав свою рану, піднялася над його головою, ні стряпчий, ні старший писар не засміялися – такий страшний був цей порубаний череп. Побачивши цю рану, обидва судовики подумали: "Ось звідки випарувався розум!"
"Хай він навіть і не полковник Шабер, але, поза всяким сумнівом, справжній бувалий воїн", – промайнуло в голові у Букара.
– З ким маю честь розмовляти, добродію? – озвався Дервіль.
– З полковником Шабером.
– З яким?
– З тим, що загинув під Ейлау, – відповів старий.
Почувши цю дивну фразу, стряпчий і старший писар перезирнулися, мовби говорячи: "Та він – божевільний!"
– Пане, – вів далі полковник, – у свою справу я хотів би втаємничити тільки вас.
– Безстрашність юристів – їхня природна властивість. Може, тому, що вони звикли зустрічатися з безліччю людей, може, тому, що певні – вони стоять на варті закону, а може, й тому, що свідомі поважності власної місії, – але вони сміливо входять куди завгодно, так само, як священики й лікарі.
Дервіль подав Букарові знак, і той вийшов.
– Шановний добродію, – сказав стряпчий, – удень я не дуже бережу свій час, але вночі кожна хвилина для мене дорогоцінна. Отже, говоріть стисло і ясно. Тільки головне. Я сам, якщо мені буде треба, попрошу у вас пояснень. Говоріть.
Молодий стряпчий запросив свого незвичайного клієнта сісти і сам сів до столу, але, приготувавшись слухати розповідь божевільного полковника, водночас гортав теки зі справами.
– Може, ви знаєте, пане, – почав воскреслий небіжчик, – що я командував під Ейлау полком кінноти. Я неабияк прислужився тому, щоб славнозвісна Мюратова атака мала успіх, – а саме вона була вирішальною для перемоги в битві. Що ж до моєї смерті – на моє безталання, це історичний факт: про неї з усіма подробицями писалося в "Перемогах та завоюваннях". Ми прорвали дві чи три лінії росіян, проте їм удалося швидко згуртуватись, і ми мусили відступити. Вже неподалік від ставки імператора нас перейняв загін ворожої кінноти. Я кинувся на цих упертюхів. Два російські офіцери, справжнісінькі велети, налетіли на мене, й один ударив мене шаблею по голові, розрубав і каску, і чорний шовковий ковпак, який я завжди носив, і глибоко поранив череп. Я впав з коня. Мюрат кинувся нам на допомогу; він і весь його загін – півтори тисячі кіннотників, не менше! – промчав по моєму тілу. Про мою смерть доповіли імператорові, і той про всяк випадок (все-таки він любив мене!) захотів з’ясувати, чи є бодай якась надія врятувати людину, що їй він завдячував успіх невтримної атаки. Він послав двох хірургів, доручивши їм знайти мене й віднести до польового шпиталю, сказавши, напевне, мимохідь, – адже турбот у нього вистачало: "Підіть погляньте, може, мій бідолашний Шабер іще живий". А ті кляті лікарчуки, що бачили, як по мені прогарцювали копита коней двох полків, сказали, що я мертвий, навіть не помацавши мого пульсу. Отже, відповідно до правил, установлених воєнним законом, про мою загибель було складено акта.
Молодий стряпчий, почувши, як чітко викладає відвідувач факти, хоч і дивні, та все ж імовірні, відсунув теки, сперся ліктем на стіл, схилив голову на руку і втупився у полковника.
– Чи відомо вам, добродію, – урвав він його, – що я – повірений графині Ферро, вдови полковника Шабера?
– Моєї дружини? Так, я це знаю, пане. І вже побував у багатьох юристів, та марно: мене вважали за божевільного, і я кінець кінцем надумав звернутися до вас. Про свої злигодні я розповім далі. А спершу дозвольте ознайомити вас із фактами, пояснити, як усе сталося, – звичайно, те, що я знаю. Про деякі обставини, мабуть, відомо тільки отцеві нашому небесному, і тому я змушений лише вгадувати, як відбувалися ті або ті події, а не твердити напевне.
– Отже, пане, внаслідок завданих мені ран мене вхопив правець, або ж я був уражений недугою, яку, здається, називають каталепсією. Бо як інакше пояснити те, що, за законами війни, трупарі роздягли мене й кинули в братську могилу? З вашої ласки, я наведу вам одну подробицю, про яку дізнався багато пізніше, події, що її можна назвати не інакше, як моєю смертю. В тисяча вісімсот чотирнадцятому році я здибався у Штутгарті з колишнім вахмістром мого полку. Цей славний хлопець – єдиний, хто захотів упізнати мене і про кого я розкажу у свій час, – розповів, яким дивом я врятувався. Виявляється, в бік мого коня влучила картеч саме тієї миті, коли було поранено й мене. Кінь і вершник разом упали на землю, мов картонні фігурки. Я впав чи то праворуч, чи то ліворуч, а мертвий кінь, мабуть, звалився на мене; ось чому не поцілила мене картеч і не розчавили копитами коні.
– Прийшовши до пам’яті, я побачив, пане, що опинився в такому становищі, на розповідь про яке, певно, забракло б і цілої ночі. Я задихався в смердючому повітрі. Хотів поворухнутись, та не було як – лежав зусебіч затиснутий. Розплющив очі, але не побачив нічого. Нестача повітря – ось що було найстрашніше, і враз мені стало ясно, де я є. Я зрозумів, що повітря сюди не надходить, отже, я приречений на смерть. Збагнувши це, я перестав відчувати пекучий біль, від якого опритомнів. У вухах жахливо гуло. Я почув – а може, мені це й причулося, не знаю, – як глухо стогнуть безліч мерців, поміж яких лежав і я. І хоч спогади мої про ці хвилини не вельми ясні, хоч у пам’яті все переплуталось, хоч згодом мені випало терпіти ще страшніші муки, від яких розум мій затьмарився, – ще й тепер я часом чую вночі цей притлумлений стогін. Та ще моторошнішою, ніж ті звуки, була тиша; я й уявити собі не міг, що буває така – справді могильна – тиша.
– Нарешті я випростав руки і, обмацуючи мертві тіла, виявив порожнечу між моєю головою і верхнім шаром людських останків. Отже, я міг зміряти простір, дарований мені незбагненним випадком. Найімовірніше, що трупарі чи то з недбальства, чи то в поспіху жбурляли нас до ями абияк, і два трупи лягли наді мною, утворивши кут, як ото дві карти, що їх ставить дитина, коли зводить картковий палац. Я гарячково мацав навколо себе руками, бо зволікати не доводилось, і – о щастя! – знайшов відірвану руку, руку Геркулеса! Завдяки їй я і врятувався. Аби не ця несподівана підмога, я загинув би! Легко собі уявити, з яким шаленим завзяттям почав я прокладати шлях крізь трупи, що відділяли мене від шару землі, яким, поза всяким сумнівом, було нас засипано; я кажу "нас", так наче там були живі!
– О пане, то була нелюдська праця, зате я й сиджу тепер перед вами! Але й досі не годен я збагнути, як мені пощастило пробитися крізь купу тіл, що загороджували мені шлях до життя! Ви скажете, що в мене було три руки. Це правда, і я орудував третьою, мов підоймою, з неабиякою спритністю, розсував, розсував мертвяків і стримував кожен свій подих, щоб не задихнутися в смороді. Нарешті, пане, я побачив денне світло, але пробивалося воно крізь сніг! І тільки в цю мить я помітив, що в мене розрубана голова. На щастя, моєю загуслою кров’ю, а може, й кров’ю моїх товаришів, а може хто знає? – і клаптем шкури мого загиблого коня мені обліпило голову, наче пластиром. Та коли моя голова торкнулася снігу, я зомлів, незважаючи на цю шкаралупу. Однак тієї дещиці тепла, яка ще жевріла в моєму тілі, вистачило, щоб розтопити сніг, і коли я прийшов до тями, то побачив у себе над головою невеличкий отвір і став кричати скільки мав снаги. Проте сонце ще не зійшло, то чи ж міг я мати хоч якусь надію на те, що мене почують? Та й чи були в полі люди? Я трохи підвівся, напружуючи ноги, щосили впираючись ними в трупи; в них були, нівроку, міцні ребра! Ви, певно, розумієте, що звернутись до них у цю мить зі словами: "Схиляюся перед вашою відвагою, безталанники!" – навряд чи було вчасно. Отже, протягом кількох годин – так, кількох годин, пане! – я катувався, якщо тільки цим словом можна визначити мою лють, коли бачив клятих німців, котрі, почувши людський голос там, де не було жодної людини, кидались навтіки; та кінець кінцем мене врятувала якась жінка – в неї вистачило сміливості, а може, й звичайнісінької цікавості підійти до моєї голови, яка стирчала із землі, мов той гриб. Жінка привела чоловіка, і вдвох вони віднесли мене в свою злиденну халупу. Мене, мабуть, знову вхопила каталепсія, – з вашого дозволу, саме цим словом я назву мій стан, про який я нічого не знаю, але який, судячи з розповідей моїх господарів, був ознакою саме цієї недуги.
– Півроку життя моє висіло на волосинці; то я не міг вимовити жодного слова, то впадав у маячню. Нарешті мої господарі поклали мене до шпиталю, що знаходився в Гейльсберзі.