А що вже пухнаста — так і кортить її погладити! А бачили б ви, як вона хвацько ловить мишей... Ой, вибачте, вибачте!.. — знову зойкнула Аліса, бо цього разу Миша вся наїжачилась, і Аліса збагнула, що образила її до глибини душі.
— Ми більше не говоритимем про це, якщо вам не до вподоби.
— Ми?! Ми не говоритимем!.. — заверещала Миша, тремтячи усім тілом аж до кінчика хвоста. — Начебто я говорила про таке!.. Наш рід споконвіку ненавидить котів — огидні, ниці, вульгарні створіння! Чути про них не хочу!
— Я більше не буду! — промовила Аліса і поквапилася змінити тему. — А чи любите ви со... собак?
*Де моя кішка? (фр.).[25]
Миша мовчала, й Аліса палко повела далі:
— Знали б ви, який милий песик живе з нами в сусідстві! Тер'єрчик — очка блискучі, шерсточка довга-предовга, руда й кучерява! Він уміє всілякі штучки: приносить, що кинуть, служить на задніх лапках — всього й не пригадаєш! А господар його, фермер, каже, що цьому песикові ціни нема, бо він, каже, вигублює до ноги всіх довколишніх щурів... 0-о-ой! — розпачливо зойкнула Аліса. — Я знов її образила!
І справді, Миша щодуху пливла геть, женучи озером рясні жмури.
— Мишечко! шкряботушечко! — лагідно погукала Аліса. — Верніться, прошу вас! Ми вже не будемо говорити ні про котів, ні про собак, якщо вони вам такі немилі!
Зачувши ці слова, Миша розвернулася і поволеньки попливла назад: обличчя в неї було бліде ("від гніву!" — вирішила Аліса), а голос — тихий і тремкий.
— Ось вийдемо на берег, — мовила Миша, — і я розкажу тобі свою історію. Тоді ти зрозумієш, чому я так ненавиджу котів та собак.
А виходити був саме час, бо в озерце набилося чимало птахів та звірів. Були тут і такий собі Качур, і Додо, і Папужка Лорі, й Орлятко, і ще якісь химерні істоти. І вся ця компанія на чолі з Алісою потягла на берег. [26]
Розділ третій
Гасай-Коло та Довгий Хвіст
Товариство, що зібралося на березі, виглядало вельми чудернацько: пір'я у птахів позаболочувалося, а на звірятах позлипалася шерсть. З усіх капотіла вода, усі були в лихому гуморі й почувалися вкрай незатишно.
Звісно, відразу постало питання, як обсохнути, тож вони почали радитися. За кілька хвилин Аліса вже розмовляла з кожним запанібрата, наче знала їх усе життя. Щоправда, вона мала довгеньку суперечку з Лорі, яка врешті набурмосилась і сказала:
— Я за тебе старша, і мені краще знати!
Аліса не могла з цим погодитись, бо не знала скільки Лорі має років, а позаяк та вперто відмовлялася назвати свій вік, то більше говорити не було про що. Нарешті Миша (здається, найавторитетніша тут особа) гукнула:
— Прошу всіх сідати і слухати мене уважно! Зараз ви в мене й не зогледитесь, як будете сухі!
Усі слухняно посідали кружкома, а Миша стала посередині. Аліса не зводила з неї очей — потерпала, що схопить нежить, якщо зараз же не обсохне.
— Кх-кх! — діловито прокашлялася Миша. — Готові? Викладаю найсухіший у світі матеріал. Прошу уваги! "З благословення папи римського Вільгельм Завойовник хутко підкорив англійців, [27] яким бракувало вождів і для яких узурпація та завоювання стали річчю вельми звичайною. Едвін, граф Мерсійський, та Моркар, граф Нортумбрійський...
— Бр-р-р! — здригнулася Лорі.
— Даруйте! — підкреслено чемно мовила Миша, насупившись. — Ви щось сказали?
— Ні, ні, то не я, — заперечила Лорі.
— А мені здалося, що ви, — мовила Миша. — Отже, слухайте далі: Едвін, граф Мерсійський, та Моркар, граф Нортумбрійський, виступили на підтримку Вільгельма, і навіть Стиганд, єпископ Кентерберійський і великий патріот, вельми доцільним знайшов те...
— Знайшов що? — поцікавився Качур.
— Знайшов те, — з серцем відповіла Миша. — Ви не знаєте, що означає "те"?
— Знаю, і дуже добре, коли це "те" знаходжу я, — заявив Качур. — Найчастіше це жаба або хробак. А що, скажіть, будь ласка, знайшов єпископ?
Миша пустила це запитання повз вуха і квапливо повела далі:
— ...вельми доцільним знайшов те, аби вийти разом із Едгаром Ателінгом Вільгельмові назустріч і запропонувати йому корону. Спершу Вільгельм поводився стримано, але нахабство його норманів..." Ну, як ти, голубонько? — звернулася вона до Аліси.
— Мокра як хлющ, — журливо відповіла Аліса. — По-моєму, від цього сухого матеріалу я ані трохи не обсихаю. [28]
— У такому разі, — врочисто заявив Додо, підводячись на ноги, — у такому разі я пропоную проголосувати за ухвалу про закриття нашого зібрання заради негайного вжиття енергійніших заходів...
— Говори по-людському! — сказало Орлятко. — Я не знаю й половини усіх цих учених слів! Втім, хтозна, чи ти й сам їх знаєш!
І Орлятко нахилило голову, приховуючи посмішку. Декотрі птахи захихотіли, не криючись.
— Я хотів просто сказати, — ображено озвався Додо, — що нема кращого способу обсохнути, як Гасай-Коло!
— Скажіть, а що воно таке — Гасай-Коло? — спитала Аліса не з цікавості, а через те, що Додо значливо замовк — мабуть, сподівався на питання, якого, здається, ніхто не збирався ставити.
— О! — вигукнув Додо. — Я вам не скажу, зате покажу.
(Можливо, одного зимового дня воно тобі теж стане в пригоді, тому я розповім, що затіяв Додо.)
Найперше він накреслив маршрут Гасай-Кола у формі неправильного кола ("Правильність форми не має значення", — зазначив Додо), а тоді уздовж нього розставив учасників — кого де. Команди "Раз, два, три — руш!" не було — всі пускалися бігти самі й спинялися коли заманеться, тому визначити, коли Гасай-Колу кінець, було не так то й просто.
Десь через півгодини, коли всі вже були сухісінькі, Додо зненацька вигукнув:
— Гасай-Колу кінець! [29]
Усі з'юрмилися довкола нього, тяжко відсапуючи і допитуючись:
— А хто ж переможець?
На таке запитання Додо не вмів відповісти, не покрутивши добряче мізками. Він довго сидів непорушно з притиснутим до чола пальцем (поза, в якій найчастіше можна бачити Шекспіра на портретах), а всі тим часом мовчки ждали.
Нарешті Додо оголосив:
— Переможці — всі, і кожен повинен дістати приз.
— А хто їх роздаватиме? — озвався цілий хор голосів.
— Як це хто? Вона! — сказав Додо, вказавши пальцем на Алісу.
Всі одразу оточили Алісу, безладно лементуючи:
— Призи! Призи!
Аліса й поняття не мала, що робити; в розпачі вона сягнула рукою до кишені і вийняла звідти пакетик цукатів (на щастя, він не розмок у солоній воді). Кожен дістав по цукатику — вистачило якраз усім.
— Але і їй належиться приз, — зауважила Миша.
— Певна річ, — дуже поважно відповів Додо.
І, повернувшись до Аліси, спитав:
— А що ще є у тебе в кишені?
— Тільки наперсток, — скрушно відказала Аліса.
— Давай сюди, — сказав Додо.
Тоді всі знову з'юрмилися навколо Аліси, і Додо урочисто вручив їй наперсток.
— Зробіть нам таку ласку, — сказав він, — прийміть цей найелегантніший у світі наперсток! [30]
Коротеньку його промову було зустрінуто загальними оплесками.
Така церемонність здалася Алісі безглуздям, але всі мали такий поважний вигляд, що вона не посміла зареготати. Вона не знала, що й казати, тож просто вклонилася і взяла наперсток з якомога урочистішим виглядом.
Далі прийшла пора ласувати цукатами, і тут не обійшлося без ґвалту й колотнечі, позаяк великі птахи ремствували, що не встигли розкуштувати свого приза, а маленькі ним давилися, і їх раз у раз доводилося гупати по спині.
Нарешті, коли було вже по всьому, вони знову посідали кружкома і попрохали Мишу розповісти щось іще.
— Пам'ятаєте, ви мені обіцяли розказати свою історію, — нагадала Аліса, — звідки можна буде дізнатися, чому ви ненавидите ко... і со... — додала вона пошепки, остерігаючись, як би не образити її знов.
— Моя історія, хвакт звісний, довга і сумна, — з зітханням промовила Миша.
— Як хвіст мій? — перепитала Аліса, не розчувши гаразд Мишиного "хвакт звісний" (саме так у неї вийшло). Авжеж, він у вас і справді довгий, але чому сумний — ніяк не збагну.
І, доки Миша говорила, Аліса не переставала гадати, до чого тут мишачий хвіст.
Тож історія Миші в її уяві прибрала десь та кого звивистого вигляду: [31]
Стрів*
Мурко мишку
в хаті і почав
їй казати: "Я тебе
позиваю, ходім,
мишко, на суд;
відкладать
не годить-
ся: будем
нині су-
диться,
бо на мене
з безділля
напав уже
нуд". Каже
мишка Мур-
кові: "Що за
суд безго-
ловий?
Ні судці, ні
підсудка
ми не
знайде-
мо тут".
"Сам я вис-
туплю хутко
за суддю
й за під-
судка;
вже
і ви-
рок
го-
то-
вий:
то-
бі,
ми-
ш-
ко,
ка-
пу-
т
!
[32]
— Ти не слухаєш! — гримнула на Алісу Миша. — Про що ти думаєш?
— Вибачте, будь ласка, — сумирно сказала Аліса. — Ви вже, мабуть, чи не на п'ятій звивині зі слів?
— На п'ятому з ослів! — люто крикнула Миша.
— На п'ятому з вузлів? — спантеличено перепитала Аліса. — Ой, дайте, я допоможу розплутати!.. (Вона завжди готова була стати комусь у пригоді.)
— Нема що давати! — сказала Миша, підвівшись і йдучи геть. — Знущаєшся, так? Наплела сім мішків гречаної вовни!
— Я ж не зумисне! — промовила бідолашна Аліса. — Ви така вразлива, далебі!
Миша тільки забурчала у відповідь.
— Будь ласка, верніться і докажіть свою історію! — гукнула їй услід Аліса.
— Будь ласка! — загукали хором усі решта.
Але Миша лише роздратовано тріпнула головою і наддала ходи.
— Як шкода, що вона пішла! — зітхнула Лорі, тільки-но Миша зникла з очей.
*Історія Миші — чи не найвідоміший зразок т. зв. фігурних ("емблемних", "мальованих") віршів англійською мовою. Такі вірші писали ще в Стародавній Греції.
Серед новочасних поетів, які віддали данину цій формі, такі відомі імена, як Стефан Маллярме (1842-1898). Гійом Аполлінер (1880-1918), Дилан Томас (1914-1953) та інші. В Україні традицію написання таких віршів започаткував Іван Величковський (бл. 1650-1701).
Л.Теніссон (1809-1892), англійський поет, якось розповів Керролові, що він склав уві сні поему про фей. Поема починалася довгими рядками, які поступово коротшали. Останні п'ятдесят-шістдесят рядків були двоскладові. Вважають, що ідея Мишиної розповіді виникла, можливо, під впливом цієї розмови.[33]
А стара Крабиха скористалася з нагоди, щоб напутити свою дочку:
— Отак-то, рибонько! Це тобі наука: треба стримуватися в косючих ситуаціях!
— Прикуси язика, мам! — огризнулося Крабеня. — Ти навіть устрицю виведеш із терпіння!
— От якби тут була наша Діна, — голосно сказала Аліса, не звертаючись ні до кого зосібна.